Зобов`язальне право (Дзера)

Доступен только на StudyGur

Тема:
Скачиваний: 8
Страниц: 450
Опубликован:
ЧИТАЙТЕ ПОЛНЫЙ ТЕКСТ ДОКУМЕНТА

ПРЕДПРОСМОТР

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім.ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ
ПРАВО
ТЕОРІЯ і ПРАКТИКА
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
За редакцією доктора юридичних наук професора О.В, Дзери
Київ Юрінком (ні 1998
ББК 67.304.:
3-78
Рекомендовано
вченою радою юридичного факультету Київського національного університету імені
Тараса Шевченка
ЗА РЕДАКЦІЄЮ доктора юридичних наук, професора О.В.Дзери
ЮРІНКОМ ІНТЕР
Шеф-редактор В.С. Ковальський кандидат юридичних наук
© Автори, 1998 © Юрінком Їнтер,
Від редакції
істотні зміни в історичному розвитку країни та радикальні економічні, політичні та соціальні
перетворення відбуваються у сфері відносин власності, суспільного виробництва, обігу
капіталу. Реалізації цих завдань сприяє інститут зобов'язального права. Його правові норми
регулюють майнові відносини, що виникають у разі відчуження майна, надання послуг,
виконання робіт, заподіяння шкоди або безпідставного придбання майна. З огляду на це книга
"Зобов'язальне право:
теорія і практика" є насамперед посібник з особливої частини цивільного права, але
питання у ньому висвітлюються значно ширше ніж цього потребують такі видання.
Актуальність теми пояснюється ще й тим, що у книзі разом з усталеними поняттями про
зобов'язальні правовідносини, виконання зобов'язань, способи забезпечення їх виконання
розглядаються й такі, раніше нетрадиційні види зобов'язань, як: зобов'язання, пов'язані з
захистом прав споживачів; договори купівлі-продажу об'єктів приватизації; договори купівліпродажу на біржах та особливості їх правового регулювання; договори постачання
енергетичними та іншими ресурсами та ін. В окремих розділах розглянуто позадоговірні
зобов'язання, питання цивільно-правового регулювання відносин, пов'язаних з творчою
діяльністю. Крім того, в посібнику аналізується судово-арбітражна практика, що допоможе
застосуванню правових норм у практичній діяльності.
У підготовці книги "Зобов'язальне право: теорія і практика" взяли участь відомі не тільки в
Україні, але й за її межами висококваліфіковані вчені, які мають багатий науковий, науковопедагогічний та правотворчий досвід.
Книга розрахована на широку наукову громадськість, викладачів, аспірантів і студентів
юридичних навчальних закладів, господарських керівників, посадових і службових осіб
державних установ та організацій.
Авторський колектив:
Д.В. БОБРОВА, доктор юридичних наук, професор
глави 34—37;
О.В. ДЗЕРА, доктор юридичних наук, професор —
глави 7 (§1-6), 8 (§ 2), 13, 17, 30;
А.С. ДОВГЕРТ, доктор юридичних наук, професор —
глави ЗО—32;
В.М. КОССАК, доктор юридичних наук, професор— глава 33;
Н.С. КУЗНЄЦОВА, доктор юридичних наук, професор —
глави 1,3, 4 (§1,2), 18;
В. В. ЛУЦЬ, доктор юридичних наук, професор —
глави 2, 5, 11, 12,23,24;
О.А. ПІДОПРИГОРА, доктор юридичних наук, професор
глави 14, 21;
В.С. ЩЕРБИНА, доктор юридичних наук, професор —
глави 8 (§ 1, 3), 10 (§ 1—3), 15, 26 (§ 1, 3, 4) І.А. БЕЗКПУБИЙ, кандидат юридичних наук,
доцент-глава 22;
Т.В. БОДНАР, кандидат юридичних наук, доцент —
глави 6, 9 (спільно з Н.С. Демченко);
Л.М. ІВАНЕНКО, кандидат юридичних наук— глава 8 (§4—6);
С.П. ІНДИЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент—
глави 16(§ 1,4—9);
0.0. ПІДОПРИГОРА, кандидат юридичних наук, доцент—
глави 19, 20;
Л.А. САВЧЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент —
глави 27, 29;
В.В. ТРУТЕНЬ, кандидат юридичних наук — глава 25;
Т.С. ШКРУМ, кандидат юридичних наук, доцент—
глава 4 (§ 3);
Т.П. БАЗОВА — глава 16 (§ 2, 3);
Н.С. ГЛУСЬ — глава 10 (§ 4);
Н.С. ДЕМЧЕНКО — глава 9 (спільно з Т.В. Боднар) Н.О. ДЗЕРА — глава 7 (§7);
Г.Л. КОРОТКА, доцент—глави 26 (§ 2), 28.
ЧАСТИНА ПЕРША
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ І ДОГОВОРИ
Глава 1. Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин
§ 1. Поняття та склад зобов'язання
Інститут зобов'язального права поряд з Інститутом власності посідає важливе місце в
системі цивільного права України. Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових
норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна,
наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.
Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та
окремі види зобов'язань.
Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання — це
цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне
право (в зобов'язальних правовідносинах — це право вимоги) і відповідний йому обов'язок,
або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин
(наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер
суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким.
Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які
пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини,
що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди,
безпідставне придбання або збереження майна).
а
Глава 1
Досить широким є і коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання
можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами;
в) між фізичними особами.
Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за
суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси — і
юридичні, і економічні. В ст. 151 ЦК України передбачається, що на підставі зобов'язання одна
особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то:
передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор
має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які
регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових
відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного
виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості?
По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших
матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди
виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати
зобов'язання від особистих немай-нових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань
щодо інших цивільно-правових майнових відносин.
По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути
передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини
завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак— мають відносний характер. Цим
зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім —
від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не
охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.
По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка
зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до
відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається
виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен
перешкоджати його нормальному використанню наЗагальна характеристика зобов'язальних правовідносин____9
ймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує
юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до
позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у
використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна
в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики
юридичного об'єкта.
По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план
виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися,
розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває
надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної
особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права
вимоги, а обов'язок— боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана —
боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його
ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом
суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна
особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та
обумовленого цим утримання від вчинення інших дій1.
Елементи зобов'язання. Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами,
зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні
правовідносини.
Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих
зобов'язань. У зарубіжному цивільному законодавстві, зокрема у Французькому цивільному
кодексі, поняття зобов'язання іноді застосовується як синонім поняття договору. Так, ст. 1101
ФЦК визначає предмет договору і предмет зобов'язання. В подальшому в інших статтях
терміни "договір" і "зобов'язання" використовуються як тотожні. Найбільшу деталізацію поняття
зобов'язання дістало у французькій цивілістичній літературі. Слід зазна-
Глава 1
' Див.: Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 6
чити, що автори, які звертаються до даного питання, розрізняють зобов'язання як родове
поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Щодо німецького цивільного права, то
воно, більше ніж інші цивільні кодекси капіталістичних країн, пішло шляхом побудови загальних
понять, які стосуються зобов'язань. Так, у § 241 В6В подано визначення зобов'язання: "На
підставі зобов'язання кредитор управомочений вимагати від боржника надання. Надання може
полягати і в утриманні".
Суб'єкти зобов'язання. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин,
можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Правомочна сторона у зобов'язальних
правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана — боржника. У деяких зобов'язаннях
один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у
зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач
шкоди — завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і
кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і
підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди. Ці положення
відображено і в проекті ЦК України. Так, у ч. 2 ст. 548 проекту ЦК України передбачається, що у
випадку, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона
вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її
користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.
Відкрите акціонерне товариство "Дніпроагробуд" (м. Дніпропетровськ) уклало договір
будівельного підряду з товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпро-поліс", відповідно
до якого ВАТ "Дніпроагробуд" повинно було збудувати З сховища для зберігання харчових
продуктів, а ТОВ "Дніпро-поліс" після здачі договірних об'єктів в експлуатацію оплатити
підрядчикові вартість робіт і матеріалів у сумі 525 тис. грн.
У наведеному прикладі обидві сторони — ВАТ "Дніпроагробуд" і ТОВ "Дніпро-поліс" —
мають обов'язки одна перед одною.
ВАТ "Дніпроагробуд" є боржником щодо будівництва і передачі сховищ і водночас
кредитором щодо їх оплати в сумі 525 тис. грн.
Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин 11
ТОВ "Дніпро-поліс" є боржником щодо сплати вартості сховищ і водночас кредитором щодо
їх передачі.
Такі зобов'язання мають назву двосторонніх.
У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми
особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у
випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб
права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.
Об'єкти зобов'язання. Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних
правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою
зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а
чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише
доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва
суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити
два юридичні об'єкти — дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій
боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають
боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його
оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які
здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).
Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних
об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання
майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт — майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми
звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому
випадку буде також два юридичні об'єкти:
1) збереження майна зберігачем;
2) своєчасне одержання майна поклажодавцем. У ряді зобов'язань (зокрема в тих, які
виникають з сплатних договорів) двом юридичним об'єктам відповідають два матеріальні
об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам
(передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єкти — майно та
гроші.
Глава 1
Зміст зобов'язань. Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних
правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов 'язки його учасників. Разом з тим із ст.
151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в
тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має
форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.
Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять
суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом
вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій).
Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.
Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати
вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або взагалі
тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок оплатності). Змістом
зобов'язання може охоплюватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має
серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або
негативної)1.
Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції, їх встановлюють з метою
забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних
положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий
захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення
порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні
вважаються будь-які примусові заходи, щй охороняють зобов'язання в разі його порушення 2.
Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні3.
' Див.: Новицкш И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. М.,1950.— С. 59.
Див.: Иоффе О.С.Обязательственное право. — С. 15. 3 Див.: Новицкий И.Б., Лунц Л.А.
Вказана праця. — С. 70.
Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин
1_3
§ 2. Підстави виникнення зобов'язань
Зобов'язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з обставин,
передбачених законом у якості юридичних фактів.
Частина 2 ст. 151 ЦК України серед підстав виникнення зобов'язань називає договір та інші
підстави, передбачені ст. 4 ЦК України. Таким чином, зобов'язання можуть виникати:
1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не передбачених законом,
але таких, що не суперечать
йому;
2) з адміністративних актів;
3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших
результатів творчої діяльності;
4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за
рахунок іншої особи без достатніх підстав;
5) внаслідок інших дій громадян та організацій;
6) внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.
Угоди (у тому числі договори). Не випадково серед юридичних фактів, з яких виникають
зобов'язання, договір визначений спеціально у ст. 151 ЦК України. Саме цим підкреслюється
значення і питома вага цивільних договорів для виникнення зобов'язань. Договір виконує
функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання. Це означає, що
права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, виникають із самого договору і не
потребують
інших факторів.
Так, закрите акціонерне товариство "Консул" уклало договір оренди виробничого
приміщення у м. Львові із фірмою "Либідь". Після укладення зазначеного договору між сторонами — ЗАТ "Консул" та фірмою "Либідь" — виникло зобов'язання, зміст якого полягав у тому, що
ЗАТ "Консул" має право вимагати передачі йому в тимчасове сплатне користування
виробничого приміщення, зазначеного в договорі оренди, а фірма "Либідь", надавши це
приміщення, має право вимагати сплати орендної плати в розмірі і строк, передбачені укладеним між ними договором.
14
Глава
Проект ЦК України значно розширив перелік цивільно-правових договорів, з якими
пов'язується виникнення зобов'язань. Серед них нові договори, які не регулюються чинним ЦК
України: договори лізингу, франчайзингу, факторингу, довірчого управління майном тощо.
Не тільки договори, а й односторонні угоди можуть утворю вати зобов'язання. Так, з
публічної обіцянки нагороди від повідно до ст. 435 ЦК України виникає обов'язок організації,
яка оголосила конкурс, виплатити обіцяну винагороду особі, яка визнана гідною винагороди.
У проекті ЦК України перелік зобов'язань, що виникають з односторонніх позитивних дій,
значно розширений. До них також віднесені: ведення чужих справ без доручення, запобігання
загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров'я та життя іншій особі.
Адміністративний акт. У зв'язку із розширенням ринкових засад в економіці зменшується
питома вага адміністративних актів у загальному обсязі підстав виникнення зобов'язання. Це
безпосередньо пов'язано з тим, що акти планово-розпорядчих органів, які були підставами
виникнення більшості господарських зобов'язань за участю соціалістичних організацій, у
сучасних умовах практично не застосовуються в цивільному обороті.
Однак можливість виникнення цивільних зобов'язальних правовідносин безпосередньо з
адміністративних актів хоч і значно звузилася, але не виключається.
Значно частіше трапляються випадки, коли адміністративні акти не безпосередньо
створюють зобов'язання, а у сукупності з іншими підставами.
В юридичній літературі М.М. Агарков обгрунтував "теорію юридичного складу". Вона
зводилася до того, що зобов'язання виникали не простат з планово-розпорядчого акта, а з
юридичного складу, до якого, поряд з адміністративним актом входив і договір1.
У ряді випадків виникнення зобов'язань пов'язують із фак тичним складом2.
' Див.: Гражданское право. — Санкт-Петербург, 1996. — С. 423—425 2 Див.: Цивільне
право. — К., 1997. — С. 139.
Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин 15
Заподіяння шкоди та інші неправомірні дії. Цивільні зобов'язання покликані не тільки
регулювати відносини, які спрямовані на задоволення нормальних потреб громадян та
організацій: передачу майна, використання робіт, надання послуг тощо. Поряд із регулятивною
функцією зобов'язання також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов'язання
виникають з неправомірних дій — заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майна
без достатніх підстав таін.
Проект ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов'язань відносить створення
небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну
юридичних осіб.
Однак, хоч такі зобов'язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на
досягнення правомірного результату — відновлення порушеного майнового становища
учасників майнового обороту.
§ 3. Система цивільних зобов’язань
Класифікація зобов'язань, як і інших правових інституцій, пов'язана перш за все з
необхідністю визначення відповідних критеріїв для поділу цих інституцій на відповідні
класифікаційні групи або ряди. В науці цивільного права не раз робилися спроби
систематизувати зобов'язання за різними принципами.
Так, І.Б. Новицький виділяв відповідно три групи зобов'язань: а) зобов'язання, які
виникають на підставі або у зв'язку з народногосподарським планом; б) зобов'язання, які не
охоплені соціалістичним плануванням; в) зобов'язання, які сприяють правильному розвиткові
відносин у кожній із попередніх груп!1Ґ.
М.М. Агарков, взявши за підставу класифікації мету, якій підпорядковуються зобов'язальні
правовідносини, виділив
Див.: Новицкий Й Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. — С. 72.
те
Глава 1
інші
класифікаційні
групи:
а)
зобов'язання,
що
забезпечують
виконання
народногосподарського плану; б) зобов'язання, які безпосередньо мають на меті охорону та
забезпечення майна держави; в) зобов'язання, що забезпечують розвиток та охорону інших
гарантованих суспільних відносин1.
Неважко встановити, що наведені підходи правознавців, закладені в основу систематизації
зобов'язань, були суцільно пов'язані із особливостями майнового обороту в межах плановорозподільчої економіки і зумовлені відповідною метою — визначити планові завдання та
державні інтереси як безумовні пріоритети.
М.В. Гордон запропонував об'єднаний критерій для класифікації зобов'язань, який сполучав
економічні та юридичні ознаки зобов'язань2. Цю точку зору поділяв і О.С. Йоффе3. Побудована
за комбінованим критерієм система зобов'язань має такий вигляд:
1) зобов'язання з сплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна,
довічне утримання);
2) зобов'язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найом, найом
жилого приміщення);
3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування,
позичка);
4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);
5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);
6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних,
морським та річковим буксируванням);
7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий
та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);
8) зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);
Див.: Агарков М.М. Обязательство по советскому праву. — М., 1940.— С. 116.
2 Див.: Гордон М.В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученьїе записки
Харьковского юридического инсти-гута. — 1954. — Вьіп. 5. — С. 65—87.
•і Див.: Иоффе О.С. Обязательственное право. — С. 24—25.
Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин 17
9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність
організацій);
10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка
винагороди, ведення чужих справ без доручення);
11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди,
рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).
Прибічники цієї класифікації зобов'язань звертали увагу на те, що вона відповідає меті
передусім вивчення цих зобов'язань, тобто має науковий характер. Кожній з наведених груп
зобов'язань властиві специфічні ознаки, а кожне окреме зобов'язання забезпечується
особливим юридичним нормуванням1.
Таким чином, межі будь-якої систематизації, ступінь її глибини та деталізації,
спрямованість і визначеність критеріїв зумовлюються перш за все метою, з якою вона
здійснюється.
Так, при побудові особливої частини зобов'язального права (розділ III книги п'ятої) були
виділені договірні зобов'язання і окремо недоговірні. До першої групи віднесено купівлю-продаж, дарування, ренту, довічне утримання, найом, найом житла, позичку, підряд, перевезення,
зберігання, страхування, доручення, комісію, довірче управління майном, позику, кредит,
банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки, франчайзинг та спільну
діяльність; до недоговірних зобов'язань — публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ
без доручення, запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування здоров'я та життя іншій
особі, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а
також їхньому майну та майну юридичних осіб.
Глава 2. Цивільно-правовий договір
§ 1. Поняття, значення та функції договору в цивільному праві
Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ч. 2 ст.
151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (пра-вочину), бо договір є одним
із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій,
спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори —
це дво- або багатосторонні угоди.
Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну
чи припинення цивільних правовідносин.
Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки:
1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому
волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2)
договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових
наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією
ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в
інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.
Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що
виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким
Цивільно-правовий договір
19
зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Отже, в
конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокрема,
що розуміється під поняттям "договір" у тому чи іншому випадку,
Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його
учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків.
Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних
правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства,
звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав
та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом
регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.
У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої
форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання
монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси,
біржі тощо).
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних
структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів,
господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає
установчий договір. В установчому договорі засновники зобов'язуються утворити юридичну
особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння,
користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також
умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю
юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише
за умови, що основна маса товаровиробників— підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку
20
Глава 2
товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням
планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється
свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань.
Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та
громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка,
контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль
договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких
опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає
значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та
організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції
тощо).
Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і
промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма
використовується і для відступлення виключного права на товарні знаки (знаки
обслуговування), права на таємниці виробництва (ноу-хау). Розширення кола можливих
об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької
діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування
з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у
відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими
громадянами.
Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як правового засобу
регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Поняття функції договору неод-
нозначне визначається в юридичній науці. Так, В. Г. Вердни-ков під функцією господарського
договору розумів вияв основних цілей використання договірної форми відносин між
організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього договору1. Вважаючи
наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів, 0.0. Красавчиков так форму) Див.: Вердников В.Г. Функция хозяйственного договора. — Трудьі ВЮЗИ. — М„ 1971. — Т.
2
1
21. — С. 83.
Цивільно-правовий договір
лював поняття функції цивільно-правового договору: функція договору — це не форма
(вираз, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні
відносини1. Мабуть у функціях договору поєднуються і вияв головних цілей, основного
призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без використання цієї форми для
конкретних правовідносин не може виявитися головне призначення цієї категорії.
Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував 0.0. Красавчиков2.
На його думку, договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-координаційна,
інформаційна, гарантійна та захисна.
Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження волі сторін
договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.
Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною
програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї
поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.
Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам
договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору
може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин
сторін і прийняття законного та обгрунтованого рішення з цього спору.
Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання
зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).
Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм
захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування
збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.
Див.: Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, со-держание, функции: Сб.
Гражданско-правовой договор й его функции. — Свердловск, 1980. — С. 16.
22
Глава 2
2
Там само. — С. 16—20.
Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятивною функцією договору як
правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.
§ 2. Система цивільних договорів
Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних сферах діяльності
громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім
економічні, зв'язки суб'єктів, надаючи цим зв'язкам рис стабільності і визначеності, цивільноправові договори, взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно
пов'язані між собою і взаємодіють.
У літературі з системного підходу і теорії систем до визначення системи підходять як до
відмежованої множинності взаємодіючих елементів. Система цивільно-правових договорів як
єдина система зі складними взаємозв'язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю,
так і диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових
відносин, опосередкованих договорами.
Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками (критеріями)
залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти глибшому
з'ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис та особливостей,
дальшому вдосконаленню законодавства про договори.
Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити
за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, сплатні та безоплатні,
абстрактні та казуальні тощо1. Але договорам, на відміну від односторонніх угод, властиві й
певні особливості, зумовлені зустрічним характером волевиявлень учасників, тому в основу
поділу договорів можна покласти нові критерії.
' Див.: Загальна теорія цивільного права. — К., 1992. — С. 140—143.
Цивільно-правовий договір
23
За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з
договору, виділяють односторонні та двосторонні договори. За одностороннім договором одна
сторона має лише суб'єктивні права, а друга — лише суб'єктивні обов'язки. Наприклад, за
договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих
другій стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених родовими ознаками,
а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей
того самого роду і якості (ст. 374 ЦК). Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування майном тощо. Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладено на
обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у
цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).
Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони,
вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні. У практиці
ділового спілкування часто ведуться переговори або листування між суб'єктами
господарювання з приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення
якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко оформляються
попереднім договором або протоколом про наміри тощо. За попереднім договором сторони
зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених
попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов
майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.
Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене попереднім договором.
Хоч істотні умови основного договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути
узгоджені сторонами при укладенні основного договору. Сторона, яка необгрунтоване
ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки,
зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або
законодавчими актами. Зобов'язання, передабчені попереднім договором, припиняються, якщо
до закінчення строку, протягом якого має бути укладений основний договір, цей договір не буде
24
Глава 2
укладений або жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін надати йому силу
попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.
Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов'язань за договором, — на
користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть участь в укладенні договорів, останні
можна поділити на дві групи. Першу, найбільш поширену групу становлять договори, в яких
виконання здійснюють взаємно самі сторони без участітретіх осіб. У цих договорах
обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов'язань одної на користь другої
(наприклад, продавець на користь покупця тощо). У договорах другої групи виконання
зобов'язання обумовлюється на користь третьої особи (ст. 160 ЦК). Коли особа, яка уклала
договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше
не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як сторона за
договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Якщо третя особа
відмовилася від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може
скористатися цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору на
користь третьої особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума
у разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій
особі — вигодонабувачеві).
Класифікацію цивільно-правових договорів можна здійснювати і за належністю їх до
певного типу, виду (різновиду) або змішаного договору. На думку О.С. Йоффе, договірний тип
виділяється специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом
юридичних умов, об'єктивно необхідних для утворення даного договірного зобов'язання. Коли
ж договори подібні як за покладеними в їх основу матеріальними відносинами, так і за
істотними умовами, вони співвідносяться між собою як різновиди одного і того ж договірного
типу. Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних відносин та об'єднує
умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він
Цивільно-правовий договір
25
стає змішаним договором1. Так, договори побутового підряду і на виконання проектнорозвідувальних робіт об'єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, бо
спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договором, у якому містяться
елементи договорів різних типів, є, зокрема, договір оренди майна з правом його викупу. До
відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах законодавчі акти
про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або
суті змішаного договору.
Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких
домагаються учасники відносин2. Якщо проаналізувати систему чинного ЦК України, то можна
зробити висновок, що розміщення договірних інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави
20—38) здійснено за ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих
договорів. Поклавши в основу зазначений критерій, можна виділити такі групи цивільноправових договорів:
1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне
управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання
енергетичних ресурсів тощо);
2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда,
житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг тощо);
3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на
виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських робіт тощо);
4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори,
договори про передачу науково-технічної продукції тощо);
5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, схов, про
посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір тощо);
6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне
співробітництво тощо).
' Див.: Иоффе О.С Обязательственное право. — С. 37—38. 2 Див.: Гордон М.В Радянське
цивільне право. — Харків, 1966. • С.5—6.
26
Глава 2
Зрозуміло, що навіть у межах кожної окремої групи договорів дається лише приблизний
перелік деяких видів договорів, бо відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України цивільні права та
обов'язки виникають як з угод (договорів), передбачених законом, так і з угод, які хоч і не
передбачені законом, але йому не суперечать.
Здійснення підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик
діяльності підприємця по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг або заняттю
торгівлею з метою одержання прибутку неминуче пов'язано з використанням договору як
правової форми, якою опосередковується реалізація на еквівалентних засадах результатів цієї
діяльності. Суб'єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером договори,
які регулюються як нормами ЦК України, так і інших нормативних актів (купівлі-продажу,
поставки, перевезення, лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо).
У законодавстві (статті 10 і 11 Арбітражного процесуального кодексу України), судовій та
арбітражній практиці і літературі широко використовується поняття "господарський" або
"комерційний" договір1. Характерними рисами господарського договору раніше вважали: 1)
особливий суб'єктний склад — обома сторонами договору або хоч би однією з них є
господарська організація; 2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його
укладення е планове завдання (акт), яке є обов'язковим для обох чи однієї із сторін;
3) договір, спрямований на безпосереднє обслуговування основної діяльності
господарської організації.
До господарських відносили і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і
підпорядковувалися такому самому законодавчому режиму (наприклад, поставка, контрактація,
перевезення тощо) або вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом
(наприклад, укладення договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій).
Безумовно, в сучасних умовах деякі ознаки господарського договору, окреслені нами,
потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських відносин є не лише юридичні особи
(організації), а й громадяни, які у встановленому поДив.: Дашков Л.П., Брчзгапін А.В. Комерційний договір: віл укладення до виконання. — К„
2
7
1996.
Цивільно-правовий договір
рядку здійснюють підприємницьку діяльність, договори з участю зазначених осіб є
переважно неплановими.
У проекті нового ЦК України з'являється поняття підприємницького договору, хоч і не
розкривається його сутність. Зокрема, в ст. 55 передбачено, що суд може за заявою дружини,
повнолітніх дітей, батьків обмежити фізичну особу в праві займатися підприємництвом, якщо
вона діє нерозважливо, як марнотратник. У разі задоволення такої заяви суд призначає над
цією особою піклувальника. Особа, обмежена у праві займатися підприємництвом, може
укладати підприємницькі договори лише за згодою піклувальника. Про ці ж договори йдеться і
в ч. З ст. 54 ЦК України, хоч вони і не називаються прямо підприємницькими. Так, якщо фізична
особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні
договори, вона не має права оспорювати ці договори, оскільки не є підприємцем. Суд при
вирішенні спору може застосовувати до таких договорів правила про зобов'язання, які пов'язані
з підприємницькою діяльністю, зокрема поклавши на підприємця відповідальність за
порушення зобов'язання і за відсутності його вини (за винятком дії непереборної сили), як це
передбачено ст. 640
проекту ЦК України.
У підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві всякому цивільноправовому договору, так і особливі риси, які можна звести до таких.
По-перше, суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у
встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.
По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються
товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької
діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
Прикладом такого договору може бути договір міжнародної купівлі-продажу. Віденська
конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (статті 1 і 2)
застосовується до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких
розміщені у різних державах, коли ці держави є учасниками конвенції або коли згідно з
нормами міжнародного приватного права до них застосовується право держави, що
28
Глава 2
домовляється. Проте ця конвенція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за
винятком випадків,коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав
і не повинен був знати, що товари набуваються для такого використання.
По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних
контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підпи-
сання), обліку та реєстрації.
По-четверте, певні особливості можуть характеризувати порядок виконання або умови
відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад, відповідальність
підприємця незалежно від його вини).
Враховуючи наведені міркування, господарським (підприємницьким) можна вважати такий
цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч би однією з них є юридичні чи
фізичні особи — підприємці і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються
послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з
особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Господарські договори ми знаходимо в усіх зазначених вище шести групах цивільно-правових договорів, виділених за юридичними
наслідками укладення кожного окремого договору.
Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові угоди (договори), їх ще
називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарні біржі"
біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких умов: а) якщо вона
являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на товарній
біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована
на біржі не пізніше наступного за її вчиненням дня.
Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів біржі або
біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види біржових угод. Розрізняють, зокрема:
а) форвардні угоди — це угоди на товари, які передаються продавцем покупцеві на певних
умовах з розрахунками у встановлений договором строк у майбутньому;
б) угоду з гарантією, за якою один контрагент виплачує другому в момент її укладення
наперед визначену суму, що
Цивільно-правовий договір
29
гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець,
вона оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить продавець — як
"угода з гарантією на продаж";
в) угоди з кредитом — це угоди, за якими товар набуває-ться брокером (брокерською
конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною реалізацією його в порядку біржового
торгу;
г) угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до
купівельної ціни або знижки з продажної ціни;
д) угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який продається
(поставляється), тобто вдвічі або в кілька разів збільшити обсяг порівняно з кількістю, зазначеною в угоді;
е) ф'ючерсніугоди, що укладаються не лише з метою купівлі або продажу, а й для
хеджирування (страхування) можливих збитків, пов'язаних з укладенням угоди на поставку
товару в обумовлений угодою час. Такі угоди можуть виконуватися шляхом сплати різниці в
цінах на день укладення і день фактичного розрахунку. На біржах укладаються й інші господарські договори.
§ 3. Зміст і тлумачення договору
Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо
яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі
чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору— це ті умови, на яких укладена
відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа,
підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах
договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства.
Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобозо
Глава 2
в'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.
Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в
потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є
ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а
також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за
законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних
нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України
"Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт
бренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації,
порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови
його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін.
Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але
конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будьякого сплатного договору). Бажано, щоб у законі була закріплена презумпція, що договір
вважається сплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди сторін або суті
договору.
Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або
необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової
сили для сторін. Проте кожна із сторін може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі
прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору.
Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються важливі інтереси суб'єктів
цивільних правовідносин. Тому в ч.-2 ст. 153 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови,
щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови.
Звичайні— це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають
обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови
3
1
відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково
Цивільно-правовий догов1р_
застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не
обумовили, хто з них — наймо-давець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в
найом майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме:
обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.
Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від
положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані
законодавством. Тому випадкові умови можна виявити при порівнянні їх "із звичайними
умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених
у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами
вона виявиться випадковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок
проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного
конкретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові —
після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.
Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий акт, який
передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, і ці нові
правила погіршують становище однієї чи обох сторін договору. В Законі України "Про оренду
майна державних підприємств та організацій" (п. З ст. 11) на цей випадок передбачено, що
умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і тоді, коли після його
укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. Але це
положення стосується лише орендних відносин і не поширюється на інші види договорів.
Доцільно було б мати норму загального характеру про те, що коли після укладення договору
новий законодавчий акт передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при
укладенні договору, умови раніше укладеного договору зберігають чинність.
Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою
сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору формуються насамперед під впливом
приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є
індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб,
32
Глава 2
окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом, набирає своєї
плоті і крові. Ось чому в договорі немає потреби дублювати положення, які є звичайними і
передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність за порушення
умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони в
договір чи ні.
На визначення змісту договорів можуть впливати і адміністративні акти, зокрема державні
замовлення. Так, на закупівлю сільськогосподарської продукції для задоволення державних
потреб видаються держзамовлення, відповідно до яких укладаються договори контрактації або
поставки (держконтракти). Оскільки держзамовлення є обов'язковими для державних
підприємств (товаровиробників), то й зміст договорів, що укладаються на їх основі, має
відповідати цим замовленням. Обов'язкову силу мають також акти прикріплення покупців до
постачальників при укладенні ними договорів на поставку товарів за міждержавними (у межах
СНД) економічними зв'язками.
У визначенні змісту договорів, які укладаються між організаціями або між організаціями і
громадянами, важлива роль належить типовим або зразковим договорам. Зазначені у цих
договорах умови вважаються зразковими. Типові або зразкові договори є передусім
уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних
відносин. Крім того, типовий договір — це своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює
правове регулювання певної сфери господарських відносин через недостатнє врегулювання їх
актами вищої юридичної сили.
Типові або зразкові договори часто використовують при укладенні так званих публічних
договорів та договорів про приєднання. Публічний договір є узагальненим поняттям договорів,
що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна
торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне,
готельне, банківське обслуговування тощо).
Публічним визнається договір, у якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе
обов'язок здійснювати продаж, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього
звертається. При цьому ціна товарів (робіт, послуг) та інші умови публічного договору
встановлюються однакові для всіх
Цивільно-правовий договір
33
споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається надання пільг для
окремих категорій споживачів. Підприємець не повинен надавати переваги одній особі перед
іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими
актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього
можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається.
Затверджуючи правила, що є обов'язковими або рекомендуються сторонам при укладенні та
виконанні публічних договорів (типові або зразкові договори, положення тощо), відповідні
державні органи певною мірою забезпечують відповідність змісту конкретних договорів
чинному законодавству (ст. 665 проекту ЦК).
Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією із сторін у
формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не
інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка
приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування
заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам,
але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав, виключає або обмежує відповідальність
другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони,
яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторона, яка приєдналася, виходячи
із своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь
у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або розірвання договору пред'явила
сторона, що приєдналася до договору у зв'язку із здійсненням своєї підприємницької
діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих
вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір (ст. 666 проекту ЦК).
При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні і вирішенні спорів, пов'язаних з
порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або
окремих його умов, тобто в тлумаченні договору. Дореволюційне російське цивільне
законодавство передбачало можливість буквального тлумачення договору, коли його зміст
визначався із словесного значення термінів,
2 О. Дзера
34
Глава 2
навіть якщо із всіх обставин було видно, що зміст договору не відповідає справжнім
намірам контрагентів. І лише в разі важливого сумніву, викликаного словесним розумінням, законодавство давало право суду з'ясувати зміст договору, виходячи з намірів сторін та їх доброї
совісті. На відміну від російського, французьке законодавство встановило головне правило
тлумачення договорів — виходячи із загального наміру сторін1.
У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали підходи до
тлумачення договорів. Зокрема, суди, розглядаючи спори, виходять з норм Цивільнопроцесуального кодексу, які зобов'язують їх до всебічного з'ясування дійсних прав і відносин
сторін, до встановлення справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами до розгляду.
Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин ринкової економіки і
потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або органами, які покликані вирішувати
цивільно-правові спори, виникає дедалі частіше, доцільно помістити в новому ЦК України
норму про тлумачення угод (договорів). Відповідно до ст. 204 проекту ЦК України зміст
правочину можуть тлумачити самі сторони. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести
рішення про тлумачення правочину. При цьому береться до уваги пряме тлумачення спів, що
їх використовують сторони. Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст
окремих частин право-чину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини
правочину з усім його змістом. Якщо за такими правилами немає можливості встановити
справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст
попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту,
подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.
Умови договору тлумачать за тими самими правилами, що й угоди, але при цьому можуть
враховуватися взірцеві умови (зразкові договори), якщо навіть у конкретному договорі і немає
посилання на ці умови (ст. 669 проекту ЦК).
Див.: Шершенавич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. — Казань, 1992. — С. 445446.
Цивільно-правовий договір
35
§ 4. Укладення, зміна та розірвання договору
Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи кількох осіб, погодження ними умов
договору проходить принаймні дві стадії: шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір, яка
має назву оферти, і прийняття пропозиції другою стороною, або акцепту. Відповідно сторона,
яка зробила пропозицію, називається оферентом, а сторона, яка прийняла її, —
акцептантом.
Загальний порядок укладення цивільно-правових договорів визначено в статтях 153—159
ЦК України. Порядок укладення господарських договорів між юридичними особами і
врегулювання між ними переддоговірних спорів відображено в ст. 10 Арбітражного
процесуального кодексу. Існують певні особливості укладення біржових угод (договорів),
проведення торгів на аукціонах, у порядку конкурсу тощо.
Для того, щоб вступити в договірні відносини, один із учасників повинен виявити ініціативу,
тобто виступити з пропозицією укласти договір (офертою). Але чи всяка ініціатива (пропозиція)
може вважатися офертою і породжувати певні юридичні наслідки для особи, що її зробила?
Чинний ЦК України не містить ознак оферти, хоч вони можуть бути виведені з загальних
положень цивільного законодавства шляхом докгринального тлумачення.
Офертою визнається пропозиція укласти договір, яка адресована одній чи кільком особам,
містить вказівку на істотні умови договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію,
вважати себе зв'язаною договором у разі її прийняття. Отже, оферта характеризується такими
рисами: по-перше, вона адресується конкретно одній чи кільком особам. Коли пропозиція
розрахована на невизначене коло осіб (наприклад, у рекламах), то вона розглядається як
запрошення до оферти, якщо інше прямо не зазначено в цій пропозиції. По-друге, оферта має
містити вказівку на істотні умови майбутнього договору, тобто ті. що визнані такими за законом,
або необхідні для договорів даного виду, або в погодженні яких зацікавлений оферент. По-
третє, пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себе зв'язаним договором 2*
36
Глава 2
і запропонованими умовами в разі їх прийняття (акцепту) другою стороною.
Оферта може бути зроблена із зазначенням або без зазначення строку для відповіді.
Пропозицію укласти договір можна змінити або взагалі відкликати (скасувати), але не пізніше,
як до моменту або в момент її одержання адресатом. У цьому разі раніше зроблена оферта
втрачає свою значимість, отже, і не зв'язує оферента. Оферта, яку одержав адресат, не може
бути відкликана протягом строку для її акцепту, якщо інше не застережено в самій оферті або
не випливає із суті пропозиції чи з обстановки, в якій вона зроблена.
Відповідь особи, якій адресовано оферту, про прийняття нею пропозиції визнається
акцептом. Акцепт має бути повним і безумовним. Це означає, що акцептант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Якщо
пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, то договір
вважається укладеним за умови, що особа, яка зробила пропозицію, одержала від другої
сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку (ст. 155 ЦК).
У пропозиції укласти договір, яка адресується другій стороні, строк для відповіді може й не
зазначатись. У цьому разі укладення договору залежить від того, в якій формі зроблено
пропозицію — усній чи письмовій. Коли оферта зроблена усно, без зазначення строку для
відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила оферентові про
прийняття нею пропозиції. Якщо ж таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір
вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально-необхідного для цього часу (ст. 156 ЦК). При цьому враховуються встановлені строки
для пробігу кореспонденції певного виду в обидва кінці.
Іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений
для акцепту строк вчиняє дії по виконанню зазначених в оферті умов договору:
відвантажує товари, надає послуги, сплачує відповідні суми тощо. Такі дії слід вважати
акцептом, якщо інше не передбачено законодавчими актами або не зазначно в оферті.
Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і водночас його
3
7
виконання. Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом і втратити чинність,
Цивільно-правовий договір
якщо повідомлення про його скасування оферент одержав до моменту або в момент
одержання самого акцепту. В разі відкликання акцепту або неодержання відповіді від
акцептанта протягом встановленого для цього часу оферент вважається вільним від тих
обов'язків, що пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.
Проте, як бути з відповіддю на пропозицію, яка була відправлена своєчасно, але з вини
органів зв'язку або з інших причин надійшла до оферента із запізненням? Адже закінчення
строку для відповіді та її відсутність оферент міг розцінити як відмову від пропозиції, і буває,
що він уже уклав договір з іншою особою. З другого боку, акцептант, упевнений у тому, що
своєчасно відправлену відповідь оферент вже одержав, міг приступити до виконання договору
і зробити певні витрати. Відповідно до ст. 157 ЦК України, якщо з одержаної із запізненням
відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь було надіслано своєчасно, вона
визнається такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли оферент негайно повідомить другу
сторону про одержання відповіді із запізненням. У цьому разі запізніла відповідь вважається
новою пропозицією. Якщо ж такого повідомлення оферент не зробить, то він повинен виконати
укладений договір, або відшкодувати збитки, заподіяні акцептантові у зв'язку з невиконанням
договору. Оферент може підтвердити чинність раніше зробленої пропозиції і в тому разі, коли
відповідь на неї запізнилася.
Як відзначалося, акцепт має бути повним і безумовним, і тільки тоді він свідчитиме про
згоду сторін щодо істотних умов договору
Але нерідко, погоджуючись у принципі укласти договір, друга сторона висуває свої умови
або пропонує укласти інший за характером договір. Згода, яка супроводжується застереженнями та контрпропозиціями, не може вважатися акцептом. Тому згідно з ч. 1 ст. 158
ЦК України відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах
визнається відмовою від пропозиції і в той же час є новою пропозицією. Сторони в цьому разі
міняються місцями: акцептант стає оферентом, а оферент — акцептантом, бо на нову
пропозицію потрібна згода колишнього оферента. Переговори або обмін листами між
сторонами можуть тривати
38
Глава 2
довго і завершитись або досягненням згоди щодо умов договору, або не дати бажаного
результату.
Важливим є встановлення моменту, з якого договір вважається укладеним. Визначити цей
момент можна на основі аналізу статей 155 і 156 ЦК України. Договір вважається укладеним у
момент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо ж для укладення договору,
крім згоди сторін, потрібна передача майна або вчинення іншої дії (реальний договір), то він
вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.
Договір укладається в певній формі: усній, письмовій чи шляхом вчинення конклюдентних
дій (ст. 42 ЦК). Коли сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається
укладеним з моменту надання йому обумовленої форми, хоч би за законом для даного виду
договорів ця форма і не була передбачена. Якщо згідно із законом або угодою сторін договір
має бути укладений у письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного
документа, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними
стороною, яка їх надіслала. У передбачених законом випадках договір може бути укладений
шляхом прийняття до виконання замовлення (ст. 154 ЦК). У нинішніх умовах розширилися
технічні можливості вияву волі сторін на укладення договору, зокрема за допомогою
факсимільного, електронного чи іншого зв'язку. Можливе використання й інших засобів
оформлення договірних відносин, які дають можливість достовірно встановити, що документ
виходить вщ сторони за договором.
Певні відмінності від зазначеного загального порядку має укладення господарських
договорів між юридичними особами. Чинне цивільне законодавство виходить з вимоги
письмового оформлення угод (договорів), що укладаються між організаціями (н. 1 ст. 44 ЦК).
Ініціативу в укладенні договору може виявити будь-яка сторона. При цьому скпа-цається
проект договору або лист (телеграма, телефонограма тощо), які виконують роль пропозиції
укласти договір (оферти). Найчастіше це здійснює постачальник, підрядчик тощо, які в
широкому розумінні є поспугонадавачами.
У деяких видах господарських відносин складанню проекту договору передують так звані
переддоговірні контакти, коли, наприклад, замовник передає підрядчикові необхідну проекЦивільно-правовий договір
39
тно-кошторисну та іншу документацію для здійснення капітального будівництва, а
проектантові — вихідні дані для проектування тощо.
Одержавши проект договору у двох примірниках, друга сторона розглядає його, в разі
згоди із запропонованими умовами договору підписує його і один примірник надсилає
оферентові. У цьому випадку договір вважається укладеним. За наявності заперечень по
умовах договору підприємство чи організація, яка одержала проект договору, складає
протокол розбіжностей, про що робить застереження в договорі, та в 20-денний строк
надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. У цьому разі укладення договору проходить ще одну стадію — стадію
переддоговірного спору.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей, зобов'язана протягом 20 днів розглянути
його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей із другою стороною. У цій стадії укладення
господарського договору дуже плідною є особиста участь керівників організацій або
відповідальних їх представників у розгляді та погодженні спірних питань договору. Погоджені
пункти включають у текст договору, а ті розбіжності, що залишилися неврегульованими,
передаються в цей же 20-денний строк на вирішення арбітражного суду. Якщо сторона, яка
одержала протокол розбіжностей, не передасть неврегульовані розбіжності на вирішення
арбітражного суду в зазначений строк, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими
(ст. 10 Арбітражного процесуального кодексу).
Враховуючи існуючу підвідомчість господарських спорів, розбіжності, які виникають при
укладенні договору між організаціями, що грунтується на обов'язковому для обох сторін
державному замовленні, розв'язують арбітражний і третейський суд, оскільки законом не
встановлено інше. Розбіжності ж між названими організаціями, що виникають при укладенні
договору, який не грунтується на обов'язковому для обох сторін державному замовленні,
можуть розв'язуватися арбітражним судом, якщо це спеціально передбачено законом, або
погодженням сторін (ст. 159 ЦК).
Окремі правила діють при укладенні біржових угон (договорів). Біржові операції (угоди)
дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам. Біржові брокери — це фізичні
особи, зареєстровані на-біржі відповідно до статуту,
40
Глава 2
обов'язки яких полягають у виконанні доручень членів біржі, яких вони представляють, по
здійсненню біржових операцій шляхом підшукування контрактів і поданні здійснюваних ними
операцій для реєстрації на біржі (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу").
За певну кількість днів до початку торгів, визначених у правилах біржової торгівлі, клієнт —
продавець або покупець — повинен представити брокерові замовлення. Брокер має право
перевірити інформацію, зазначену в замовленні, фінансовий стан клієнта, кількість і якість
товару. За наявності згоди представляти клієнта на біржових торгах брокер повинен одержати
від нього належно оформлене доручення. Клієнт у свою чергу має перерахувати на рахунок
брокера гарантійний внесок (маржу) — певну кількість відсотків від вартості товарів за повною
купівельною (продажною) ціною. Розмір відсотків визначається угодою сторін. Продавець товару повинен зазначити у замовленні мінімальну продажну ціну, а покупець — бажану і
максимальну ціну. Після цього брокер складає картку замовлення, одна копія якої залишається
у брокера, а друга передається маклерові, що веде торги. Реєстрація укладених угод
здійснюється службою реєстрації біржі як під час торгів, так і в певний строк після їх
завершення, зазначений у правилах біржової торгівлі на даній біржі.
Укладення договорів на аукціоні, зокрема продаж об'єктів малої приватизації, проводиться
відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)" від 6 березня 1992 р. Продаж на аукціоні полягає у прямій передачі права
власності на об'єкт покупцеві, який запропонував під час торгів найвищу ціну. Аукціон
проводиться відповідним органом приватизації або уповноваженою ним юридичною особою за
наявності не менше як трьох покупців, які повинні зареєструвати себе як учасники аукціону.
Торги на аукціоні здійснює безпосередньо ведучий (ліцитатор), який спочатку описує об'єкт
приватизації та умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення
початкової ціни об'єкта. Якщо протягом трьох хвилин після оголошення не буде запропоновано
вищу ціну, ліцитатор одночасно з ударом молотка робить оголошення про придбання об'єкта
тією особою, яка запропонувала найвищу ціну. Результати продажу майна на аукціоні оформЦивільно-прааовий договір
47
ляються договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим
представником відповідного органу приватизації. Цей договір підлягає нотаріальному
посвідченню і реєстрації місцевою радою народних депутатів.
Продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності
покупцеві, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних
умов — найвищу ціну. Відбір покупців за конкурсом проводить конкурсна комісія, яку створює
орган приватизації. Конкурсна комісія визначає умови і термін проведення конкурсу. Для участі
в конкурсі покупець подає до конкурсної комісії свій план приватизації об'єкта. Конкурс
здійснюється у два етапи. На першому етапі оголошується попередній переможець конкурсу.
Інформація про його пропозиції доводиться до всіх учасників конкурсу. Якщо протягом п'яти
робочих днів від них не надійдуть додаткові пропозиції, то попередній переможець
оголошується покупцем. За наявності інших пропозицій проводиться додаткове засідання
конкурсної комісії, яка розглядає ці пропозиції і визначає остаточного переможця. Працівники
підприємства, які створили товариство покупців і беруть участь у конкурсі, за інших рівних умов
мають пріоритетне право на його придбання. Результати конкурсу оформляються протоколом і
затверджуються органом приватизації. З переможцем конкурсу укладається договір купівліпродажу, який підлягає нотаріальному посвідченню і реєстрації' місцевою радою.
Після укладення договору може виникнути потреба у його зміні чи розірванні. Щоб
забезпечити стабільність майнового обороту і впевненість учасників у непорушності взятих
зобов'язань, закон (ст. 162 ЦК) забороняє односторонню відмову від виконання зобов'язання
або односторонню зміну умов договору, за винятком випадків, передбачених законодавчими
актами.
Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо
предмета, місця, строків виконання тощо. При розірванні договору зобов'язання сторін
припиняються. Зміна і розірвання договору допускаються лише за угодою сторін, якщо інше не
передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зміну або розірвання договору
вчиняється в тій самій формі, в якій був укладений
42
Глава 2
договір, якщо із законодавчого акта, договору або звичаїв ділового обороту не випливає
інше.
Окремі правила діють щодо зміни або розірвання господарських договорів між юридичними
особами. Відповідно до ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу підприємство чи
організація, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, надсилає пропозиції про це
другій стороні по договору. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна відповісти на неї
не пізніше 20 днів після її одержання. Якщо учасники не досягти згоди щодо зміни або
розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням
поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення арбітражного
суду.
Крім зміни або розірвання договору, допускається й продовження (пролонгація) його дії на
новий строк. Так, відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного і
комунального майна" за відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору
протягом одного місяця після закінчення його строку він вважається продовженим на той самий
строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Найчастіше продовження дії
договору оформляється угодою сторін, вчиненою шляхом обміну листами, телеграмами або
іншим способом.
Глава 3. Виконання зобов'язань
§ 1. Поняття та принципи виконання зобов'язання
Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню
прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання
купівлі-продажу слід розглядати одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і
прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі)
покупцем і прийняття цієї суми продавцем.
За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов'язання є нічим іншим, як
правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій по виконанню застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів.
Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються
предметом виконання. Якщо ці дії пов'язані з передачею певного майна, поняттям предмета
виконання охоплюється і це конкретне майно. Особливості предмета виконання повністю
залежать від особливостей конкретного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами
виникнення зобов'язання (правочином, договором, адміністративним актом, на яких засновані
зобов'язання) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Деякі загальні
правила щодо предмета виконання у чинному ЦК України закріплені лише стосовно грошових
зобов'язань (статті 167—170).
44
Глава З
Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб. Саме тому
особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов'язань, які набувають
форми їхніх принципів. Для учасників зобов'язальних правовідносин завжди важливим є те, що
реалізовано основну мету зобов'язання. Але саме досягнення цієї мети пов'язується не тільки з
виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим "якісним" показникам, які загалом
можна об'єднати поняттям належного виконання.
Таким чином, принципи реального і належного виконання традиційно розглядалися як
основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання1.
Однак єдиної думки щодо співвідношення цих принципів у літературі не склалося.
Так, одні автори вважали, що реальне виконання — складова належного виконання.
Належне виконання є поняттям більш загальним, а реальне виконання — одна з окремих
вимог, яка входить до змісту належного виконання2.
Іншу позицію з цього питання займав А.В. Венедиктов, який навпаки вважав, що належне
виконання — це складова реального виконання. На його думку, реальне виконання договірних
зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних та кількісних показників: не тільки
своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в
обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов, у
комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне
виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної продукції'3.
О.С. Йоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального.
Зверталася особлива увага на те, що на етапі нормального розвитку зобов'язання реальне
Див.: Цивільне право. — Ч. 1. — С. 164.
2 Див.: Краснов Н.И. Реальное исполнение обязательств между социалистическими
организациями. — М., 1959. — С. 16.
Див.: Венедиктов А.В. Гражданско-правовая охрана социалистичес-і<ой собственности в
СССР. — М., 1954. — С. 164.
Виконання зобов'язань
45
виконання передбачає і належне виконання, а після порушення боржником зобов'язання —
виконання у натурі1.
Найбільш прийнятною в цьому питанні є позиція М.І. Бра-гінського, який зауважив, що
реальне та належне виконання — це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність
виконання як вчинення певної дії, у другому — якісна характеристика дії (або утримання від дії).
Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, вирішуються два самостійні за значенням
питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана
вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога
належного виконання)2.
З розвитком ринкових засад в економіці принцип реального виконання зобов'язання, який
набував особливого значення для господарських договорів, певною мірою втратив своє
первісне значення. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через
невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може
задовольнити інтерес у певному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходить з того,
що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься3.
В проекті ЦК України (ст. 550) загальні умови виконання зобов'язань формулюються так:
зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону,
інших, правових актів, а за відсутністю таких— відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Отже, зобов'язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді,
як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов'язання (договору, адміністративного
акта), або відповідно до вимог, що звичайно ставляться. При цьому спеціально підкреслено ще
дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового
обороту; виконання зобов'язання має спиратися на засади добро' Див.: Йоффе О.С. Обязательственное право. — С. 64.
2 Див.: Брагчнский М.И., Витрянский ВВ. Договорное право. Общие положення. — М.,
1997. — С. 336.
Див.: Сибіпьов М. Структура та основний зміст загальних положень про зобов'язання у
проекті нового Цивільного кодексу України // Українське право. — 1997. — Число 1. — С. 72.
46
Глава З
совісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні категорії набувають у сучасному
цивільному праві особливого значення. Вони розглядаються як найважливіші критерії, за
допомогою яких може визначатися принцип належного виконання зобов'язання. Не
припускається одностороння відмова від виконання зобов'язання або його одностороння зміна,
за винятком випадків, передбачених угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.
§ 2. Суб'єкти виконання зобов'язання
Суб'єктами виконання зобов'язання є кредитор і боржник. Зазвичай вони є тими особами
між якими відбувається виконання зобов'язання. Це безпосередньо випливає із визначення
зобов'язання, закріпленого ст. 151 ЦК України: одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на
користь іншої особи (кредитора) відповідну дно. В деяких випадках характер і якість виконання
певних зобов'язань залежить від особистих властивостей боржника. Так, з особистістю автора,
з яким укладено договір літературного замовлення на художній або літературний твір,
пов'язується і виконання зобов'язання. Необхідність особистого виконання може випливати не
тільки із суті зобов'язання, а й із безпосередньої домовленості сторін або з прямої вказівки
закону. Так, на підставі ст. 333 ЦК України за договором підряду, де підрядчиком виступає
громадянин, останній зобов'язаний виконати роботу особистою працею. За таких обставин
необхідною умовою належного виконання зобов'язання визнається виконання його особисто
боржником. Це правило поширюється на випадки, коли це:
1) передбачено законом;
2) встановлено угодою сторін;
3) випливає із суті зобов'язання.
Проте, за загальним правилом, виконання зобов'язання особисто боржником не впливає ні
на характер, ні на якість виконання зобов'язання. Для кредитора зазвичай не має
Виконання зобов'язань
47
значення, чи він отримує гроші або інше майно безпосередньо від боржника або від будьякої іншої особи, що діє за його дорученням.
Саме на такі випадки розрахований інститут передоручення виконання зобов'язання третій
особі, передбачений ст. 164 ЦК України. Боржник може покласти виконання обов'язку, який
лежить на ньому, на третю особу (передоручення зобов'язання), а кредитор має право
доручити третій особі право прийняти виконання (переадресування виконання). Однак цей
інститут може застосовуватися за наявності однієї з названих умов, які передбачені у ст. 164
ЦК України:
1) якщо таке переадресування або передоручення передбачено безпосередньо законом;
2) якщо третя особа адміністративне підпорядкована тій стороні, яка застосовує
покладення своїх обов'язків або передачу своїх прав на третю особу;
3) якщо третя особа пов'язана з однією із сторін відповідного зобов'язання договором.
Разом з тим слід підкреслити, що відповідальність за невиконання або неналежне
виконання зобов'язання у випадках покладення відповідних прав або обов'язків на іншу (третю)
особу несе та сторона, яка є учасником договору, якщо законодавством не передбачено, що ця
відповідальність покладається безпосередньо на виконавця.
Від передоручення і переадресування слід відрізняти заміну осіб у зобов'язанні. Якщо при
передорученні боржник залишається суб'єктом зобов'язання і відповідно несе відповідальність
за дії призначеного ним виконавця, при переадресуванні виконання кредитор також
залишається суб'єктом виконання, і тому призначена ним третя особа претензій до боржника
пред'явити не може.
Заміна осіб у заобов 'язанні пов'язана з тим, що попередні учасники зобов'язань вибувають
з цих відносин, а їх права та обов'язки у повному обсязі переходять до суб'єктів, які їх замінюють. Заміна осіб у зобов'язанні може набувати форми заміни кредитора або заміни
боржника.
Заміна кредитора — це уступка кредитором своїх прав вимоги за зобов'язанням іншій
особі. Вона має назву цесії. Кредитор, який поступається своїм правом вимоги за зобов'язанням третій особі, називається цедентом, а особа, якій
48
Глава З
кредитор поступається своїм правом вимоги за зобов'язанням — цесіонарієм. Для цесїї
(уступки вимоги) необхідною є угода між старим і новим кредитором, тобто між цедентом і
цесіонарієм. Згоди боржника на здійснення цесії не потрібно, оскільки вона ніякою мірою не
погіршує його становище. Дійсно, для боржника не має значення кому передавати виконання
зобов'язання — старому чи новому кредиторові. Якщо у зв'язку з цесією (заміною кредитора)
необхідні додаткові витрати боржника для виконання, ці витрати відносяться на рахунок
кредитора. Крім того, на підставі ст. 200 ЦК України боржник зберігає всі заперечення проти
нового кредитора, які він міг протиставити попередньому кредиторові. Так, якщо продавець
продав річ покупцеві, а потім передав свої права вимоги третій особі (відбулася заміна
кредитора— цесія), покупець зберігає відповідні права, які належать йому в договорі купівліпродажу щодо нового учасника цих відносин. За умов, коли покупець знайде в придбаній речі
дефекти, він вправі посилатися на них при розрахунках з новим учасником договору купівліпродажу — цесіонарієм. Проте, хоч при уступці вимоги згоди боржника не потрібно, старий кредитор (цедент) зобов'язаний повідомити боржника про цесію, яка відбулася, а також передати
документи, які засвідчують право вимоги, новому кредиторові (цесіонарію). У противному разі
відповідно до ст. 199 ЦК України боржник може виконати зобов'язання старому кредиторові і
не нестиме відповідальність перед цесіонарієм, який набуває права витребувати виконання
лише від цедента, а не від боржника.
Вимога, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нього в тому обсязі, в
якому вона раніше належала цедентові. Для цесіонарія зберігають силу всі засоби забезпечення зобов'язання (застава, завдаток, порука тощо) відповідно до ч. З ст. 197 ЦК України.
Якщо боржник ухиляється від виконання, то тільки до нього і може бути пред'явлена вимога з
боку цесіонарія. Однак при уступці вимоги щодо фактично недійсного, неіснуючого
зобов'язання перед цесіонарієм відповідатиме цедент, тобто попередній кредитор. Інакше
кажучи, цедент відповідає перед цесіонарієм за недійсність переданої йому вимоги, але не
відповідає за невиконання цього зобов'язання боржником (ч. 2 ст. 197 ЦК). За загальними
правилами ЦК України, цесія може застосовуВиконання зобов'язань
49
ватися у будь-яких зобов'язаннях, винятки встановлені лише для вимог, уступка яких
суперечить закону, договору, який може виключати уступку будь-якої вимоги або якщо вимога
пов'язана безпосередньо з особою кредитора (ч. 1 ст. 197 ЦК). Так, ч. 2 ст. 197 ЦК У країни
безпосередньо забороняє уступку вимоги про відшкодування майнової шкоди, яка спричинена
ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті.
У сучасних умовах у зв'язку з активним запровадженням ринкових принципів
господарювання інститут цесії значно поширився у підприємницьких відносинах.
Внаслідок переведення боргу (заміни боржника) попередній боржник вибуває із
зобов'язання і замінюється новим. Для переведення боргу безперечно потрібна згода нового
боржника, оскільки якщо договір як вольовий акт не може вчинятися без волевиявлення
кожного із контрагентів, то тим більше не можна поза своєю волею стати боржником уже
існуючого зобов'язання. Але переведення боргу не можна здійснити і без згоди кредитора. Цим
переведення боргу відрізняється від цесії (уступки вимоги). Таке положення зрозуміло, оскільки
для боржника зазвичай не має значення особа кредитора, якому він має вручити виконання,
але для кредитора не однаково, хто буде виступати перед ним як боржник, оскільки виконання
безумовно залежить і від платоспроможності боржника та від інших ознак, які характеризують
особу боржника. Саме виходячи з цього, на підставі ч. З ст. 201 ЦК України і порука, і застава,
встановлені третьою особою на забезпечення виконання зобов'язання, з переведенням боргу
припиняються, якщо поручитель або заставодавець не висловили своєї згоди відповідати
також і за нового боржника.
Новий боржник має право виставляти проти вимог кредитора всі ті заперечення, які
основані на відносинах між кредитором і первісним боржником (ч. 2 ст. 201 ЦК).
Сфера застосування переведення боргу обмежується тими самими межами, що
встановлені для цесії. Стосовно форми уступка вимоги і переведення боргу підпорядковуються
загальним правилам, які встановлені щодо форми угод. Так, ст. 202 ЦК України передбачає,
що уступка вимоги і переведення боргу, які основані на угоді, здійсненій у письмовій формі,
мають бути також вчинені у простій письмовій
50
Глава З
формі. Однак невиконання цієї умови не тягне за собою недійсності угоди про уступку
вимоги або переведення боргу. В цьому разі застосовуються загальні правила, передбачені ст.
46 ЦК України.
§ 3. Місце, строк та спосіб виконання зобов'язання
Виявлення з необхідною точністю місця, в якому має бути виконане зобов'язання, істотне
саме тому, що від цього нерідко залежить вирішення інших, дуже важливих практичних питань.
У деяких випадках місце виконання зобов'язання визначається нормами, які регулюють даний
вид зобов'язань, тобто воно встановлюється в самому законі. Іноді місце виконання
зобов'язання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання
визначається виходячи із суті зобов'язання.
Проте, копи жоден з наведених способів не дає змоги встановити, в якому місці має бути
виконане зобов'язання, застосовують загальні правила, встановлені у ст. 167 ЦК України. Вони
зводяться до наступного: місцем виконання зобов'язання визнається місце проживання
боржника — громадянина або місцезнаходження боржника — юридичної особи. Якщо
внаслідок певних обставин первісне місце проживання або місцезнаходження боржника було
змінене, про що кредитор був належним чином повідомлений, виконання зобов'зання має
здійснюватися за новим місцем проживання або місцезнаходженням боржника. Якщо інше не
передбачено законом або договором у цьому випадку на боржника мають бути віднесені всі
витрати, пов'язані зі зміною проживання або зміною місцезнаходження боржника. Однак з
цього загального правила встановлені певні винятки:
1) зобов'язання, які стосуються передачі будівлі або іншої нерухомості (у власність,
користування або з іншою правовою метою), виконуються в місцезнаходженні цієї будівлі або
іншої нерухомості;
Виконання зобов'язань
51
2) грошові зобов'язання (позика, Інші грошові зобов'язання, зокрема обов'язок сплатити
гроші, який випливає з договору купівлі-продажу або майнового найму) виконуються у місці
проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор змінив своє місце
проживання і повідомив про це боржника, зобов'язання має виконуватися за новим місцем
проживання кредитора з віднесенням на його рахунок усіх додаткових витрат, які пов'язані зі
зміною місця виконання.
Строк виконання зобов'язання. Відповідно дост. 161 ЦК України належним визнається
такий строк виконання, який встановлений законом, договором або випливає із суті зобов'язання. Строк виконання зобов'язання може бути визначений календарною датою або
закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язково
має настати.
Але досить часто на практиці трапляються зобов'язання, строки виконання яких або взагалі
не встановлені, або визначені моментом пред'явлення вимоги виконання кредитором.
Наприклад, внесений вклад в Ощадбанк, передача речі в гардероб тощо. У цьому разі
відповідно до ст. 165 ЦК України кредитор має право вимагати виконання і відповідно боржник
має право провести таке виконання у будь-який час. Однак обов'язок виконати таке
зобов'язання покладається на боржника в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, договору або суті
зобов'язання.
При простроченні боржника кредитор має право або вимагати виконання зобов'язання в
натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Однак у будь-якому разі боржник
зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки, що їх зазнав кредитор у зв'язку із
простроченням (ст. 213 ЦК). Коли предметом виконання є грошова сума, боржник зобов'язаний
сплатити за час прострочення 3 відсотки річних від простроченої суми, якщо законом або
договором не встановлений інший розмір відсотків (ст. 214 ЦК). За грошовими зобов'язаннями
розмір відсотків може встановлюватися і відповідними нормативними актами.
Крім норм щодо прострочення боржника, існують відповідні правила, встановлені на
випадок прострочення з боку
52
Глава З
кредитора. Кредитор визнається таким, що прострочив виконання, якщо він відмовився
прийняти надане боржником належне виконання зобов'язання або не вчинив відповідних дій,
без яких боржник не може виконати своїх обов'язків. При простроченні прийняття виконання
кредитором боржник у свою чергу має право вимагати від кредитора відшкодування заподіяних
йому збитків.
У законодавстві регулюється і питання про можливість дострокового виконання
зобов'язання. Так, ст. 166 ЦК У країни передбачає, що боржник має право виконати
зобов'язання до строку, встановленого в договорі, якщо інше не випливає із самого договору,
не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання. Проте існує цілий ряд таких
зобов'язань, які за своїм змістом не можуть бути виконані достроково. Так, при достроковому
врученні поздоровчої телеграми або, скажімо, подарунка ювілярові втрачається самий сенс дострокового виконання зобов'язання.
Спосіб виконання. Спосіб виконання зобов'язання перебуває у прямій залежності від
предмета виконання. Якщо предмет зобов'язання пов'язаний з якоюсь єдиною річчю, що за
своєю природою неподільна, виконання не може бути проведене інакше, як шляхом передачі
цієї речі боржником кредиторові відразу і в цілому.
Проте можливі зобов'язання з приводу передачі сукупності речей або відповідної суми
грошей, зокрема грошей у договорі позики, кількох однорідних речей у договорі купівлі-продажу
або поставки і т.д. У таких випадках зобов'язання може бути здійснене не тільки шляхом
вчинення однократного акту, а й частинами — у формі кількох розподілених у часі дій.
Виконання зобов'язання частинами нерідко передбачається законом, договором або випливає
із змісту і цільового призначення зобов'язання. Так, договір поставки передбачає передачу
продукції або товарів певними партіями. Однак, якщо законом або іншою підставою, з якою
пов'язане це зобов'язання, не передбачається виконання зобов'язання частинами або таке
виконання не випливає із самого змісту зобов'язання, кредитор має право не приймати
виконання зобов'язання, яке здійснюється боржником саме такими частинами (ст. 163 ЦК). У
такому разі належним визнається лише виконання, яке здійснюється в повному обсязі у вигляді
Виконання зобов'язань
53
однократного акту. Зрозуміло, що своїм правом (відмовитися від прийняття виконання)
кредитор може і не скористатися, але часткове виконання зобов'язання, проведене за згодою
кредитора, визнається вже належним виконанням. Про згоду прийняти часткове виконання
можуть свідчити заява кредитора та його конклюдентні дії. Так, якщо кредитор почав використовувати частково надане виконання зобов'язання, то це може тлумачитись, як його згода
саме на такий спосіб виконання зобов'язання.
§ 4. Особливості виконання часткового та солідарного зобов'язання
Суб'єктами зобов'язання водночас можуть бути кілька боржників або кілька кредиторів, або
водночас кілька боржників і кілька кредиторів. Такі зобов'язання, у яких беруть участь не один,
а кілька боржників або кредиторів, дістали назву зобов'язань із множинністю осіб. Такі зобов'язання можуть бути активними, пасивними та змішаними.
Зобов'язання із множинністю осіб підпорядковуються тим самим правилам, що й будь-які
інші цивільні зобов'язальні правовідносини. Проте у деяких випадках, пов'язаних безпосередньо з виконанням, вони регулюються в особливому порядку.
Якщо в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів, завжди виникає питання, хто з цих
кредиторів і в якому обсязі має право вимагати від боржника виконання покладеного на
останнього обов'язку.
Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька боржників, не менш важливо з'ясувати характер їх
спільного обов'язку перед кредитором.
Якщо зобов'язання характеризуються множинністю кредиторів і множинністю боржників, то
істотними є дві проблеми — як і кому виконувати це зобов'язання.
54
Глав» З
З точки зору способу виконання зобов'язання з множинністю осіб (активні, пасивні та
змішані) поділяються на часткові та солідарні.
У частковому активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника
виконання зобов'язання лише у певній частці. Кредитор, який одержав належне йому
виконання, із зобов'язання вибуває, але воно зберігає свою силу для решти кредиторів доти,
поки вони не здійснять належне їм право.
У частковому пасивному зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові
виконання лише у певній частці з тим щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибував, але
воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають покладений на них
обов'язок перед кредитором.
У змішаному частковому зобов'язанні поєднуються обидва принципи: в такому зобов'язанні
кожен із кредиторів може вимагати виконання в певній частці від кожного із боржників.
У солідарному активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від
боржника виконання в повному обсязі. Як тільки боржник надасть повне виконання хоч би
одному із кредиторів, зобов'язання припиняється. У солідарному пасивному зобов'язанні
кредитор вправі вимагати виконання в повному обсязі від будь-якого боржника, тому він має
право заявляти вимогу про виконання і до всіх боржників водночас, і до будь-якого з них у
частині боргу. Але зобов'язання припиняється як тільки повне виконання буде надано
кредиторові хоч би одним із боржників.
У змішаному солідарному зобов'язанні також поєднуються обидва принципи виконання
солідарного зобов'язання. В такому зобов'язанні кожен із кредиторів може вимагати виконання
в повному обсязі від кожного з боржників.
Таким чином, солідарний порядок виконання істотно відрізняється від часткового, причому
нерідко буває так, цю одна зі сторін вимагає солідарного виконання зобов'язання в той час як
інша погоджується лише на часткове виконання. Такий спір вірогідніший у пасивних
зобов'язаннях, у яких для кредитора більш прийнятна солідарна відповідальність, а для
боржника, навпаки, — часткова. Такий спір має розглядатися відповідно до вимог статей 173 і
174 ЦК України. Основним і
Виконання зобов'язань
55
загальним визнається частковий порядок виконання зобов'язання із множинністю осіб, він
презюмується законодавством. Солідарний порядок розрахований лише на деякі випадки,
зокрема:
1) коли законом або іншим нормативним актом прямо передбачено солідарне виконання
зобов'язання. Наприклад, ст. 451 ЦК України встановлює, цю особи, які спільно заподіяли
шкоду, є солідарними боржниками перед потерпілим;
2) якщо солідарний спосіб виконання зобов'язання передбачений угодою сторін.
Наприклад, при укладенні договору позики сторони можуть встановити солідарні зобов'язання
для боржників;
3) коли предмет зобов'язання є неподільним. У такій ситуації виконання зобов'язання
частками неможливо.
У часткових зобов'язаннях важливо визначити розмір частки виконання, яка припадає на
кожного з учасників. Для цього слід звернутися до аналізу юридичної підстави виникнення
зобов'язання. Якщо із суті зобов'язання або безпосередньо з угоди, яка існує між боржниками
та кредиторами, не можна встановити конкретні частки, відповідно до яких має виконуватися
це зобов'язання, законодавець встановлює принцип рівності цих часток.
У солідарному зобов'язанні після того, як виконання в повному обсязі було вже
витребуване одним із солідарних кредиторів або надане одним із солідарне зобов'язаних
боржників, може виникнути питання про взаємні розрахунки між самими кредиторами або
боржниками. При цьому слід виходити з таких загальних правил. Солідарний кредитор, який
одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам належні їм
частки виконання у тому розмірі, який залежить від характеру правовідносин, що складаються
між солідарними кредиторами. Солідарний боржник, який виконав зобов'язання, може
перекласти відповідні частки виконання на інших солідарних боржників. Обсяг таких обов'язків
визначається характером відносин, які пов'язують співборжників. Так, ч. 5 ст. 175 ЦК України
передбачає, що боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги
(регресу) до кожного з решти боржників у рівних частках, якщо інші умови не встановлені
законом або договором. Невиплачене одним із співборжників боржникові,
56
Глава З
який виконав солідарне зобов'язання, поділяється у рівних частках між ним та іншими
співборжниками.
Таким чином, регресним визнається зобов'язання, на підставі якого кредитор (регредієнт),
зобов'язаний перед третіми особами до виконання, має право віднести його повністю або
частково за рахунок боржника (регресата), дія або бездіяльність якого зумовили залучення
кредитора до відповідальності. Як правило, регресат відповідає перед регредієнтом, а
регредієнт — перед третьою особою. Пряма відповідальність регресата перед третьою особою
без відповідальності регредієнта може мати місце лише у випадках, безпосередньо
встановлених законом.
Регресне зобов'язання характеризується такими ознаками. По-перше, воно є похідним від
іншого (основного) зобов'язання; по-друге, один або всі його учасники — також суб'єкти
основного зобов'язання; по-третє, виконання одним учасником зобов'язання або навіть саме
його виникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими в майбутньому і
встановлюються регресні зобов'язання.
Глава 4. Способи забезпечення виконання зобов'язань
§ 1. Поняття способів забезпечення виконання зобов'язань
Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у
зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із
законом, договором, а за відсутності таких вказівок— з тими вимогами, які звичайно
пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній
практиці.
Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих
відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою,
стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання
підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у
широкому, так і вузькому розумінні.
У власному (вузькому) розумінні під способами забезпечення виконання зобов'язань
розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і
дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи
є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами1.
58
Глава 4
Див.: Иоффе О.С. Обязательственное право. — С. 68
Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань
закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать:
неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші
механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою
мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення
не належать.
Однак на проблему правового забезпечення виконання зобов'язань можна подивитися
ширше. Меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування не тільки тих
способів, що позначені в ст. 178 ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або
договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за
договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. Отже і вони
гарантують у разі порушення обов'язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому
розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно
ширше.
Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання
зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК,
іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.
В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання
зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК
України. До таких способів, зокрема, належать правила про зустрічне виконання зобов'язань1,
положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних
товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його
майна; власника за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; права
кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення
вимагати
Див.: Гражданский кодекс Российской Федерации. Ч. 1. Научно-практический комментарий
/ Отв. ред. Т.Е. Абова, А.Ю. Кабалкин, В.П. Мозолин. — М., 1996. — С. 523.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
59
по суду визнання Ті дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення
іншої сторони від її реєстрації; про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті
особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші1.
Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в
самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного
із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі
можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено,
що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник,
якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у
своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або
користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або
випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання
щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства
про способи забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола
таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові
гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.
У проекті ЦК України розширено перелік прямо передбачених у кодексі способів
забезпечення виконання зобов'язання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, належать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як
способу забезпечення виконання.
В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання
зобов'язання за різними ознаками2. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів
' Див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. — С. 386.
2 Див.: Иоффе О.С. Обязательственное право. — С. 156—157.
60
Глава 4
забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:
а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації
обов'язку порушника;
б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації
обов'язку порушника.
До першої групи належать застава та завдаток, до другої— неустойка та порука.
За правовою природою способи поділяються на:
а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;
б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка
та завдаток, до другої — застава та порука.
За сферою дії чинний ЦК У країни розрізняє способи забезпечення, що можуть
застосовуватися у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у
зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між
юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить
специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В
проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та інші механізми реалізації.
§ 2. Окремі способи забезпечення виконання зобов'язань
У проекті ЦК України способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на дві
великі групи:
1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та
гарантія;
2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утримання.
Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з найбільш поширених і популярних
способів забезпечення виконання зобов'язання. Відповідно до ст. 179 чинного ЦК України (це
поняття в цілому зберігається і в ст. 572 проекту ЦК) неустойкою визнається певна грошова
сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі
невиконання або неналежного виконання
Способи забезпечення виконання зобов'язань
61
зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.
В проекті ЦК України додатково визнається, що неустойкою може бути не тільки грошова
сума, а й інша майнова цінність. Це питання викликало жваві дискусії серед правознавців ще за
часів кодифікації дореволюційного російського цивільного права. Як згадувалося в літературі, в
матеріалах редакційної комісії, яка готувала проект Цивільного уложен-ня, у зв'язку із формою
неустойки (грошової або майнової) відзначалося, що хоч в основних нормах про предмет
завдатку, відступного неустойки йдеться тільки про грошову оцінку, це робиться у зв'язку з
потребами викладення, тобто юриди-ко-технічними аспектами, а також і тому, що здебільшого
їх дійсно виплачують у грошах. Однак і завдаток, і відступне, і неустойка можуть полягати у
будь-якого роду речах і діях, причому відносини, що виникають в цьому випадку нічим по суті
не відрізняються від відносин грошового характеру, а тому на них поширюються відповідні
правила1.
Стаття 572 проекту ЦК України (і це є також новим положенням щодо чинного ЦК)
передбачає, що неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, спричинених невиконанням зобов'язання боржником.
В умовах планово-розподільчої економіки неустойка визнавалася безперечною "царицею"
серед способів забезпечення виконання зобов'язання. Це можна пояснити передусім тим, що
сума, на яку міг претендувати кредитор, у разі невиконання зобов'язання боржником, була
визначена заздалегідь. Стягнення неустойки не пов'язувалося з необхідністю доводити розмір
заподіяних збитків, а також причинний зв'язок між збитками, які могли виникнути у кредитора, і
порушенням зобов'язання з боку боржника. Крім того, стягнення неустойки не перешкоджало
можливому відшкодуванню збитків, якщо кредитор доводив наявність цих збитків, їх розмір і
причинний зв'язок з правопорушенням. До того ж неустойка була засобом оперативного впливу
на недбайливого боржника, оскільки давала можливість відразу після порушення зобов'язання
швидко стягнути передбачену законом або
' Див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положення. — С.
390—391.
62
Глава 4
договором грошову суму, яку боржник мав би сплатити незалежно від того, були якісь інші
негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.
Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на:
1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому
акті;
2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між
сторонами.
Слід зауважити, цю в умовах соціалістичної економіки законодавець активно
використовував можливість встановлювати в законодавчих та інших підзаконних нормативних
актах численну кількість неустойок. У літературі зазначається, цю в 70—80-х роках у чинних
нормативних актах, які регулювали господарську діяльність, налічувалося понад три тисячі
санкцій за порушення відповідних зобов'язань у сфері господарської діяльності1.
Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неустойок залежно від можливого
стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види:
1) залікова;
2) штрафна;
3) виключна;
4) альтернативна.
Заліковою називається неустойка, що передбачає можливість стягнення як неустойки, так і
збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.
Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір
збитків, які заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне виконання
зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.
Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнення або неустойки, або збитків;
але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушення
зобов'язання і встановлено розмір збитків. Отже, кредитор
' Див.; Брагинскнн М.И„ Витрянскяи В.В. Договорнов право. Общие положення. — С. 392.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
03
відповідно має визначитися з тим, чи буде стягуватися неустойка, чи будуть стягуватися
збитки ще до того, як боржником було допущено порушення виконання зобов'язання.
Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст. 573 проекту ЦК України розмір
неустойки, визначений законодавством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають
право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій
же статті передбачається, що відсотки на неустойку не нараховуються.
Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечення виконання зобов'язань, які
найбільш активно застосвують-ся у відносинах з участю громадян. Це безпосередньо випливає
із змісту ст. 178 ЦК України.
Відповідно до ст. 195 ЦК України завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з
договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на
підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.
Таким чином, завдаток можна віднести до зобов'язальна правових способів забезпечення
виконання зобов'язання.
Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки завдаток видасться в рахунок
належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду,
що й закріплюється передачею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб
забезпечення виконання зобов'язання.
Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його
привабливість для відносин з участю громадян. Якщо за невиконання договору відповідальною
є сторона, яка передала завдаток, він залишається у другої сторони. Якщо за невиконання
договору відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.
Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов'язання при укладенні
договорів житлового та майнового найму, договору про передачу майна в безоплатне користування тощо.
Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення
виконання зобов'язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім
64
Глава 4
часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує
поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від
завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувального навантаження.Тобто, якщо сторона,
що одержала аванс не виконала своїх зобов'язань за договором, інша сторона має право
вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі
невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно
від невиконання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу.
Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечувальну функцію і
тому не є способом забезпечення виконання зобов'язання, він обмежується виключно
платіжною і засвідчувальною функціями.
Частина 3 ст. 195 ЦК У країни, крім реалізації механізму завдатку, передбачає можливість
стягнення збитків у разі невиконання договору, забезпеченого завдатком. Отже за цією
статтею, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій
стороні збитки, але з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.
На практиці у зв'язку із застосуванням завдатку виникало чимало питань, пов'язаних із
необхідністю розмежувати цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання і аванс. Це
зумовлювалося насамперед тим, що чинний ЦК України не встановив обов'язкової письмової
форми угоди про завдаток. Однак при використанні усної форми, у сторін виникає цілком
зрозуміла проблема кваліфікації переданої суми грошей: як завдатку чи як авансу. Ці природні
труднощі вирішувалися таким чином. Якщо зацікавлена сторона не доведе, що передана сума
грошей була завдатком, тоді до цих відносин застосовувалися правила про аванс. Тобто
практика виходила з того, що передана в рахунок майбутніх платежів грошова сума
презюмується як аванс, поки не буде доведено, що ця сума передавалася з метою
забезпечити в майбутньому виконання зобов'язання.
У проекті ЦК України це питання вирішено досить чітко й однозначно. Відповідно до ст. 571
угода щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладена в
письмовій формі незалежно від форми основного
Способи забезпечення виконання зобов'язань
65
зобов'язання. Недодержання письмової форми спричинює недійсність угоди щодо
встановлення способів забезпечення виконання.
Порука. Порука належить до традиційних способів забезпечення виконання зобов'язання,
що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах
планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих
зобов'язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб забезпечення.
Відповідно до ст. 191 ЦК України за договором поруки поручитель зобов'язується перед
кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або
в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути
забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер:
визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням поруки,
незалежно від тих підстав, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тягне за
собою беззаперечну недійсність і поруки.
На відміну від завдатка, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом
недійсності простої письмової форми.
Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням
сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в ангпосаксонській судовій практиці. Він був достатньо розроблений і в російському
дореволюційному законодавстві1.
Дослідники проблеми способів забезпечення виконання зобов'язань відзначали, що у
радянський період застосування інституту поруки було досить обмеженим. Громадяни у відносинах один з одним застосовували поруку вкрай рідко. У відносинах між організаціями
можливе було прийняття поруки вищестоящим органом за борги нижчестоящого органу. Так,
вищестоящі ланки кооперативної системи могли ручатися за забов'язаннями нижчестоящих
ланок кооперації. У певДив.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие попожения. — С. 450—
457.
З о. Дзера
66
Глава 4
ному обсязі договори поруки укладали соціалістичні організації при вчиненні
зовнішньоторговельних угод1.
Ринкові умови господарювання певною мірою "реанімували" поруку як спосіб забезпечення
виконання зобов'язань. Сфера її застосування практично не має обмежень. Однак найбільш
широко її, як і раніше, застосовують для забезпечення грошових зобов'язань.
Як видно із визначення, закріпленого у ст. 191 ЦК У країни, забезпечувальний механізм
поруки полягає в залученні додаткового боржника, який поряд з основним відповідає перед
кредитором за виконання зобов'язання.
Суаття 192 ЦК України передбачає, що в разі невиконання зобов'язання боржник і
поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачено
договором поруки.
Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і
законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати
й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.
Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний
борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не
передбачені договором поруки.
Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька
осіб — поручителів. У цьому разі відповідно до ч. З ст. 192 ЦК України такі поручителі між
собою є солідарними боржниками перед кредитором.
Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до
поручителя, який виконає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора
по цьому зобов'язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні
зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в
ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.
Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має
право зворотної вимоги до
6
7
* Див.: Иоффе О.С. Обязатепьственное право. — С. 181.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми (ч. 2 СТ.193ЦК).
Хоч у цілому регулювання відносин поруки в проекті ЦК України зберегло свої традиційні
риси, проте деякі положення дістали детальнішу регламентацію.
Так, ст. 578 проекту ЦК України регулює права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення
до нього вимоги.
По-перше, поручитель у цьому випадку зобов'язаний до задоволення вимоги кредитора
попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено позов, — залучити боржника
до участі у справі. Інакше боржник має право висунути проти зворотної вимоги поручителя
заперечення, які він мав проти кредитора.
По-друге, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би
надати боржник, якщо інше не випливає з договору поруки. Поручитель зберігає права на ці
заперечення навіть у тому разі, якщо від них відмовився або визнав свій борг.
Отже, поручитель у разі пред'явлення до нього вимоги з боку кредитора, хоч і пов'язаний
певними процесуальними обов'язками з боржником (попередити про заявлення вимог з боку
кредитора, залучити до участі у справі в разі вчинення позову), зберігає своє автономне
становище насамперед у зв'язку з оцінкою заперечень, які має проти кредитора основний
боржник.
Якщо ж боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання, то відповідно до ст. 580
проекту ЦК України він повинен негайно повідомити про це поручителя. Інакше поручитель,
який у свою чергу виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно
одержане або висунути регресну вимогу боржникові. В останньому випадку боржник має право
стягнути з кредитора безпідставно одержане.
Правила, які містяться у статтях 578 і 580 проекту ЦК України спрямовані на чіткіше
впорядкування відносин між основним боржником, кредитором та поручителем. Вони мають
зняти ті спірні питання, які не розв'язані в чинному законодавстві, а відтак — створюють
ускладнення у судово-арбітражній практиці.
Законодавець встановив спеціальні підстави припинення поруки. Крім того, що порука
припиняється у зв'язку з акцесорним характером припинення основного зобов'язання,
з*
68
Глава 4
вона також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку
зобов'язання не пред'явить позов до поручителя. У тих випадках, коли строк виконання
зобов'язання не зазначений або визначений моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди
відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з дня укладення
договору поруки.
За таких умов припинення договору поруки, безумовно, не виключає можливості
безпосереднього звернення кредитора до основного боржника. Але з припинення поруки
кредитор втрачає додаткові гаранти щодо забезпеченості зобов'язань. Оскільки на відносини
поруки важливий вплив має фігура боржника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості),
переведення боргу, тобто заміна боржника іншою особою, також припиняє поруку, якщо
поручитель не виявив згоди відповідати за нового боржника (ст. 201 ЦК).
У ЦК України питання про характер послуг поручителя залишено поза увагою. Як правило,
у відносинах між громадянами послуги поручителями надавалися безоплатно.
У ст. 581 проекту ЦК України прямо передбачається, що поручитель має право на
винагороду за послуги, які він надав боржникові, якщо це передбачено договором.
Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання
зобов'язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурогатом"
поруки, яка була адаптована до умов планової централізованої економіки1.
І хоч формально, виходячи із статей 178 і 196 ЦК У країни, гарантія зберігає статус
самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим застосування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які
регулюють поруку (статті 191 І194ЦК).
Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у відносинах між
соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний
суб'єктивний склад учасників.
Див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положення. — С. 458.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
69
Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від
поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе
відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання
зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.
У проекті ЦК України, як і в інших сучасних цивільних кодифікаціях країн СНД, гарантії як
способу забезпечення виконання зобов'язання надано новий зміст.
Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової
організації тощо (гаранта), яке видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов
гарантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її
сплату.
У такому вигляді гарантія має багато спільного із тими засадами, які закріплені в
рекомендаціях Міжнародної торговельної палати (ІСС). Уніфіковані правила для гарантій на
вимогу (1992 р.), затверджені ІСС, активно використовуються практично у всіх країнах з
розвинутою ринковою економікою.
Гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від основного зобов'язання
зобов'язанням.
Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено інше.
Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій
особі, якщо в гарантії не передбачено інше.
Таким чином, гарантію в контексті проекту ЦК України слід розглядати як одностороннє
зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язаний сплатити бенефіціарові—кредитору за
забезпеченим гарантією зобов'язанням відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути
реалізоване шляхом подання позовної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у
самій гарантії.
Одержавши вимогу бенефіціара, гарант повинен без зволікань повідомити про це
принципала і передати копії вимоги з усіма документами, що стосуються вимоги.
Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з доданими до неї документами в
зазначений у гарантії строк, а в разі відсутності його — у розумний строк і виявити розумну
70
Глава 4
дбайливість, щоб установити, чи відповідає ця вимога та додані до неї документи умовам
гарантії.
Відмовитися від задоволення вимог бенефіціара гарант має право у разі, якщо вимога чи
додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після
закінчення визначеного в гарантії строку.
У такому випадку гарант повинен негайно повідомити бенефіціара про відмову
задовольнити його вимогу.
Якщо гарантові до задоволення вимоги бенефіціара стало відомо, що основне
зобов'язання, забезпечене гарантією, повністю чи у відповідній частині вже виконано або
припинилося з інщих підстав, або є недійсним, він повинен повідомити про це бенефіціара і
принципала.
Однак одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога бенефіціара
підлягає задоволенню гарантом.
Що стосується обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зобов'язання
обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.
У разі виплати бенефіціарові відповідної суми, зазначеної у гарантії, гарант має право
зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених за гарантією, якщо
інше не передбачено угодою гаранта з принципалом.
Гарант не має права вимагати від принципала відшкодування сум, сплачених бенефіціарові
не відповідно до умов гарантії або за порушення зобов'язання гаранта перед бене-фіціаром,
якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено інше.
Підставами для припинення гарантії визнаються:
1) сплата бенефіціарові суми, на яку видано гарантію;
2) закінчення визначеного в гарант строку, на який її видано;
3) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією і повернення її гарантові;
4) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією за допомогою письмової заяви про
звільнення гаранта від його зобов'язань.
Такими є основні положення проекту ЦК України про гарантію як самостійний спосіб
забезпечення зобов'язання.
В літературі зазначається, що оновлена гарантія може розглядатися як один з надійніших
способів, які гарантують права
Способи забезпечення виконання зобов'язань
71
кредиторові. Саме це може зробити гарантію чи не найбільш привабливим для кредиторів
способів забезпечення виконання зобов'язань і стати підставою для широкого застосування її в
майбутньому, в тому числі в комерційному обороті1.
§ 3.Речово-правові способі забезпечення виконання зобов'язань
Застава
Підстави виникнення застави. Сторони заставних правовідносин. Історичний досвід
розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2)
закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої
держави, і тому що підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить
лише договір та закон.
Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних
правовідносинах, передбачених у законі. Як приклад можна навести право застави вантажу,
що виникає у морського перевізника вантажу згідно із ст. 164 Кодексу торговельного
мореплавства України2 для забезпечення відшкодування витрат, що їх зазнає перевізник під
час перевезення вантажу.
Але головним джерелом виникнення заставного права залишається дорговір, коли для
виникнення застави між за-ставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про
встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто
відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак
умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний
характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України "Про заставу".
1 Див.: Брагинский М.И., Витрянский 0.0. Договорное право. Общие положений. — С. 482.
2 Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 49. — Ст. 349.
72
Глава 4
Похідність випливає з акцесорного (додаткового) характеру договору застави і виявляється
у наступному. За загальним правилом, застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі
залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги
підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов'язання тягне за собою і
недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов'язана з тим, що застава завжди
слідує долі основного зобов'язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею
вимоги. Задоволення основного зобов'язання автоматично стає підставою для припинення
застави (ст. 28 Закону України "Про заставу").
Ще одним виявом принципу похідності застави і залежності її долі від забезпечуваного нею
зобов'язання є слідування застави за своїм об'єктом при переході останнього у власність іншої
особи (ст. 27 Закону України "Про заставу"). А також, як доречно зазначив А.В.Черних, утому
випадку, якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому,
невиконання боржником основного зобов'язання має значення лише у разі виконання
кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов'язанням зобов'язань1.
Відповідно до ст. З Закону України "Про заставу" застава може забезпечувати лише дійсну
вимогу. Дійсність застави означає, по-перше, те, що нею забезпечуються лише вимоги, які
відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути
забезпечена уявна вимога, вона може забезпечувати лише реально існуючу вимогу. Мається
на увазі, що якщо після укладення основного договору позики, забезпеченого заставою
певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає
реальної вимоги до боржника.
Законодавство України не містить конкретних видів зобов'язань, виконання яких може бути
забезпечене заставою. Перелік, викладений у ст. З Закону України "Про заставу", —договори
позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажів — має відкритий
харак' Див.: Черних АВ. Залог недвижимости в российском праве. — М., 1995. — С. 46.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
73
тер, тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати майже у будь-якому
договорі.
Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути
у майбутньому "за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких
вимог" (ст. З Закону України "Про заставу"). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо
відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, хоч
такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов'язання.
Єдина умова — сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог.
На підставі ст. 19 Закону України "Про заставу" застава забезпечує вимогу у тому обсязі,
який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи
відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна,
відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених
договором або законом, — неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою
вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Сторонами договору застави є заставодавець і заставо-держатель. Відповідно до ст. 11
Закону України "Про заставу" сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні
особи та держава. Аналіз цього закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного
законодавства дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини
можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, у тому випадку,
якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до
досягення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з
цивільним законодавством суб'єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов'язків
можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15—18 років) та особи, визнані
судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на
праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних
правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності.
74
Глава 4
Застава майна означає також і надання заставодержате-лю права звертати стягнення на
предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.
Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що
заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку
передав майно і право його застави.
Аналізуючи положення законів України "Про заставу" та "Про власність" (ст. 37), можна
зауважити, цю навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 р.1, не
внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем
державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права
повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не
передбачено законодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Закону України "Про
заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право
володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити
висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про заставу" нині це право обмежується
тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах,
узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.
Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при заставі майна
орендатором. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має
право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендатора, оскільки ст. 23
Закону України "Про орен' Відповідно до доповнень до ст. 11 Закону України "Про заставу" державні підприємства,
за якими майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснюють
заставу цього майна, за винятком застави цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, будівель та споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах,
узгоджених з органами, уповноваженими управляти відповідним державним майном / Відомості
Верховної Ради України. — 1995.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
75
ду державного майна"1 передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у
тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу для нового власника. В той же
час, оскільки орендареві належить право власності на виготовлену продукцію і доход
(прибуток), що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно
із законом, він має право заставляти його самостійно.
Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань,
то відповідь на питання, хто може його заставити, залежить від того, чи передбачено у
договорі те, що воно переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде
орендар, якщо ні — то власник майна, яке орендується.
Необхідно звернути увагу на те, що заставодавцем може бути сам боржник, а також третя
особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і основним
боржником можуть мати різну природу і значення для застави не мають. Законодавство не
передбачає ніяких обмежень права бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому
числі немає ніяких обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем
юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою і в цьому випадку для заставодавця є те,
що він має бути власником майна і повинен мати право на його відчуження.
16 вересня 1994 р. державний нотаріус Першої київської державної нотаріальної контори
посвідчив договір застави квартири на забезпечення кредитного договору2. Заставодавцем
виступала третя особа (майновий поручитель) — громадянин А.Л. Чечель, який передав у
заставу свою квартиру для забезпечення договору між двома юридичними особами. Вказаний
договір застави Радянський районний суд м. Києва безпідставно визнав недійсним 3. У рішенні
було вказано, що договір застави майна фізичної особи під кредит юридичної
' Відомості Верховно'і Ради України. — 1992. — № ЗО. — С. 47.
2 Договір застави № 2016969. Архів Першої київської державної нотаріальної контори за
1994 р.
3 Справа № 2-1134. Архів Радянського районного суду за 1995 р.
76
Глава 4
особи є недійсним, що суперечить чинному законодавству, зокрема ст. 178 ЦК України і ст.
11 Закону України "Про заставу".
Також безпідставні і суперечать законодавству доводи по справі про те, що боржник —
юридична особа — не припиняв своєї діяльності, не виключений із реєстру діючих підприємств,
не визнаний банкрутом, і те, що заставодержатель не подав претензії юридичній особі, яка
отримала кредит, а відразу звернувся з позовом про звернення стягнення на заставлене
майно. Справа в тому, що відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу"
заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави, якщо на момент
настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.
Ще одна особливість договору застави, в якому бере участь майновий поручитель,
передбачена ст. 26 цього закону, за якою, якщо заставодавцем є третя особа, то в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, вона має право його виконати за боржника з
метою запобігти зверненню стягнення на предмет застави. Слід погодитися з думкою Ч.Н.
Азімова, що це є одним із специфічних випадків переведення боргу. "Специфіка полягає в
тому, що третя особа може виконати зобов'язання всупереч бажанням як кредитора, так і
боржника. Але це право у неї виникає за умови, що створено реальні передумови звернення
стягнення на заставу, тобто на неналежне їй майно"1.
Предмет застави. Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на
предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосування. Це досить чітко відображено на прикладі законодавства нашої країни, яке спочатку
(під час існування СРСР) різко звузило сферу застави, виключивши з неї іпотеку, а сьогодні
значно розширило її. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України
"Про заставу", де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до
українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто
стягнення.
Азимов ЧИ. Залоговеє право. — Харьков, 1993. — С. 16.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
77
Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави.
Частиною 4 ст. 4 Закону України "Про заставу" прямо передбачено, що предметом застави
не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній
власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного
культурного надбання. Згідно з Положенням про цей реєстр, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. N° 466 до Державного реєстру вносяться:
пам'ятки історії — будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов'язані з найважливішими
історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю
видатних діячів;
пам'ятки архітектури та містобудування; пам'ятки мистецтва і документальні пам'ятки. Всі ці
предмети, якщо вони перебувають у державній власності, не можуть бути предметом застави.
За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке не
можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додатку № 1
до ст. 379 Цивільно-процесуального кодексу України. До переліку входять жилий будинок з
господарськими будівлями або його окремі частини — у осіб, основною діяльністю яких є
сільське господарство, якщо боржник та його сім'я постійно у ньому проживають, крім випадків,
коли стягується позика, видана банком на будівництво будинку; а також речі, призначені для
носіння та предмети побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на
його утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).
Згідно із ст. 5 Закону України "Про приватизаційні папери" 1 заборонено також
використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів.
Слід зупинитися на можливості застави об'єктів, які належать до власності народу України.
Відповідно до ст. 13 Конституції України такими об'єктами є земля, її надра, повітряний простір,
водні та інші природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси її
континен' Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 352.
78
Глава 4
тального шельфу та виключної морської зони. Здається, що ці об'єкти можуть бути
предметом застави, однак оскільки народ України здійснює своє право власності на ці об'єкти
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, то ці органи мають бути
сторонами у відповідних правовідносинах.
Окреме питання — застава землі. Підкреслимо, що проблема реформування земельних
відносин досить складна і має багато різних аспектів. Однак, необхідно звернути увагу на ряд
моментів, пов'язаних із заставою землі. Важливим недоліком Закону України "Про заставу" є
те, що в ньому відсутня окрема регламентація застави землі. Серед спеціальних норм щодо
застави землі слід нагадати положення ст. 6 Земельного кодексу України1 про те, що надана
громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за
зобов'язаннями з участю кредитної установи. Те саме стосується земельної ділянки, яка
передана у власність для ведення сільського (фермерського) господарства (ст. 25 Закону
України "Про сільські (фермерські) господарства")2 і яка може бути об'єктом застави лише за
зобов'язаннями з участю кредитної установи.
Слід зазначити, що законодавство України передбачає існування об'єктів права власності із
спеціальним режимом права власності на них, який у свою чергу має враховуватися І при
заставі такого майна. Йдеться принаймні про дві групи:
1) майно з особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна техніка.
Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність, відзначимо, що найбільш
детально питання здійснення права власності на таке майно вирішене у Законі України "Про
Національний архівний фонд та архівні установи"3. Відповідно до ст. 22 цього закону власник
володіє, користується та розпоряджається документами Національного архівного фонду з
урахуванням обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються у наступному.
' Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 25. — С. 354.
2 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — Nв 14. — С. 186.
3 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 15. — Ст. 86.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
79
По-перше, їх не можна знищити.
По-друге, документи, які належать державі, не можуть бути об'єктами купівлі-продажу або
інших угод, пов'язаних з передачею права власності (тобто не можуть бути предметом
застави). Стосовно права власності на документи цього фонду, які не належать державі, то
вони відчужуються з повідомленням Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів
України або уповноважених ним архівних установ за умови оформлення новим власником
реєстраційного посвідчення. При цьому держава має переважне право на їх придбання.
По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України. Таким чином, договір про
заставу документів Національного архівного фонду має укладатися з урахуванням вказаних
особливостей.
Законом України "Про власність" встановлено, що законодавством може бути визначений
перелік видів майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських організацій,
міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Цей перелік затверджений
Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" 1 від 17
червня 1992 р. з наступними змінами та доповненнями. Відповідно до цієї постанови не можуть
перебувати у власності вказаних суб'єктів: зброя та боєприпаси (крім мисливської,
пневматичної та спортивної зброї та боєприпасів до неї); бойова та спеціальна військова
техніка; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні сильнодіючі отруйні лікарські засоби
(крім отриманих громадянами за призначенням лікаря) та деякі інші речі. У додатку № 2 до
вказаної постанови закріплено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види
майна. У цьому переліку — мисливська, пневматична та спортивна зброя, об'єкти, що
перебувають на державному обліку як пам'ятки історії та культури, радіоактивні речовини. Ці
об'єкти можуть бути предметом застави лише з урахуванням вказаних обмежень на здійснення
права власності на них.
Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст. 517.
80
Глава 4
Відповідно до ч. З ст. 4 та ст. 5 Закону України "Про заставу" предметом застави можуть
бути як речі, так і їх невіддільні плоди, якщо інше не передбачено договором. При цьому наступний урожай та приплід від тварин безпідставно віднесені не до плодів, а до інших
прибутків.
Предметом застави може бути і майно, яке перебуває на праві спільної власності. У зв'язку
з тим, що для спільної власності характерне здійснення права власності щодо неї в цілому
рівною мірою кожним учасником, то для її відчуження необхідна згода всіх учасників. Тому
майно, яке перебуває у спільній власності, може бути предметом застави лише за згодою всіх
співвласників. За ст. 6 Закону України "Про заставу", майно, яке перебуває у спільній частковій
власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в
натурі.
Говорячи про заставу вимог, відзначимо, що предметом застави може бути лише
відчужувана вимога. До невідчу-жуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать, наприклад, вимоги потерпілого від каліцтва до особи,
яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав.
Однак, здається, що немає перешкод для того, щоб самі перелічені вимоги були б забезпечені
заставою. Зокрема, допускається забезпечення таких невід'ємних від особи вимог, як право на
аліментне забезпечення.
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про заставу" предметом застави можуть бути майнові
права. Слід окремо зупинитися на можливості застави авторських прав. Іноді у літературі
зустрічається твердження, що ці права можуть бути предметом застави 1. Однак, на наш
погляд, прихильники цієї точки зору не враховують того, що суб'єктивні права автора
поділяються на два види — особисті та майнові. Особистими правами автора є право на
авторство, право на авторське ім'я, право на опублікування свого твору та на його недоторканність. Ці права новідчужувані і відповідно не можуть бути предметом застави^
Див.: Юмашев А.С., Беадудньїй М.А Залог й его использование в коммерческих целях. —
М., 1992. — С 6
Способи забезпечення виконання зобов'язань
81
Заставленими можуть бути майнові авторські права, тобто право на винагороду за
створення та використання твору, право на відшкодування збитків, які завдані незаконним
використанням твору. Слід зазначити, що невідчужуваність прав може встановити
законодавство.
Форма та зміст договору застави. Припинення застави. Аналіз Закону України "Про
заставу" дає можливість зробити висновок, що договір про заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з моменту укладення договору. Коли договір підлягає
нотаріальному засвідченню — з моменту нотаріального оформлення, якщо предмет застави
відповідно до Закону або договору повинен знаходитися у заставодержателя — з моменту
передачі йому предмета застави, а якщо предмет передано до укладення договору — з
моменту його укладення. Застава цінних паперів може відбуватися шляхом передачі їх
заставодержателю чи на депозит нотаріальної контори або банку. Моментом вступу в силу
договору в останньому випадку є передача цінних паперів вказаним організаціям.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про заставу", за загальним правилом, у договорі
застави має бути вказано найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження
(місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання
забезпеченого зобов'язання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть
міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і нотаріальною. Коли
предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір має бути
нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоуста-новчих документів. Посвідчення
застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього
майна, договір застави транспортних засобів та космічних об'єктів — за місцем реєстрації їх.
Законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки нотаріального посвідчення
застави. Сторони здійснюють нотаріальне посвідчення застави і тоді, коли це не є
обов'язковим, але на цьому наполягає один із контрагентів.
82
Глава 4
Аналіз ст. 14 Закону України "Про заставу" дає можливість зробити висновок, що
недодержання нотаріального оформлення тягне за собою недійсність угоди з наслідками, які
передбачені ст. 48 ЦК України. Тобто встановлено, що при недійсності угоди кожна із сторін
зобов'язана повернути іншій стороні все отримане за угодою, а коли неможливо повернути
отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди
не передбачені Законом. Але ст. 47 ЦК України, яка регулює наслідки недодержання
обов'язкової форми угоди, встановлює винятки з цього загального правила: "якщо одна із
сторін повністю або частково виконала угоду, а інша сторона ухиляється від нотаріального
оформлення угоди, суд має право на вимогу сторони, яка виконала угоду, визнати угоду
дійсною. Наступне нотаріальне оформлення не вимагається". Таким чином, заставодавець має
право звернутися до суду про визнання угоди дійсною, якщо заставодержатель ухиляється від
нотаріального оформлення застави.
Законом "Про внесення змін в Закон України "Про заставу" від 21 жовтня 1997 р.
передбачено, що в тому разі, коли предметом застави є рухоме майно, реєстрація застави не
пов'язана з моментом виникнення застави. Цим законом замість Книги реєстрації застави
запроваджується реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого
майна. При цьому інформація вказаного реєстру є відкритою для всіх юридичних та фізичних
осіб. Однак державна реєстрація застави рухомого майна у відповідному Державному реєстрі
не є обов'язковою. В новій редакції ч. З ст. 15 Закону України "Про заставу" йдеться про те, що
застава рухомого майна не повинна, а всього лише може бути зареєстрована в Державному
реєстрі. Автори цих змін планують досягнути зацікавленості сторін у реєстрації заяви рухомості
не прямою вказівкою закону, що було б у подібній ситуації найкращим шляхом, а за допомогою
внесення змін до ст. 18 цього закону.
Суть вказаних змін полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої в Державному
реєстрі застави отримує переважне право на задоволення своїх вимог з предмета застави
порівняно з заставодержателями незареєстрованих застав та тих застав, які були
зареєстровані пізніше. На наш погляд,
Способи забезпечення виконання зобов'язань
83
дані доповнення схвалити досить важко, оскільки вони не тільки порушують загальний
принцип привілею права першого заставодержателя порівняно з наступними заставодержателями — так званий принцип старшинства застав, а й значно ускладнюють становище
заставодержателя, особливого того, який став заставодержателем до вступу в силу вказаної
норми.
З моменту укладення договору між його сторонами виникає ряд взаємних прав та
обов'язків, які можна поділити на дві групи: 1) права та обов'язки, що є загальними для всіх
видів застави; 2) права та обов'язки, що залежать від виду застави.
Щодо прав та обов'язків, які загальні для всіх видів застави, детальніше слід зупинитися на
можливості розпоряджатися предметом застави та наступної застави (перезастави) предмета
застави.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про заставу" заставодавець зберігає право
розпорядження заставленим майном, якщо інше не встановлено законом чи договором. Однак
обмеження, що накладаються на право заставодавця по розпорядженню предметом застави,
цим не вичерпуються. Вже в ч. 2 цієї статті право розпорядження заставленим майном
серйозно обмежується — заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою
заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, який
забезпечений заставою. Крім того, заставодавець при продажу заставленого майна повинен
попередити покупця про те, що майно заставлене, оскільки за правом слідування застава
слідує за річчю. Цей обов'язок продавця базується не лише на вищезгаданому законі, а й на ст.
229 ЦК України, відповідно до якої при укладенні договору купівлі-продажу продавець
зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається (у тому числі
право застави). Невиконання цього правила надає покупцеві право вимагати зменшення ціни
або розірвання договору і відшкодування збитків.
Правове становище заставодержателя при цьому також не погіршується, адже у разі
невиконання зобов'язання він має право отримати задоволення з вартості заставленого майна
незалежно відтого, у кого воно перебуває, оскільки застава відповідно до ст. 27 Закону України
"Про заставу" зберігає
84
Глава 4
силу і при переході предмета застави у власність іншої особи. Однак заставодавець
втрачає право розпорядження предметом застави в момент виникнення у заставодержателя
права звернути стягнення на заставлене майно.
Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його наступна перезастава1.
Причому тут також на заставодавця можуть накладатися певні обмеження, які, правда, мають
дещо слабший характер, ніж при прямому відчуженні заставленого майна, і сформульовані так
(ч. 1 ст. 18 Закону України "Про заставу"): "Наступна застава вже заставленого майна
допускається в разі, якщо інше не передбачено законом і попередніми договорами застави".
Головними особливостями перезастави є, по-перше, те, що заставодавець зобов'язаний
повідомити кожного із заста-водержателів про всі попередні застави та про характер і розмір
забезпечених цими заставами вимог. Якщо заставодавець не зробив цього, то на нього
покладається зобов'язання відшкодувати всі збитки, які виникли внаслідок цього у кого-небудь
із заставодержателів; по-друге, те, що при перезаставі діє так зване "право старшинства",
тобто правило, за яким вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше,
задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх
заставодержателів. З цього загального правила Законом України "Про внесення змін в Закон
України "Про заставу" від 21 жовтня 1997 р. встановлено такий виняток: "Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на
задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих
застав і заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше".
Принципове значення для характеристики застави мають підстави її припинення і способи
реалізації заставного права. Стаття 28 Закону України "Про заставу" встановлює, що право
застави припиняється в разі: 1) припинення забезпеченого заставою зобов'язання; 2) загибелі
заставленого майна; 3) набуття заставодержателем права власності на заК., 1912.
Див: Звоницкий А.С. О залоге по русскому праву. С. 324.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
85
ставлене майно; 4) примусового продажу заставленого майна; 5) закінчення строку дії
права, яке становить предмет застави. Хоч перелік підстав припинення застави, які передбачені в цій статті є вичерпним, однак неможливо заборонити, наприклад, виконати
зобов'язання зарахуванням. Можливі й інші законні способи припинення застави.
Оскільки застава має акцесорний характер щодо забезпечуваного нею зобов'язання, то
виконання або припинення останнього веде до автоматичного припинення права застави, адже
застава завжди встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. При частковому виконанні
боржником забезпеченої заставою вимоги, застава зберігається в повному обсязі. Ця вимога
— прямий наслідок дії принципу неподільності предмета застави. Зазначимо, що припинення
права застави при загибелі заставленого майна і при переході права власності на предмет
застави до заставодержателя є наслідком речового характеру застави.
Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є звернення
стягнення на об'єкт застави. Значення цієї підстави визначається, по-перше тим, що саме від
неї фактично залежить ефективність та застосовність застави, оскільки "суть застави полягає в
тому, що заставодержатель у разі невиконання боржником своїх зобов'язань дістає можливість
задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна"1. А саме речове забезпечення
вимоги, як ефективніше порівняно з особистим забезпеченням, може бути по-справжньому
втілено тільки за наявності простого та діючого механізму реалізації застави. По-друге, його
можна розглядати як своєрідний "фінал заставних правовідносин, що стоїть за часом від
моменту виникнення максимально далеко порівняно з усіма іншими підставами припинення
застави і тим самим найповніше відтворює модель заставних правовідносин" 2.
Говорячи про примусовий продаж заставленого майна як про підставу припинення застави,
зазначимо, що відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель
' Вигрянский В. Обеспечание исполнения обязательств // Хозяйстео й право. — 1995. — №
10. — С. 10.
Черньїх А.В. Залог надвижимости в российском праве. — М., 1995. С.76.
86
Глава 4
набуває права звернути стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку
виконання зобов'язання, що забезпечене заставою, воно не буде виконано, якщо інше не
передбачено законом або договором.
Даючи загальну характеристику механізму реалізації застави, підкреслимо, що на підставі
законодавства цей процес проходить за два етапи. Перший, передбачений ч. 6 ст. 20 цього
закону і полягає в тому, що спочатку заставодавцю необхідно отримати відповідне рішення
судового органу, якщо інше не встановлено законом чи договором. Посилання на закон
сьогодні фактично не має ніякого значення, оскільки спеціальних законів, які встановлюють
позасудовий порядок звернення стягенння поки що немає. Можливість же встановити порядок
звернення стягнення на предмет застави в самому договорі застави, яка запроваджена
Законом України від 21 жовтня 1997 р., безумовно спрощує процедуру задоволення вимог
заставодержателя, однак саме внаслідок свого договірного характеру веде до того, що як
тільки ця умова перестане задовольняти сторони, його реалізація буде досить
проблематичною. Вказаний закон чітко встановив, що звернення стягнення на заставлене
майно державного підприємства (підприємства, не менше як 50 відсотків акцій (часток, паїв)
якого перебуває в державній власності) здійснюється тільки за рішенням суду чи арбітражного
суду.
Допускається також звернення стягнення на заставлене майно в безспірному порядку на
підставі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, спеціально передбачених
законодавством України (постанова Ради Міністрів України від 12 жовтня 1976 р. № 483 з
наступними змінами та доповненнями). З аналізу цієї постанови випливає висновок проте, що
реалізація заставного права на підставі виконавчого напису нотаріуса можлива тільки в тому
разі, якщо відповідний договір про заставу був нотаріально посвідчений. Для отримання
виконавчого напису надається оригінал нотаріально посвідченого договору та документ, що
встановлює прострочення виконання. Таким чином, на першому етапі, якщо відсутнє
добровільне виконання заставодавцем своїх зобов'язань перед заставодержателем, останній
повинен
Способи забезпечення виконання зобов'язань
87
отримати як підставу для реалізації застави виконавчий лист, виданий на основі рішення
суду чи третейського суду, чи наказу, який виданий на підставі рішення арбітражного суду, або
виконавчий напис нотаріуса.
Другий етап реалізації прав заставодержателя— звернення стягнення на заставлене
майно здійснюється відповідно до ч. 7 ст. 20 та ст. 21 Закону України Про заставу", згідно з
якими його реалізація проводиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа або
наказу арбітражного суду, або виконавчого напису нотаріальних органів, якщо інше не
передбачено цим законом або договором. При зверненні стягнення на майно державного
підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратиза-ції, всі
акції якого перебувають у державній власності) реалізацію заставленого майна здійснює на тих
самих підставах відповідний орган приватизації.
Сама реалізація заставленого майна проводиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше
не передбачено договором, а державних підприємств і відкритих акціонерних товариств,
створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, — тільки
з аукціонів (публічних торгів). Якщо аукціон (публічні торги) не відбувся, то заставодержатель
за згодою заставодавця може залишити заставлене майно у себе. Коли заставодавець такої
згоди не дав, заставлене майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не
передбачено договором1.
Певні особливості має реалізація заставлених валютних цінностей (відбувається в порядку,
встановленому валютним законодавством) і реалізація заставлених прав. Відповідно до ст. 23
Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави
проходить шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, яка випливає із
заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати в судовому порядку
переведення на себе заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на
предмет застави.
* В даний час спеціального порядку проведення аукціону немає.
88
Глава 4
Види застави. Після завершення аналізу загальних положень заставного права наступним
кроком у його вивченні має стати детальніше дослідження його окремих видів, оскільки, поперше, для кожного виду характерні свої особливості правового регулювання, а, по-друге, ті
самі загальні положення саме й виявляються через конкретні види застави.
Слід зазначити, що в законі спеціальної статті про види застави немає. В той же час
поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види
можна отримати із структури Закону України "Про заставу". Проаналізувавши його, можна
зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заставу
товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу майнових прав; 5) заставу цінних
паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона
практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового
регулювання зазначених видів застави.
Відповідно до ст. ЗО Закону України "Про заставу" іпотекою визнається застава землі,
нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається
у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно,
що пов'язане із землею—будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи)
як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до
нерухомого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності
громадянина, та багаторічні насадження.
Крім того, в розділ "Іпотека" цього закону входить ст. 39 "Застава транспортних засобів та
космічних об'єктів", у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об'єктів,
які залишаються у володінні заставодавця, здійснюється в порядку, передбаченому розділом II
Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об'єкти,
хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.
Зазначимо, що Закон України "Про заставу" (ст. 38), передбачивши можливість застави
земельних ділянок, на жаль визначив лише два питання. По-перше, ст. 31 встановлює, що
предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності
земельні ділянки, поСпособи забезпечення виконання зобов'язань
89
друге, ст. 37 передбачає, що при іпотеці будинку чи споруди предметом застави разом з
ним є також і право на користування земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об'єкти.
Цього явно недостатньо, і тому одним з головних напрямків розвитку заставного законодавства
має стати вдосконалення норм про іпотеку земельних ділянок.
Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України "Про
заставу" предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею (тобто нерухоме) —
будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий
комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В свою чергу за основним
призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, присадибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих
об'єктів.
В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства,
безумовно, явище позитивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбачено законом
або договором, іпотека підприємства поширюється на все його майно, в тому числі на основні
фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі
підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України "Про заставу"
під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все
майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності,
які відображені в балансі підприємства1.
Далі слід відзначити, що в заставних правовідносинах підприємство може бути як
суб'єктом, так і об'єктом правовідносин. При цьому ми погоджуємося з І.Н. Кучеренко в тому,
що "підприємство не може виступати в цивільному праві як суб'єкт правових відносин. Цю
функцію виконує суб'єкт цивільних відносин — юридична особа"2. Таким чином, коли підприємство є суб'єктом права застави (заставляє своє майно), воно виступає як юридична
особа, а коли воно саме є предметом застави (іпотеки), виступає як майновий комплекс.
Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 15. — Ст. 99. 2 Власник і право власності /
За ред. Я.Н. Шевченко. — К., 1994. — С. 80
90
Глава 4
При цьому підприємство, як єдине ціле, може виступати тільки як предмет іпотеки, а його
заставодавцем виступає власник або уповноважений ним орган. Певною мірою Закон України
"Про заставу" розв'язує це питання, встановлюючи, що застава цілісного майнового комплексу
державного підприємства та його структурних підрозділів здійснюється з дозволу органу, який
уповноважений управляти відповідним державним майном.
Договір іпотеки встановлює певні права та обов'язки сторін, які характерні саме для іпотеки
і пов'язані з особливостями її природи. Так, відповідно до ст. 34 названого закону іпотечний
заставодавець має право: володіти і користуватися предметом застави відповідно до його
призначення; достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту
зобов'язання; передати предмет застави в оренду або реалізувати його з переведенням на
набувача основного боргу, забезпеченого заставою. Однак останні два повноваження
заставодавець може здійснити лише на підставі письмової згоди заставодержателя.
Разом з тим на заставодавцеві лежить ряд обов'язків. На підставі ст. 35 цього закону він
зобов'язаний, якщо інше не встановлено законом або договором, здійснити ряд дій. По-перше,
вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави, включаючи проведення
поточного та капітального ремонту. По-друге, на період дії договору застрахувати заставлене
майно за свій рахунок у повному обсязі і на користь заставодержателя. По-третє, у разі
загибелі предмета застави надати аналогічне за вартістю нерухоме майно чи незалежно від
настання терміну виконання виконати зобов'язання в повному обсязі. По-четверте, одержувати
згоду заставодержателя на вчинення дій, що пов'язані зі зміною права власності на предмет
застави.
Відповідними правами, що перелічені в статтях 33 та 36 Закону України "Про заставу"
володіє й заставодержатель. Основним з них є право вимагати дострокового виконання
забезпеченого іпотекою зобов'язання у разі порушення заставодавцем узятих на себе
зобов'язань по зберіганню предмета застави. Однак йдеться не про всі порушення, а лише про
ті, що пов'язані з невжиттям заходів по збереженню предмета іпотеки та з відмовою його
застрахувати. В цьому
Способи забезпечення виконання зобов'язань
91
випадку заставодержатель має право звернути стягнення на предмет застави. Право
вимагати дострокового виконання основного зобов'язання надається йому, якщо заставодавець відмовляється страхувати предмет іпотеки. В той же час при такій відмові
заставодержатель може застрахувати предмет іпотеки за свій рахунок в інтересах
заставодавця з покладенням на останнього витрат по страхуванню. Заставодержатель може
також перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження
предмета застави; вимагати від будь-якої особи припинення посягання на предмет застави,
яке загрожує втратою або пошкодженням його.
У зв'язку з тим, що іпотека підприємства тягне за собою серйозний фінансовий ризик для
кредитора, йому надаються деякі додаткові права, що перелічені в частинах 2 і 3 ст. 38 Закону
України "Про заставу". А саме, заставодавець майнового комплексу підприємства зобов'язаний
на вимогу заста-водержатепя надати йому річний баланс.
Якщо предмет застави втрачено не з вини заставодержателя і заставодавець його не
відновив або за згодою заста-водержатепя не замінив іншим майном такої самої вартості,
заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою
зобов'язання.
Крім того передбачено, що при невиконанні зобов'язання, забезпеченого іпотекою
майнового комплексу підприємства, застоводержатель має право вжити передбачених
договором іпотеки заходів щодо оздоровлення фінансового становища підприємства,
включаючи призначення своїх представників до керівних органів підприємства, обмеження в
праві розпоряджатися виробленою продукцією та іншим майном підприємства. Якщо вказані
заходи не дали бажаних результатів, заставодержатель має право звернути стягнення на
майно підприємства, яке перебуває в іпотеці.
Зупинимось на деяких моментах звернення стягнення на предмет іпотеки. В першу чергу,
необхідно знову торкнутись іпотеки підприємства. Підкреслимо, що відповідно до ст. 38 Закону
України "Про заставу" в договорі іпотеки або прямо в законі може бути передбачено, що
майновий комплекс підприємства переходить до заставодержателя. При цьому остаточна
оцінка предмета іпотеки визначається на момент
92
Глава 4
переходу
майнового
комплексу
підприємства
за
згодою
заставодавця
та
заставодержателя, а при виникненні спору — за рішенням судових органів.
Слід звернути увагу на таку обставину, пов'язану з іпотекою підприємств. А.В. Черних
висловив думку про те, що, оскільки в цьому випадку реалізується майно як сукупність речей,
прав та обов'язків, складається ситуація, коли новий власник разом з майновим комплексом
підприємства набуває і обов'язку передачі прибутку від його діяльності підприємствам
засновникам1. На нашу думку, з цим не можна погодитись з таких причин. При переході права
власності на підприємство відбувається перехід прав засновників на прибуток до нового
власника, а засновники, як попередні власники підприємства, отримають різницю між виручкою
від реалізації підприємства і сумою боргу.
Необхідно взяти до уваги звернення стягнення на квартиру чи жилий будинок2 або, інакше
кажучи, можливість самостійного використання заставодержателем житлового приміщення
після звернення на нього стягнення і наступного виселення з такого приміщення заставодавця,
членів його сім'ї, інших осіб, що мають право користуватися відповідними приміщеннями3. На
нашу думку, при цьому слід враховувати такі обставини.
По-перше, оскільки невиконання основного зобов'язання веде до зміни власності на
предмет застави (в даному випадку — квартиру), то у разі, коли користування нею випливає з
права власності, воно повинно припинятися. Однак за договором іпотеки жилого, приміщення
може бути передбачено, що якщо вказане приміщення є єдиним місцем проживання для
власника, то він може зберегти за собою право користування цим приміщенням на основі
договору найму.
По-друге, якщо право користування жилим приміщенням грунтується не на праві власності,
а на інших підставах (дого' Див: Черньїх А.В. Залог недвижимости в российском праве. — М., 1995. — С. 76.
2 Це пов'язано в першу чергу з тим, що нині більша кількість зобов'язань забезпечується
іпотекою квартири та інших жилих приміщень.
3 Див.: Бушев А. Залог квартири: правовьіе проблемьі // Хозяйство й право. — 1995. — №
2. — С. 121.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
93
вір найму), то при зміні власника жилого приміщення новий власник права автоматично
виселяти осіб, що користуються правом користування жилим приміщенням, не набуває, хоч,
безумовно, це значно звужує можливості іпотеки квартир.
Форма договору іпотеки регулюється на основі ст. 32 Закону України "Про заставу", де
зазначено, що договір про іпотеку має бути нотаріально посвідчений. При цьому державний
нотаріус, якщо це передбачено договором, одночасно із посвідченням договору накладає
заборону на відчуження предмета іпотеки. Якщо такий договір посвідчений приватним
нотаріусом, підставою для накладення державним нотаріусом заборони є повідомлення
приватного нотаріуса про посвідчення ним договору, яким передбачається накладення
заборони відчуження.
Ще одним видом застави із залишенням майна у заставодавця є застава товарів в
обороті або у переробці. В результаті свого розвитку застава товарів в обороті або у
переробці набула кількох основних ознак, які дають можливість виділити її як самостійний вид
застави. Цими ознаками є такі. По-перше, це те, що предмет застави залишається у заставодавця. По-друге, заставодавець має право змінювати склад і натуральну форму предмета
застави, оскільки замість індивідуально-визначеної речі предметом застави є речі, визначені
родовими ознаками. По-третє, специфічними умовами договору товарів в обороті або у
переробці є визначення у ньому родових ознак предмета застави, його загальної вартості і, як
правило, місця в якому він знаходиться. По-четверте, з одного боку, майно перестає бути
предметом застави як тільки воно виходить з володіння заставодавця, а з другого, — нове
майно заставодавця, яке підпадає під родову характеристику предмета застави, що потрапляє
у володіння заставодавця, стає предметом застави в рамках його вартості. По-п'яте, якщо в
договорі визначено місцезнаходження предмета застави, то майно виключається з предмета
застави і включається до його складу і в тому разі, коли змінюється його місцезнаходження.
Відповідно до ст. 40 Закону України "Про заставу" встановлюється, що предметом застави
товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби,
04
Глава 4
готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що
при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими
товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки
початкової заборгованості. Підкреслимо, що серед обов'язкових умов договору про заставу
товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передбачає необхідність визначення у
договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути
замінений предмет застави.
Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід
визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при зменшенні
основного зобов'язання. По-друге, заставодавцеві надано право в межах цієї загальної
вартості змінювати натуральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей,
визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в
одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор — у Полтавській чи
Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави
товару в обороті є коксоване вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість
предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначити межі зміни складу і натуральної
форми предмета застави.
Склад заставленого майна — це сукупність його кількісних та якісних характеристик, яким,
як правило, властиве використання метрологічних одиниць ваги, об'єму, довжини і т.д., тобто
тонн, кубічних метрів, кілометрів. Якісна характеристика визначається або на основі
встановлених стандартів, або за згодою сторін. Зміна складу заставлених товарів означає
фізичну заміну одного товару на інший. При цьому кількість та якість змінюватися не можуть.
Тобто новий товар повинен мати аналогічні характристики. Таким чином, у нашому прикладі
заміна коксованого вугілля на буре сама по собі без спеціального застереження в договорі про
допустимість такої заміни можлива тільки в тому рідкісному випадку, коли предмет застави
визначено без конкретної вказівки на кількість і вид вугілля за формулою "вугілля вартістю Х
грн.".
Способи забезпечення виконання зобов'язань
95
Тому склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види
товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама ^вимога
стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки
товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід враховувати в
договорі.
Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або переробці, неможливо не звернути увагу
на динамічність предмета застави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет
застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність
предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в
літературі думку, що цей вид застави характеризується тим, що при його використанні не
додержується Таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при
переході права власності від заставодавця до другої особи"1. Однак справа тут у тому, що при
заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але
йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.
Ще однією властивістю застави товарів в обороті чи переробці є значна роль
місцезнаходження предмета застави. Ця роль визначається тим, що при заставі товарів в
обороті чи переробці внаслідок того, що предметом застави є не індивідуально-визначена річ,
а майно, визначене родовими ознаками, важливе значення має момент виникнення заставного
права.
Значення цього моменту виникнення заставного права визначається тим, що реалізовані
заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту вручення їх набувачеві
або транспортній організації' для відправлення набувачеві чи передачі на пошту для пересилки
набувачеві, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом
застави з моменту виникнення на них права власності. Однак, якщо раніше ми підкреслювали,
що недостатня визначеність предмета застави обмежує
Певзнер А.О. О залоге // Зкономика й жизнь. — 1992. — № 29. —
С.4.
96
Глава 4
права заставодержателя, то невизначеність місця зберігання ставить у невигідне
становище заставодавця, оскільки будь-яке його майно, що збігається за видовими ознаками з
предметом застави, може бути включене до його складу і становитиме предмет застави. І тому
кращим способом забезпечення визначеності предмета застави товарів в обороті чи переробці
є точна вказівка його місцезнаходження.
Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння
предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.
Відповідно до ст. 44 Закону України "Про заставу" під закладом розуміють заставу рухомого
майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у
володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет
закладу тільки рухомим майном.
Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в
тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставодержателя.
Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу
заставодержа-телю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між
заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця
під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Отже індиві-дуально-визначена
річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким
чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий заклад.
Твердий заклад характеризується тим, що предмет застави залишається у заставодавця,
однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет заставлений.
Відмінності між цими двома видами закладу полягають у тому, що до твердого закладу
застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин
заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.
Друга особливість закладу полягає в тому, що оскільки предмет застави передається
заставодавцеві, у нього виникає можливість користуватися заставленим майном (крім
Способи забезпечення виконання зобов'язань 97
випадків твердої застави). Однак ця можливість не має характеру "автоматичної
презумпції", її ще потрібно реалізувати, і тому ст. 46 Закону України "Про заставу" встановлює,
що -заставодержатель має право користуватися предметом закладу тільки у тому разі, якщо
це передбачено договором.
У зв'язку з тим, що предмет закладу передається у володіння заставодержателя, закон
більшу увагу приділяє законодавчому закріпленню його прав та обов'язків. Цим питанням
присвячені статті 45, 46 та 48 названого закону. Оскільки предмет застави при закладі
переходить у володіння заставодержателя, головним його обов'язком є належне збереження і
вжиття необхідних заходів для збереження заставленого майна. Заставодержатель також
зобов'язаний страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах
заставодавця, сплачувати податки та збори, пов'язані з володінням заставленою річчю.
Заставодержатель повинен негайно повідомити заставодавця про виникнення загрози
загибелі, зменшення вартості чи пошкодження майна. При цьому засобом захисту інтересів
заставодержателя від можливої недобросовісності заставодавця є правило проте, що якщо
загроза виникла не з його вини, він має право вимагати заміни предмета закладу, а в разі
відмови заставодавця виконати цю вимогу може достроково звернути стягнення на предмет
закладу.
З можливістю заставодержателя користуватися предметом застави пов'язана друга група
його обов'язків. Встановлено, що коли користування предметом застави пов'язано з
отриманням доходів, то такі доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета
закладу, а також зараховуються у рахунок погашення відсотків по боргу, забезпеченого
закладом зобов'язання або самого боргу, зокрема позики. При цьому, оскільки власником речі
продовжує залишатись заставодавець, слід погодитись з Є. І. Колюшиним у тому, що розподіл
названих доходів не може бути предметом угоди сторін. З вказаного випливає обов'язок
заставодержателя регулярно надсилати заставодавцеві звіт про користування предметом
закладу і право заставодавця у будь-який час вимагати припинення застави та (або)
достроково виконати забезпечене закладом зобов'язання, якщо заставодер4 О. Дзера
98
Глава *
жатель зберігає або використовує предмет закладу нена лежним чином.
Ще однією особливістю закладу, пов'язаною з тим, цю його предмет перебуває у володінні
заставодержателя, є те, цю заставодержатель відповідає за втрату, недостачу або
пошкодження предмета закладу, якщо не доведе, що така втрата, недостача або пошкодження
виникли не з його вини.
Якщо заставодержателем є ломбард або інша організація, для якої надання кредитів
громадянам під заклад є предметом її діяльності, то їх відповідальність ще вища. Ці організації
звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що втрата, недостача або пошкодження
предмета закладу сталися внаслідок непереборної сили. Тому заставодержатель зобов'язаний
довести наявність обставин, які є необхідними і достатніми для його звільнення від
відповідальності за втрату, недостачу або пошкодження предмета застави.
Однією з найважливіших новел цивільного законодавства, передбачених Законом України
"Про заставу", є запровадження або скоріше рецепція застави прав.
Природа застави прав досить складна і теоретично уразлива. Л. Кассо пропонував вважати
заставу вимоги умовною цесією на користь заставного кредитора 1.3 цим можна погодитись,
оскільки вказана схема точно описує характер правовідносин між заставодавцем
(квазіцедентом) і заставодержателем (квазіцесіонарієм), але погано узгоджується із загальною
моделлю застави як акцесорного зобов'язання, що створює водночас і речово-правовий
зв'язок. Тому доводиться вводити згадану раніше, при розгляді природи застави фікцію їх
речовості2.
За змістом розділу V "Застава майнових прав" Закону України "Про заставу" предметом
застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставодавець
може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги за
зобов'язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути
' Див.: Кассо Л. Понятие залога в современном праве. — Юрьев, 1898. — С. 243.
2 Див.: Медведев Д-4. Российский закон о залого // Правоведение. — 1992.—№5.—С. 21.
Способи забезпечення виконання зобов'язань 99
в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що
предметом застави не можуть ^бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава
яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати
строковий характер. Наприклад, майнові права, що виникли з патенту на промисловий зразок,
існують 10 років (на прохання власника патенту строк його дії може бути подовжений
Держпатентом України, але не більше ніж на 5 років). Такі права вимоги, що належать
заставодавцеві, можуть бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. Крім того,
оскільки в договорі має бути вказана особа, яка є боржником щодо заставодавця
(видавництво, патентонабувач і т.д.), предметом застави можуть бути тільки такі майнові
права, при заставі яких відомий боржник.
При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України
"Про заставу" заставодавець зобов'язаний: виконати дії, необхідні для забезпечення дійсності
заставленого права; не поступатися заставленим правом; не виконувати дій, що можуть
призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати
заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержате-леві відомості про зміни в
заставленому праві, про його порушення третіми особами та про домагання третіх осіб на це
право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у
судовому порядку переведення заставленого права на себе. Крім того, заставодержатель
може вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про
заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.
Стаття 52 Закону України "Про заставу" встановлює, цю у випадку, коли боржник
заставодавця до виконання останнім зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає своє
зобов'язання, все одержане при цьому заставодавцем стає предметом застави, про що
заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя. При одержанні від свого
боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум заставодавець зобов'язаний на
вимогу заставодержателя перерахувати відповідні суми на рахунок виконання зобов'я-
Глава 4
4*
зання, забезпеченого заставою, якщо інше не передбачено договором застави.
Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України
"Про заставу" застава векселя чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом,
здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставо-держателеві індосованого цінного
папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту,
здійснюється за угодою заставодержателя та особи, на ім'я якої було видано цінний папір.
Зазначимо, що якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листки на виплату
відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом
договору застави, якщо вони передані кредиторові заставного зобов'язання (ст. 54 Закону
України "Про заставу").
Утримання
Інститут утримання відсутній у чинному ЦК України. Однак цей спосіб застосовувався ще за
часів дореволюційного російського законодавства. Відомий він і зарубіжному законодавству.
Особливість такого забезпечення виконання зобов'язань, як утримання, полягає в тому, що
кредитор має право утримувати річ боржника до виконання ним його зобов'язання
безпосередньо. Це право випливає із закону і для того, щоб кредитор міг реально реалізувати
право на утримання речі, немає потреби на спеціальну вказівку в договорі.
Однак, як правило, норми про право утримання речі кредитором є диспозитивними, і
сторони в своєму договорі можуть заздалегідь або обмежити, або і зовсім виключити право на
утримання речі.
Правом утримання може скористатися зберігач за договором зберігання, який очікує
оплати послуг, пов'язаних із зберіганням речі, перевізник за договором перевезення, який не
видає вантаж одержувачеві до проведення повного розрахунку за виконане перевезення,
підрядчик, який не передає замовникові виготовлену річ до оплати виконаних робіт тощо.
Способи забезпечення виконання зобов'язань
101
У проекті ЦК України передбачається серед речово-правових способів забезпечення право
утримання речі. Так, відповідно до ст. 615 кредитор, у якого перебувала річ, що Ті належить
передати боржникові або особі, зазначеній боржником, у разі невиконання боржником у строк
зобов'язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові пов'язаних з нею витрат та
інших збитків має право утримувати цю річ доти, доки відповідне зобов'язання не буде
виконано. Утриманням речі можуть забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо це
передбачено в угоді.
Кредитор має право утримувати річ, що перебуває у нього, незалежно від набуття третіми
особами прав на неї, якщо ці права виникли після того, як річ потрапила у володіння
кредитора.
Однак, беручи річ в утримання, кредитор приймає на себе певні обов'язки. Насамперед
кредитор, який утримує річ, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.
На кредитора переходить певний ризик за випадкове пошкодження або втрату речі, яку він
утримує. Він відповідає за втрату, псування або пошкодження утримуваного майна, якщо не
доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили.
Кредитор, утримуючи річ, не набуває права користуватися цією річчю. Таким чином,
власником утримуваної речі залишається боржник або за певних умов третя особа. До кредитора, який утримує річ і не є її власником, внаслідок утримання речі не переходить право
власності. Оскільки сам факт утримання речі не змінює статусу власності, боржник, хоч і
обмежується реалізацією права утримання в своїх правомочностях (він не може володіти та
користуватися річчю), але зберігає можливість розпоряджатися нею. Однак боржник,
здійснюючи акт розпорядження утримуваною річчю, повинен повідомити набувача речі про
факт утримання речі І права кредитора.
Вимоги кредитора, який утримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі і порядку, що
передабчені для задоволення вимог, забезпечених заставою.
Проте, хоч деякі правила про заставу і застосовуються до відносин щодо утримання речі,
право отримання речі за своєю правовою природою значно відрізняється від права застави.
Глава 4
По-перше, підставою виникнення застави є, як правило, договір і, як виняток, пряма
вказівка закону. Підставою ж виникнення права утримання визнається перебування у
кредитора майна боржника.
По-друге, утримання не несе на собі таку невід'ємну ознаку застави, як право слідування.
Навпаки, вибуття майна з фактичного володіння кредитора припиняє право утримання, а тому
суб'єкт права утримання, на відміну від заставодержателя при закладі, не наділений правом
витребувати предмет утримання у третіх осіб.
По-третє, Істотними умовами договору застави є предмет застави та його оцінка, в той час
як утримання майна є одностороннім правочином, а предмет утримання не індивідуалізується1.
Глава 5. Відповідальність за порушення зобов'язань
§ 1. Поняття та значення цивільно-правової відповідальності
Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті немайнові
відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та
широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов'язків. В умовах переходу до
ринкової економіки додержання порядку, дисципліни, умов, прийнятих за договором
зобов'язань, набуває особливої ваги.
Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал
засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою
інтересів. Одним із таких засобів впливу на майнові інтереси осіб є застосування до
правопорушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.
Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям відповідальності залишається
дискусійним як у літературі із загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках.
Зазначаючи, що санкція безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведінки, яка міститься у
правовій нормі, О.Е. Лейст писав: "У юридичному обов'язку відображено вимогу належної
поведінки, а санкція —спосіб державного примусу до
704
Глава 5
виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення" 1.
Стосовно цивільно-правових відносин 0.0. Красавчиков під санкцією розумів установлену
законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, які застосовуються
в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобов'язань, заподіяння шкоди або за
наявності інших передбачених законом підстав2. Так, зокрема, санкцією в цьому розумінні є
примус до виконання обов'язку в натурі (ст. 208 ЦК). У разі невиконання зобов'язання передати
індивідуально-визначену річ у власність або користування кредиторові останній має право
вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.
Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції — це покладення на
правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у
позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до
невиконаного обов'язку нового, додаткового3.
Покладення на особу нових, додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце,
зокрема, при пред'явленні до правопорушника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Так, за договором поставки, укладеним строком на один рік,
постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними
щомісячними партіями. Якщо, наприклад, протягом одного місяця (скажімо, квітня такого-то
року) поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці
в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не
відмовиться від прострочених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості
поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки (ст. 203 ЦК) і
сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором. Отже, до основного обов'язку—
допоставити товари — приєднуються
' Лейст 0.3. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы). —
М„ 1981. — С. 23.
2 Див.: Красавчиков О.А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском
гражданском права // Проблеми гражданско-правовой ответ-ственности и защиты гражданских
прав. — Свердловск, 1973. — С. 13.
3 Див.: Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. — С. 14.
Відповідальність за порушення зобов'язань
105
нові, додаткові обов'язки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.
Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією стороною або
повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком визнається грошова сума,
що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів
другій стороні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за
невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, то він залишається у
другої сторони. Коли ж відповідальною за невиконання договору є сторона, яка одержала
завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку.
І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата завдатку є додатковими (до основного)
обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи,
наданні послуг тощо і він виконується на еквівалентних та сплатних засадах. Сплачуючи ж
неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не
отримує від нього жодної компенсації, отже на боржника покладаються всі невигідні майнові
наслідки порушення зобов'язання.
За ознакою примусу С.М. Братусь пропонував розмежовувати обов'язок, що виконується
добровільно, і юридичний обов'язок, що виконується за допомогою державного примусу. На
його думку, юридична відповідальність — це виконання обов'язку на основі державного або
прирівняного до нього громадського примусу, добровільне ж виконання обов'язку юридичною
відповідальністю бути не може1. З такою думкою важко погодитись, бо в такому разі не визнаватиметься відповідальністю добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він
перерахував на користь кредитора платіжним дорученням, і навпаки, відповідальністю
вважатиметься примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку (наприклад,
відібрання речі у боржника).
Підкреслюючи, що обов'язок і відповідальність взаємопов'язані, А.М. Савицька правильно
відзначила, що цей явний взаємозв'язок не може бути підставою для їх ототожнення в
1 Див.: Братусь СИ. Юридическая ответственность и законность (теоретические аспекты).
— М., 1976. — С. 80.
тов
Глава 5
разі примусового виконання обов'язку, в основі якого лежить мета — реальне виконання
зобов'язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, і
таким чином досягається мета, що ставилася при виникненні зобов'язання. Цивільна
відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати
свій обов'язок. І якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно не
виконаного обов'язку, то останнє виступає як мета, а відповідальність — як засіб1.
Від цивільно-правової відповідальності як покладення на правопорушника нового
додаткового обов'язку або позбавлення суб'єктивного цивільного права слід відрізняти засоби
оперативного впливу (оперативні санкції). Останні не відновлюють початкового майнового
стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у майбутньому,
виконують забезпечувальну функцію, мають застережливий характер і можуть застосовуватися
в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до
юрисдикційного органу. Так, якщо підрядчик не приступає своєчасно до виконання договору
або виконує роботу настільки повільно, що закінчити Ті до строку стає явно неможливим,
замовник має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ч. 1 ст. 347
ЦК). Тут одностороння відмова замовника від договору є засобом оперативного впливу, а
відшкодування збитків — мірою цивільно-правової відповідальності підрядчика за затримку
виконання робіт за договором підряду.
Значення цивільно-правової відповідальності розкривається через її функції. По-перше,
встановлюючи обов'язок правопорушника відновити порушене право управомоченої особи,
зокрема відшкодувати заподіяні їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну
роль. По-друге, загроза застосування засобів відповідальності покликана попереджувати
вчинення правопорушення суб'єктами цивільних правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до
закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язків.
По-третє, як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною
реакцією
Див.: Савицька А.М. Суть цивільно-правової відповідальності // Юридична відповідальність.
— Л., 1975. — С. 5—6.
Відповідальність за порушення зобов'язань
107
держави на скоєні правопорушення, яка полягає в його осудженні суспільством і державою
і, отже, є карою для правопорушника. По-четверте, застосування мір відповідальності до
особи, що порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і
фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом
про неблагополучний стан організації' 1 необхідність ужиття заходів до Ті оздоровлення
(наприклад, санації).
Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від Ті застосування,
реалізації до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Проте, керуючись
принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його
інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, застосовувати
чи не застосовувати міри відповідальності до правопорушника. Іншими словами, застосування
майнових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є
правом, а не обов'язком суб'єктів цивільних правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які
самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав.
§ 2. Види договірної відповідальності
У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так,
за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність,
вона поділяється на договірну та позадоговірну.
Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки,
втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне
виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявилися
недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків від
вартості цих товарів, повертає суму — вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а
також відшкодовує витрати, завдані покупцеві у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням,
поверненням забракованих товарів поста108
Глава 5
чальникові тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення
обов'язків, які основані на договорі поставки.
Позадоговірною (або недоговрною) е відповідальність, що настає за вчинення
протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно
від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення
обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі
відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я
організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому
заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити
потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати,
спричинені ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній
догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.
У пункті 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання
практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" від 1 квітня 1994 р.1 звертається увага на необхідність відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні
невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникло з договору (ст. 203 ЦК),
від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, яке виникло внаслідок заподіяння шкоди
(глава 40 ЦК). Звичайно, можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних
Відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін другій стороні не пов'язано з виконанням
зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності
договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 ЦК. За правилами про позадоговірну
відповідальність здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок загибелі (смерті) чи
ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом, а також шкоди,
Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. — К., 1997.—С. 83-84.
Відповідальність за порушення зобов'язань
109
заподіяної здоров'ю або майну споживача товарами (роботами, послугами) неналежної
якості (ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів").
У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або
більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із
множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні)
зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою,
солідарною або субсидіарною.
Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або
кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників
повинен виконати зобов'язання у певній частці (пайці). Припускається, що ці частки є рівними,
якщо інше не випливає із закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових
договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника
виконати зобов'язання визначається у частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК).
При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує
неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.
Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором, встановлені
законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання.
Якщо, наприклад, у такому зобов'язанні є один кредитор і кілька боржників, то кредитор має
право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому
як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із
солідарних боржників, кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних
боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде
виконано повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє
решту боржників від сплати боргу кредиторові (статті 174 і 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати
неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного з них окремо.
Так, відповідно до ст. 192 ЦК України за договором поруки в разі невиконання зобов'язання
боржник і
110
Глава 5
поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, причому поручитель
відповідає в тому самому обсязі, як і боржник, зокрема відповідає за сплату відсотків,
відшкодування збитків, сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.
Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до
нього зобов'язання і одне, і друге порушені.
Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містить ст. 641 проекту ЦК України. До
заявлення вимоги до особи, яка відповідно до закону, Інших правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є основним
боржником (субсидіарну відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного
боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор
не одержав від нього в розумний строк відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному
обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор не має
права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе
субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування
зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного
боржника. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги,
поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи
вчинено позов, — залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник
має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення, які
він мав проти кредитора.
За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника
(заподіювана) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Це
стосується як витрат, що зроблені кредитором, втрати або пошкодження його майна, так і не
одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання (ст. 203
ЦК).
Відповідальність у цих випадках вважається повною. За окремими видами зобов'язань
законодавство може встановити обмежену відповідальність за невиконання або неналежне
виконання зобов'язань (ч. 1 ст. 206 ЦК). Це означає,
Відповідальність за порушення зобов'язань
їїі
що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або
хоч і відшкодовуються, але не в повному обсязі. Так, відповідно до ч. З ст. 13 Закону України
"Про транспорт" підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування або
пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмірі фактичної шкоди, тобто
неодержані доходи в цих зобов'язаннях не відшкодовуються.
Згідно зі ст. 204 ЦК, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання
встановлено неустойку, то збитки відшкодовують у частині, яка не покрита неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення
лише неустойки, але не збитків; коли збитки можуть бути стягнені у повні сумі понад неустойку;
коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або неустойка, або збитки.
Повне відшкодування збитків, заподіяних порушенням договірних зобов'язань між
організаціями, передбачено нині у сферах поставки, купівлі-продажу, деяких підрядних відносинах тощо. Стосовно ж більшості інших господарських зобов'язань (постачання енергії та газу,
перевезення, капітальне будівництво, проектні роботи тощо) передбачається не повна, а
обмежена відповідальність за порушення договорів або у формі виплаченої неустойки (коли
допускається стягнення лише неустойки, але не збитків), або у формі дійсної (фактичної)
шкоди без права відшкодування упущеної вигоди. В умовах переведення економіки на ринкові
засади не можна визнавати нормальним такий стан у законодавстві, коли принцип повного
відшкодування збитків при порушенні зобов'язань не здійснюється з потрібною послідовністю у
всьому ланцюжку господарських зв'язків, а обмежується лише окремими його ланками.
За проектом нового ЦК повне відшкодування збитків набуває широкого застосування.
Насамперед у співвідношенні неустойки і збитків як форми відповідальності загальною стає
штрафна неустойка, а не залікова (як за ст. 204 ЦК), тобто якщо за порушення зобов'язання
встановлено неустойку, то Ті стягнуть у повному розмірі понад відшкодування збитків (п. 1 ст.
632 проекту ЦК). У зобов'язаннях з участю суб'єктів підприємництва, замість обмеженої,
запроваджується, як правило, повна майнова
112
Глава 5
відповідальність. Так, якщо за чинним ЦК за невиконання або неналежне виконання
обов'язків за договором на капітальне будівництво відповідальна сторона сплачує за це
встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що
виявилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або пошкодженні її майна (ч. 1 ст.
356 ЦК), то за проектом нового ЦК України за порушення обов'язків за договором будівельного
підряду замовник і підрядчик сплачують передбачену договором або законом неустойку та
відшкодовують у повному обсязі збитки (п. 2 ст. 940, ст. 943 проекту ЦК).
З окремих видів зобов'язань закон чи інші правові акти можуть встановлювати підвищену
(зокрема, кратну) відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків. Так, за Законом
України "Про бібліотеки і. бібліотечну справу" від 27 січня 1995 р. користувачі бібліотечних
послуг мають право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з
бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами
довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші послуги (в тому
числі і платні). Правила користування бібліотечним фондом можуть передбачати кратне
відшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадіжкою книг,
документів, інших носив інформації, в тому числі окремих одиниць бібліотечного фонду (статті
20 і 23 Закону).
§ 3. Умови (підстави) ї. відповідальності
Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним
правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад
цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:
• протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;
Відповідальність за порушення зобов'язань_______
• шкідливого результату такої поведінки (шкоди);
• причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;
• вини особи, яка заподіяла шкоду.
Перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв'язок— є об'єктивними, а
четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.
Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого
нормативного акта, або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного
зобов'язання.
Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного
зобов'язання. Відповідно до ст. 630 проекту ЦК України порушенням зобов'язання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом
зобов'язання. Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення боржника або
кредитора. Судити про прострочення боржника або кредитора можна тоді, коли порівняти
встановлені законом чи договором послідовність і строки виконання сторонами своїх обов'язків
і фактичну наявність (або відсутність) такого виконання у визначений час.
Простроченням боржника є невиконання ним зобов'язання в обумовлений строк (термін).
Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов'язання не може бути виконане
внаслідок прострочення кредитора (ч. З ст. 214 ЦК). Кредитор вважається таким, що
прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або
не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання (ч. 1 ст. 215 ЦК).
Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі
відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного
особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або
немайнову (наприклад, моральну) шкоду.
Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. В ЦК України про відшкодування
збитків як спосіб захисту цивільних прав йдеться у ч. 1 ст. 6, але питання про структуру збитків,
умови та порядок стягнення їх вирішуються в нормах
ТЇ4
Глава 5
зобов'язального права. Зокрема, в ч. 2 ст. 203 ЦК під збитками розуміються витрати,
зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором
доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання. Проте проблема відшкодування
збитків виникає не лише при невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язань, а й при
порушенні інших прав та обов'язків (особистих немайнових, інтелектуальної власності тощо).
Ось чому доцільно правила про відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди
вмістити серед основних положень Книги 1 (загальна частина) проекту ЦК України.
Відповідно до ст. 21 проекту ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення Ті
цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками вважаються: 1) втрати, яких особа
зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або
мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа
могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена
вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не
передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила
право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій
особі у зв'язку з неодержанням доходів, не може бути менший від доходів, що їх одержав
порушник права.
Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Відповідно
до пунктів 2—4 ст. 631 проекту ЦК України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язань,
доводить кредитор. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або
договором, під час визначення збитків беруться до уваги ринкові ціни, що існували на день
добровільного задоволення вимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а
якщо вимога не буде задоволена добровільно, — у день вчинення позову. Суд може
задовольнити вимогу щодо відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували
на день ухвалення рішення. Під час визначення неодержаних доходів (упущеної вигоди)
враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання і здійснені з цією метою
приготування.
Відповідальність за порушення зобов'язань
Ні
Звичайно, визначення розміру збитків, завданих порушен ням цивільних прав, особливо
неодержаних доходів, на практиці не завжди легко можна здійснити. Навіть у тих сферах
договірних відносин, де майнова відповідальність не обмежена, пред'явлення вимог до винних
контрагентів про повне відшкодування збитків за порушення зобов'язань — рідкісне явище у
господарській та арбітражній практиці. Це зумовлено, зокрема, і відсутністю апробованих
методик щодо підрахунку збитків, якими могли б керуватися працівники юридичних служб
підприємств, інших суб'єктів господарювання в обгрунтуванні вимог про відшкодування збитків.
Для того, щоб договірно-правова і претензійно-позовна робота була дієвим інструментом у
взаємовідносинах підприємства з його контрагентами, необхідно налагодити у всіх підрозділах
чіткий облік виконання зобов'язань як його контрагентами, так і самим підприємством.
Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у потерпілої особи
моральної (немайнової) шкоди. Право на відшкодування моральної шкоди, завданої
порушенням договірних зобов'язань, виникає лише у випадках, передбачених законом або
договором, зокрема при заподіянні моральної шкоди товаром неналежної якості, придбаним у
роздрібній торговельній мережі (ст. 24 Закону України " Про захист прав споживачів").
Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього
причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої
сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а
збитки, що виникли у потерпілої особи, — наслідком протиправної поведінки заподіювача.
Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох
об'єктивних умов — протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом,
необхідна ще одна умова — вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як
психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.
У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення.
Відповідно до ст. 209 ЦК України особа, яка не виконала зобов'язання або виконала
Глава 5
116
його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу
або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини
доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання
зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від
відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Іноді невиконання
зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до
ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність
боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності
сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів
до зменшення їх (ст.211 ЦК).
У цивільному праві необережність поділяється на легку і грубу, хоч критеріїв їх
розмежування немає ні в законодавстві, як і не окреслено чітких їх контурів у судовій практиці
та літературі. Все залежить від характеру вимог, які не додержані особою у тій чи іншій
ситуації.
Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у сфері
відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність
поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку
кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина є або
припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце
неповний склад правопорушення.
Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини,
якщо це передбачено законом або договором. Так, за ч. 1 ст. 213 ЦК України боржник, який
прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за
неможливість виконання, що випадково (тобто за відсутності його вини) настала після
прострочення.
У проекті ЦК України (ст. 639) відповідальність без вини (крім дії непереборної сили)
пропонується встановити для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку із здійсненням ними
підприємницької діяльності. У цій діяльності підприємцям доводиться нерідко приймати
рішення в умовах невизначеВІдповІдальнІсть за порушення зобов'язань
117
ності та ризику. Щоб зменшити несприятливий вплив на підприємництво факторів
порушення зобов'язань контрагентами, можуть бути використані різні заходи: проведення моніторингу (спостереження та оцінка процесів підприємництва);
співробітництво з консультативними фірмами в галузі аудиту, менеджменту, інформації,
права; вибір надійних партнерів;
співробітництво з конкурентами на ринку товарів тощо. Певну роль у цій сфері може
відіграти і страхування підприємницьких ризиків (наприклад, страхування від неповернення
кредитів банкові).
Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад
правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний
зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний, усічений склад —
протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би
одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не
настає.
Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності усіх ознак вчиненого
правопорушення особа не несе відповідальності. Так, відповідно до ст. 177 Кодексу торговельного мореплавства України перевізник не відповідає за втрату, нестачу або
пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана,
інших осіб суднового екіпажу і лоцмана у судноводінні або керуванні судном (навігаційні
помилки). Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і
непереборна сила.
Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання,
характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки
законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини. Відповідно до ч. 2 п. 1 ст.
634 проекту ЦК України особа визнається невинною, якщо вона доведе, що вжила всіх
залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання.
Непереборна сила (фарс-мажорні обставини) — надзвичайна і невідворотна за даних умов
подія (п. 1 ст. 78 ЦК). Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності
118
Глава 5
сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події,
що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка
також може спричинювати певні труднощі для сторін. Тому в ст. 639 проекту ЦК України
зазначається, що не вважається непереборною силою, яка може бути підставою для
звільнення від відповідальності особи під час здійснення нею підприємницької діяльності,
недодержання своїх обов'язків контрагентами боржника, відсутність на ринку потрібних для
виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. По-третє,
непереборна сила — це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної
особи в конкретних умовах Ті діяльності. Те, що в одних умовах можна легко подолати, в
інших—стає неможливим. Тому при дії непереборної сили теж немає вини боржника.
Глава 6. Припинення зобов'язань
§ 1. Поняття та способи припинення зобов'язань
Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування прав та обов'язків його
учасників, які становлять зміст зобов'язання.
При припиненні зобов'язання перестає існувати, і його учасників (контрагентів) більше не
пов'язують ті права та обов'язки, які раніше з нього випливали. Це означає, що кредитор
більше не має права пред'являти до боржника будь-які вимоги виходячи із даного
зобов'язання, сторони не можуть переуступити свої права та обов'язки у встановленому
порядку третім особам і т. д.
Зобов'язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при
виконанні зобов'язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв'язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.
Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з
настанням якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання.
Припиненню зобов'язань присвячена глава 19 ЦК України. Вона містить загальні способи
припинення зобов'язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі,
угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація
юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі
види зобов'язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).
120
Глава в
Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов'язання, причому, як
правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання,
зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов'язання незалежно від волі учасників і стадії
його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру,
ліквідація юридичної особи — учасника зобов'язання, збіг боржника і кредитора в одній особі,
неможливість виконання.
Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов'язань поділяють на: підстави,
характерні для всіх зобов'язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов'язань; підстави,
що є угодами, і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін
зобов'язання, і підстави, для яких досить бажання однієї сторони, та ін.
§ 2. Окремі способи припинення зобов'язань. Виконання зобов'язань
Серед способів припинення зобов'язань з волі сторін належне місце займає виконання
зобов'язань (ст. 216 ЦК).
Виконання зобов'язання є нормальним способом припинення зобов'язання, досягненням
мети, заради якої воно створювалося.
Але припинення зобов'язання може бути обумовлено не будь-яким, а належним його
виконанням.
Вимоги, що визначають належне виконання зобов'язань, містяться в законах, договорах, а
за їх відсутності — у вимогах, що звичайно ставляться (ст. 161 ЦК).
Під належним виконанням зобов'язання розуміють виконання належній особі, в
належному місці, в належний строк з додержанням усіх інших вимог і принципів виконання
зобов'язань. Якщо учасники зобов'язання порушують хоч би одну з умов його належного
виконання, зобов'язання не припиняється, а трансформується (змінюється), оскільки в такому
випадку на сторону, яка допустила неналежне ВИКОПрипинення зобов'язань
121
нання покладаються додаткові юридичні обов'язки — відшкодування збитків, сплата
неустойки та ін. Виконання таких додаткових обов'язків, як правило, не звільняє боржника від
реального виконання зобов'язання. Лише після того, як сторони здійснять усі дії, що
випливають із зобов'язання, воно вважатиметься припиненим.
Виконання, яке припиняє зобов'язання, за загальним правилом, оформляється тим
способом, у тій формі, що і його встановлення. Отже, якщо зобов'язання встановлюється в
письмовій формі, то і його виконання оформляється письмово.
При усній формі немає потреби якимось чином оформляти його виконання. Але з цього
правила є певні винятки.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦК України, коли угоди між організаціями або між організацією і
громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги,
повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей;
підстави їх одержання.
При виконанні зобов'язань, які не виражені у письмовій формі, боржник має право вимагати
від кредитора розписку, що посвідчує виконання зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК
України, якщо боржник видав кредиторові на посвідчення зобов'язання борговий документ, то
кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а при неможливості
повернення зазначити про це в розписці, яку він видає.
Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається.
Наявність боргового документа у боржника посвідчує виконання зобов'язання, поки не доведено інше.
Якщо кредитор відмовляється посвідчити виконання зобов'язання зазначеними у ст. 216 ЦК
України способами, боржник має право затримати виконання. У такому разі кредитор
вважається таким, що прострочив, з усіма наслідками, передбаченими в ст. 215 ЦК України.
Зарахування. З волі сторін зобов'язання припиняються шляхом зарахування зустрічної
вимоги (статті 217 і 218 ЦК).
Зарахування — це такий спосіб припинення зобов'язання, при якому погашаються зустрічні
однорідні вимоги, строк виконання яких настав або строк яких не зазначений чи визначений
моментом витребування.
122
Глава 6
Здійснюється витребування за наявності трьох умов:
Перша умова: вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають з двох різних
зобов'язань між двома особами, де кредитор одного зобов'язання є боржником іншого. Те саме
повинно бути і з боржником.
Друга умова: вимоги мають бути однорідні, тобто в обох зобов'язаннях повинні бути речі
одного роду. Можна зарахувати грошовий борг проти грошового, але не можна, наприклад,
утримувати чужу річ за грошовий борг власника цієї речі. Частіше за все зарахуванням
погашаються зустрічні грошові вимоги.
Третя умова: необхідно, щоб за обома вимогами настав уже строк виконання, оскільки не
можна пред'явити до зарахування вимоги за таким зобов'язанням, яке не підлягає виконанню.
До зарахування може бути пред'явлена і вимога, строк якої не вказано або яка підлягає
виконанню за першою вимогою кредитора.
Зарахування є односторонньою угодою, для нього достатньо заяви однієї сторони.
За наявності всіх вищенаведених умов згоди іншої сторони для зарахування не потрібно.
При цьому, якщо зустрічні вимоги рівні, то зобов'язання припиняється (повне зарахування),
якщо нерівні, то одне із зобов'язань припиняється повністю, а в іншому зменшується обсяг
вимог, але зобов'язання продовжує існувати (часткове зарахування).
Характер зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення.
Але все ж таки не всі зустрічні однорідні зобов'язання, строк яких настав, можуть бути
зараховані. Відповідно до ст. 218 ЦК України не допускається зарахування таких вимог.
1) за якими минув строк позовної давності;
2) про відшкодування шкоди, зумовленої ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті;
3) про довічне утримання;
4) в інших випадках, передбачених законом. Угода сторін. Відповідно до ст. 220 ЦК У
країни зобов'язання може припинятися угодою сторін. Вона може мати місце, копи сторони не
приступили до виконання зобов'язання або виконали його частково.
Припинення зобов'язань
123
Серед підстав припинення зобов'язань угодою сторін виділяють новацію, відступне,
прощення боргу.
Новація. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 220 ЦК У країни, новація — це угода про заміну
Жадного зобов'язання іншим між тими самими особами.
Пункт 2 ст. 652 проекту ЦК України уточнює, що сторони, укладаючи угоду про заміну
первісного зобов'язання, що існувало між ними, іншим зобов'язанням, повинні передбачити
заміну предмета чи способу виконання1.
Так, замість Існуючого договору найму жилого будинку, власником якого є наймодавець,
сторони укладають договір купівлі-продажу будинку. Боржник, який повинен сплатити певну
суму грошей за куплений товар, зобов'язується сплатити цю суму на підставі договору позики.
На відміну від інших угод сторін, які мають наслідком припинення зобов'язань, зокрема від
відступного, новація не припиняє правового зв'язку сторін, оскільки замість зобов'язання дія
якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов'язання. Новація відрізняється від
заміни виконання. Наприклад, постачальник за згодою покупця замість одних товарів
поставляє інші, зміна строків і способів виконання.
В цих випадках первісне зобов'язання не припиняється, а змінюється і підлягає виконанню.
Юридичною підставою для зобов'язання, яке виникає при новації, є угода сторін про
припинення первісного зобов'язання. Тому від дійсності останнього залежить дійсність нового.
Якщо первісне зобов'язання визнається недійсним, то недійсним стає зобов'язання, яке його
замінює.
У практиці використовується поняття пролонгацій (продовження) договірних відносин
учасників на новий строк, що також не визнається новацією.
Новацію характеризує те, що вона припиняє додаткові зобов'язання, якщо інше не
передбачено законом або погодженням сторін.
Новація не допускається щодо аліментних зобов'язань, зобов'язань стосовно
відшкодування заподіяної життю або здоров'ю фізичної особи шкоди, в інших випадках,
передбачених законом. Проект ЦК України передбачає такі нові
* Українське право. — 1996. — № 2. — С. 219.
124
Глава 6
підстави припинення зобов'язань за згодою сторін, як відступне та прощення боргу.
Відступне (ст. 648 проекту ЦК)1. За згодою сторін зобов'язання може бути припинене
наданням замість виконання відступного (сплатою грошей, переданням майна тощо)2.
Надання відступного як спосіб припинення зобов'язання може мати місце як при виникненні
зобов'язання, так і в процесі його виконання.
Оформляється відступне договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок і
строк його надання. Стосовно форми відступного діють загальні правила про форму угод.
Форма надання відступного може бути різною: передача грошей, майна, виконання робіт,
надання послуг та ін.
Розмір, строки і порядок надання відступного встановлюються угодою сторін.
Прощення боргу. Зобов'язання припиняється звільненням кредитором боржника від його
обов'язків, якщо це не порушує прав інших осіб щодо майна кредитора (ст. 653 проекту ЦК)3.
Таке формулювання допускає припинення зобов'язання одностороннім актом кредитора,
який прощає борг. Боржник може заперечувати проти складення з нього боргу. Але в цьому
випадку прощенню боргу він повинен протиставити належне виконання зобов'язання і таким
способом припинити його. Але необхідність у прощенні боргу, як правило, виникає, коли
виконання зобов'язання ускладнюється або коли він прострочив виконання, тобто в ситуаціях
явної згоди боржника на припинення зобов'язання шляхом прощення боргу.
Враховуючи те, що для прощення боргу необхідна згода боржника, цей спосіб припинення
зобов'язань іноді прирівнюють до договору дарування4.
За загальним правилом, не допускається одностороння відмова від виконання
зобов'язання (ст. 162 ЦК).
Проте у деяких випадках, передбачених законом, зобов'язання може припинятися за
волевиявленням однієї із сторін.
' Українське право. — 1996. — № 2. — С. 218.
2 Там само.
3 Там само. — С. 219.
Див.: Гражданское право: В 2-х т. / Под ред. 1993. — Т. 2. — С. 38.
Припинення зобов'язань
125
Право на одностороннє припинення зобов'язання, як правило, зумовлене порушенням
іншою стороною своїх обов'язків.
Так, зобов'язання за договором підряду може припинятись у зв'язку з відмовою замовника
від договору, якщо підрядчик не приступає своєчасно до виконання договору або виконує
роботу так повільно, що закінчення Ті у строк стає явно неможливим, а також коли підрядчик не
усуне недоліки в роботі у встановлений замовником строк (ст. 347 ЦК). Підрядчик у свою чергу
може відмовитись від договору, якщо замовник, незважаючи на своєчасне і обгрунтоване
застереження з боку підрядчика, у відповідний строк не замінить недоброякісних або
непридатних матеріалів, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших
обставин, які загрожують міцності або придатності виконуваної роботи (ст. 341 ЦК).
Статті 231 і 234 ЦК України передбачають серед засобів захисту право покупця в разі,
якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ або якщо продана
річ неналежаної якості і Ті недоліки не були застережені продавцем, вимагати розірвання
договору з відшкодуванням збитків.
Якщо покупець на порушення договору відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за
неї встановлену ціну, продавець може відмовитися від договору і вимагати відшкодування
збитків (ст. 232 ЦК). Враховуючи особисто-довірчий характер взаємовідносин сторін за
договором доручення ст. 392 ЦК України передбачає можливість його припинення шляхом
скасування договору довірителем і відмови повіреного, тобто на підставі односторонніх дій
сторін цього договору.
Відповідно до ст. 350 ЦК України замовник за договором побутового замовлення може
вимагати розірвання договору і відшкодування збитків у разі, якщо підрядчик допустив істотні
відступи від умов договору або інші істотні недоліки в роботі.
Можливість односторонньої відмови сторін від виконання договору поставки передбачена
п. 24 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і п. 19 Положення
про поставки товарів народного споживання1.
' Вказані Положення чинні з 1 серпня 1988 р. і за певних умов (наприклад, за домовленістю
сторін) можуть застосовуватися і нині.
126
Глава 6
Згідно з вказаними нормами сторони можуть скористатися правом односторонньої відмови
від виконання договору в таких випадках:
• при поставці продукції (товарів), якість якої не відповідає стандартам, технічним умовам,
іншій документації;
• при оголошенні покупця банкрутом;
• при завищенні постачальником ціни на продукцію;
• в інших випадках, передбачених законодавством.
Покупець може також відмовитися від передбаченої договором продукції (повністю або
частково) за умови, що він повністю відшкодує постачальникові збитки, спричинені такою
відмовою. У разі розірвання договору сторона повинна попередити про це іншу сторону не
пізніше ніж за один місяць.
До підстав припинення зобов'язань незалежно від волі сторін належать: неможливість
виконання, збіг боржника і кредитора в одній особі, смерть громадянина, який є боржником або
кредитором, коли зобов'язання пов'язане з його особою, ліквідація юридичної особи —
боржника чи кредитора.
Неможливість виконання зобов'язання. Закон не визначає поняття "неможливість
виконання зобов'язання". Під ним слід розуміти неможливість для боржника через різні
причини здійснити передбачені зобов'язанням дії, спрямовані на його виконання.
Розрізняють випадкову і винну неможливість виконання.
При випадковій неможливості виконання зобов'язання припиняється, і боржник не несе
відповідальності за його невиконання.
Випадкова неможливість може бути зумовлена як непереборною силою, так і будь-якою
іншою обставиною, настання якої боржник не міг і не повинен був передбачити. Якщо жодна із
сторін до виникнення неможливості виконання ще не встигла здійснити дії, пов'язані із
4
зобов'язанням, воно припиняється. /
Вже здійснене виконання у взаємному зобов'язанні зберігає силу за умови, що сторона, яка
його виконала, отримала від іншого контрагента зустрічне задоволення, а те виконання, за яке
вона зустрічного задоволення не отримала, їй повертається.
При винній неможливості виконання зобов'язання не припиняється, а лише змінюється,
оскільки для винної стоПрипинення зобов'язань
127
рони обов'язок виконання трансформується в обов'язок відшкодувати завдані контрагентові
збитки, сплатити неустойку і т. д. Коли предмет зобов'язання визначений індивідуальними
ознаками, його знищення спричинює неможливість виконання, і зобов'язання припиняється.
Родові речі є речами замінними і доти, доки їх заміна для боржника можлива, зобов'язання
продовжує існувати.
Неможливість виконання може поширюватися на все зобов'язання або на окрему його
частину. Вона може бути як постійною, так і тимчасовою. При постійній неможливості
виконання зобов'язання припиняється, оскільки мета його недосяжна. При тимчасовій
неможливості виконання зобов'язання не припиняється, тільки виконання переноситься до
усунення перешкод. Неможливість виконання зумовлена певними об'єктивними обставинами,
через які боржник не може здійснити виконання.
Але не у всіх випадках неможливість виконання зобов'язання може бути підставою його
припинення.
Згідно із ст. 222 ЦК України зобов'язання припиняється неможливістю виконання, якщо
вона спричинена обставинами, за які боржник не відповідає.
Однією з обставин, яка спричинює неможливість виконання зобов'язання боржником і
звільняє його від відповідальності, є винні дії кредитора, про що зазначено в ст. 210 ЦК
України. За цієї умови кредитор не має права вимагати повернення виконаного ним за
зобов'язанням.
Іншою обставиною, яка виключає відповідальність боржника, є правомірне невиконання
або неналежне виконання боржником зобов'язання. Воно може бути спричинено фізичною,
юридичною або економічною неможливістю (загибель індивідуально-визначеної речі, яка є
предметом зобов'язання, хвороба артиста, стихійне лихо; видання державним органом акта,
який призводить до неможливості виконання, наприклад заборона вивезення товару,
вилучення речей, що є предметом зобов'язання, з цивільного обігу, та ін.).
Відсутність вини боржника в невиконанні зобов'язання є також обставиною, що зумовлює
неможливість виконання. В цьому випадку невиконання є протиправним, але відсутня вина
боржника, тому зобов'язання припиняється.
128
Глава 6
У деяких, передбачених законом, випадках боржник несе відповідальність за випадкову
неможливість виконання. Відповідно до ст. 213 ЦК України боржник, який прострочив
виконання, Відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість
виконання, що випадково настала після прострочення.
Збіг боржника і кредитора в одній особі. Припинення зобов'язань у разі збігу боржника і
кредитора в одній особі (ст. 219 ЦК) відбувається внаслідок правонаступництва, тобто
переходу прав та обов'язків від боржника до кредитора і навпаки. У відносинах між
громадянами зобов'язання може припинитися за вказаною причиною, коли спадкоємець і
спадкодавець були між собою в зобов'язальних правовідносинах. При правонаступництві
спадкоємець набуває прав та обов'язків спадкодавця і стає одночасно кредитором і боржником
(боржник за договором позики стає спадкоємцем свого кредитора).
Щодо організацій зобов'язання можуть припинятися збігом боржника і кредитора у зв'язку із
злиттям юридичних осіб або приєднанням однієї юридичної особи до іншої за умови, якщо в
зобов'язанні одна з них була кредитором, а інша — боржником. В обох випадках зникає другий
суб'єкт правовідносин, у зв'язку з чим вони припиняються.
Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов'язання виникає знову (ч. 2 ст. 219 ЦК). Це
правило застосовується у тих випадках, коли спадкування мало місце після оголошення
громадянина померлим, а згодом судове рішення про оголошення громадянина померлим
було скасовано судом у зв'язку з його явкою.
При поділі юридичної особи, яка виникла внаслідок злиття або приєднання, доля
попередніх зобов'язань визначається заново за роздільним балансом.
Припинення зобов'язання смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи. Як
правило, смерть громадянина — кредитора чи боржника — не тягне за собою припинення
зобов'язання, оскільки майнові права та обов'язки, які становлять його зміст, переходять у
випадку смерті кредитора чи боржника до їх спадкоємців. Зобов'язання не припиняється, а
внаслідок спадкового правонаступництва відбувається заміна осіб у зобов'язанні.
Зобов'язання, виконання
Припинення зобов'язань
129
яких має особистий характер, не можуть бути предметом спадкування і припиняються
смертю того учасника, з особою якого вони пов'язані. Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦК України
зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без
особистої участі боржника. Зобов'язання також припиняється смертю кредитора, якщо
виконання проводиться особисто для кредитора.
Так, смерть автора призводить до припинення укладеного з ним договору літературного
замовлення, смерть дитини тягне за собою припинення встановленого на її користь
аліментного зобов'язання. Зобов'язання припиняється у разі смерті особи, на користь якої
стягувалося відшкодування шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я. Договір доручення
припиняється не тільки смертю довірителя чи повіреного, а й визнанням будь-якого з них
недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім (п. З ст. 392 ЦК). Припинення
юридичної особи також не завжди припиняє зобов'язання з її участю.
Оскільки реорганізація пов'язана з правонаступництвом, зобов'язання реорганізованої
юридичної особи не припиняються.
Ліквідація виключає правонаступництво і є підставою для припинення зобов'язань.
Відповідно до частин 3 і 4 ст. 223 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією
юридичної особи (боржника чи кредитора), крім випадків, коли законом або іншими правовими
актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну
особу.
Згідно із Законом України "Про підприємства в Україні" (ст. 35) ліквідацію підприємства
проводить ліквідаційна комісія, яку створює власник або уповноважений ним орган, а в разі
банкрутства — арбітражний суд. При цьому встановлюються порядок і строки проведення
ліквідації, а також строк для заявлення претензій кредиторів, який не може бути менший двох
місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія виявляє кредиторів і
визначає строк і порядок задоволення їхніх вимог.
Таким чином, більшість зобов'язань припиняється у зв'язку з їх виконанням.
5 О. Дзера
130
Глава 6
Припиняються також зобов'язання, вимоги яких погашені без виконання (претензії, не
задоволені за браком майна, не визнані ліквідаційною комісією; ст. 36 Закону України "Про
підприємства в Україні").
Частина зобов'язань юридичної особи не припиняється. Наприклад, не припиняються
зобов'язання за вимогами про відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я, заподіянні
смерті громадянинові.
Відповідно до ч. 2 ст. 466 ЦК при ліквідації юридичної особи належні потерпілому платежі
мають бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органом для
виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. В разі
ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою
юридичною особою, пов'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина,
пред'являються до вищестоящої організації або до організації, зазначеної в рішенні про
ліквідацію юридичної особи (ч. З ст. 466 ЦК).
Частина друга
ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
5*
Розділ І. Зобов'язання з передачі майна у власність
Глава 7. Купівля-продаж
§ 1. Поняття, значення та види договору купівлі-продажу
Функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому продукти
виробництва виступають товаром, а взаємний обмін ними здійснюється за законом вартості,
потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від
виробників до споживачів.
Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується
передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийняти
майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 224 ЦК).
Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у власність. Так,
відповідно до законів України "Про власність" (ст. 37 і 39)1, "Про підприємства в Україні" (ст. 10)
майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому
на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством
України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка
перебуває на державному бюджеті, та казенними підприємствами — на праві оперативного
управління.
1 Такий правовий режим майна може бути встановлений також підприємствам інших форм
власності, наприклад рішенням власника приватного підприємства.
134
Глава 7
Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати покупцеві
майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній
зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою, грошову суму. Це
сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне
відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи
оперативне управління)1 покупця і, отже, є юридичною підставою виникнення таких
зобов'язальних правовідносин, які зумовлюють появу у покупця абсолютного речового права.
Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно
на те майно, що є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В деяких випадках для
покупця становить інтерес не саме придбане майно як матеріальний об'єкт, а зафіксоване в
ньому те чи інше право вимоги, наприклад у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного
майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених
законом.
Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної із
сторін прав та обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе
обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати Ті оплати, а
покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права
вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, у договорі купівлі-продажу відповідним
правам та обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права та обов'язки покупця
навпаки.
Договір купівлі-продажу є консенсуальним, оскільки права та обов'язки сторін виникають у
момент досягнення ними згоди щодо всіх істотних умов. Настання цього моменту може мати
ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу
законодавець передбачає
1 Надалі, коли йтиметься про виникнення чи припинення права власності, матиметься на
увазі також право повного господарського відання і право оперативного управління.
Купівля-продаж
135
спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може
вважатися дійсною.
Договір купівлі-продажу є одним з найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і
споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Він
може укладатися між громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також
між організаціями та громадянами, що свідчить про його універсальність.
У період існування СРСР застосування такого універсального регулятора товарообігу було
значно обмежено. Найбільшого поширення купівля-продаж набула у внутрішньому товарообігу
у сфері державної і кооперативної роздрібної торговельної мережі, за допомогою якої
задовольнялася основна частина матеріальних і культурних потреб громадян у товарах
особистого споживання. Договір купівлі-продажу забезпечував також деякі потреби
матеріально-технічного постачання державних, кооперативних та інших організацій, не
набувши тут належного розвитку. Більше того, впродовж кількох десятиліть під впливом
організаційно-правових обмежень обсяг торгівлі з використанням договору купівлі-продажу за
участю організацій був зведений до мінімуму. Такі угоди укладалися, як правило, на продукцію
(товари), яку не розподіляли у плановому порядку (зокрема, предмети канцелярського,
культурно-побутового та спортивного призначення).
У цей період товарообіг між господарюючими суб'єктами (юридичними особами)
здійснювався за допомогою договору поставки, що укладався на підставі обов'язкового для
сторін планово-адміністративного акта розподілу продукції (товарів). За умов планової
економіки, централізованого розподілу матеріальних ресурсів, панування адміністративнокомандних методів управління економічними відносинами договір поставки став домінуючим у
товарообігу між господарюючими суб'єктами і сформувався у самостійний договір.
Перебудовні процеси в СРСР, започатковані у 1985 р., сприяли реформуванню планової
економіки і певному розширенню вільного товарообігу. Розпад СРСР і проголошення Україною
та іншими колишніми союзними республіками незалежності; усвідомлення необхідності
докорінних змін прискорили прийняття нових економічних законів України ("Про
136
Глава 7
власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" тощо), спрямованих на
зміну відносин власності, на розвиток підприємництва. Відтак разом з поступовим зародженням в Україні елементів ринкової економіки істотно зросла роль договору купівлі-продажу.
В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин
між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матеріальних
благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і
торгівлі.
Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК України (статті 224—240),
законами України "Про захист прав споживачів", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про
товарну біржу", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та численними нормативно-правовими
актами.
Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на
території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів,
особливостей способу укладення та виконання договору розрізняють кілька видів договору
купівлі-продажу, зокрема:
а) договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгів лі; договори, що їх укладають на
біржах та аукціонах;
б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному
обігу;
в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків,
квартир, автомашин;
г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;
д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;
е) форвардні та ф'ючерсні угоди купівлі-продажу. Кожен з них має певні особливості щодо
умов укладення та виконання, визначення прав та обов'язків сторін і правових наслідків
невиконання (неналежного виконання) договору.
Значну роль у становленні та функціонуванні ринкової економіки відіграють товарній
фондовій біржі (об'єкт діяльності останніх—операції з цінними паперами), правове становище
Купівля-продаж
137
яких визначається відповідно законами України "Про товарну біржу" і "Про цінні папери і
фондову біржу".
На біржі укладають різні угоди (біржові операції), у тому числі й купівлі-продажу. Біржовим
угодам притаманні всі юридичні ознаки цивільно-правових (позабіржових) угод, і водночас вони
мають свої характерні особливості. Так, відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарну
біржу" біржовою операцією вважається угода, що відповідає сукупності таких умов:
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу
на товарній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за
здійсненням угоди дня1.
Угоди, зареєстровані на біржі, не потребують нотаріального посвідчення і вважаються
укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки
членам біржі або брокерам. Порядок та умови здійснення біржових операцій регламентуються
Правилами біржової торгівлі, які розробляють відповідно до чинного законодавства і
затверджують загальні збори членів товарної біржі або уповноважений ними орган.
Розвиток ринку цінних паперів в Україні здійснюється відповідно до Концепції
функціонування і розвитку фондового ринку в Україні, схваленої постановою Верховної Ради
України від 22 вересня 1995 р.2.
Нині стала поширюватися аукціонна торгівля. Аукціон — це організаційно-правовий спосіб
продажу товару в обумовлений час і в певному місці тому покупцеві, який на засадах
змагальності запропонує найвищу ціну. Аукціони можуть проводитися на власний розсуд
продавця (за встановленими ним правилами), на підставі актів законодавства (наприклад,
щодо об'єктів приватизації) та у примусовому порядку (наприклад, за судовими рішеннями про
продаж майна боржника).
На наш погляд, поняття "біржова угода" та "біржова операція" не бажано ототожнювати,
оскільки вони іноді не збігаються. 2 Голос України. — 1995. — 31 жовтня.
138
Глава 7
Умови та порядок проведення аукціонів об'єктів приватизації детально визначені
Положенням про застосування способів приватизації майна державних підприємств, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 4 лютого 1993 р. N° 56 (з наступними
змінами та доповненнями)1 та іншими актами приватизаційного законодавства. З урахуванням
значимості об'єктів купівлі-продажу можуть проводитися спеціалізовані аукціони, зокрема з
продажу іноземної валюти на Українській міжбанківській валютній біржі, сільськогосподарської
продукції, сертифікати! аукціони.
Цивільним процесуальним кодексом України безпосередньо визначено порядок продажу з
прилюдних торгів будинку, на який судом звернено стягнення (статті 394—402).
Можливий також продаж майна на конкурсних умовах. Таку форму купівлі-продажу
застосовують переважно щодо об'єктів приватизації державного майна, порядок здійснення Ті
визначено Положенням про застосування способів приватизації майна державних підприємств.
Відповідно до п. 4.1 цього Положення продаж об'єктів за конкурсом — це спосіб приватизації,
за яким власником об'єкта стає покупець, що запропонував найвищі умови подальшої
експлуатації його (некомерційний конкурс) або за рівних фіксованих умов — найвищу ціну
(комерційний конкурс).
Новим для правової системи України є форвардні, ф'ючерсні та опціонні угоди (контракти).
При цьому врегульовані вони не цивільним податковим законодавством.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" форвардний
контракт — стандартний документ, цю засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні
папери, товари або кошти у певний час та на визначених умовах у майбутньому з фіксацією цін
такого продажу під час укладення контракту2. Будь-яка сторона форвардного контракту має
право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди другої сторони контракту
або у випадках, визначених цивільним законодавством. Претензії щодо невиконання або
неналежного виконання цього контракту
* Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — № 2. — С. 27—78; Бізнес. —
1995.— 11 травня.
2 Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 27. — Ст. 181.
Купівля-продаж
130
можуть пред'являтися виключно його емітентові. Продавець форвардного контракту не
може передати (продати) зобов'язання за цим контрактом іншим особам без згоди покупця
форвардного контракту.
Водночас покупець форвардного контракту має право без погодження з іншою стороною
контракту в будь-який момент до закінчення строку дії (ліквідації) форвардного контракту
продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи його продавця.
Ф'ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати
(продати) цінні папери, товари або кошти у певний час та на визначених умовах у майбутньому
з фіксацією цін на момент виконання зобов'язання. Будь-яка сторона ф'ючерсного контракту
має право відмовитися від його виконання лише за наявності іншої сторони контракту або у
випадках, визначених цивільним законодавством. Покупець ф'ючерсного контракту має право
продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого
продажу з продавцем контракту.
Опціон — стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери
(товари, кошти) на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укладення такого
опціону або на час придбання за рішенням сторін контракту. Перший продавець опціону
(емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов'язання щодо продажу цінних паперів, товарів
та коштів на умовах укладеного опціонного контракту. Будь-який покупець опціону має право
відмовитися від придбання цього майна, опціон може бути проданий без обмежень іншим
особам протягом строку його дії. Претензії щодо неналежного виконання або невиконання
даного зобов'язання можуть пред'являтися виключно емітентові опціону.
В усіх перелічених угодах їх виконання віддалене у часі від момент їх укладення. Однак,
якщо форвардна і ф'ючерсна угоди передбачають їх виконання у майбутньому у "певний час",
то операція з опціоном — "у будь-який момент протягом певного часу". Ф'ючерсні та опціонні
угоди останнім часом застосовують на біржах та аукціонах. Особливо поширеними стали
ф'ючерсні біржові угоди, предметом яких є стандартний
140
Глава 7
контракт на стандартизований товар, якого на момент укладення угоди не існує 1.
Форвардна угода фактично передбачає поставку товару в майбутньому і може бути
позабіржовою2.
§ 2. Сторони у договорі купівлі-продажу
Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають
продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин —
громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі
купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності
конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його
правового режиму та інших обставин3.
Закон може визначати певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у
товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної
діяльності політичних партій, громадських та релігійних об'єднань). В умовах переходу до
ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Нині
суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торговельної, можуть бути як фізичні,
так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом
України "Про зовнішньоекономічну діяльність".
' Див.: Пилипанко А/Я., Щербина В.С. Основи господарського права України. — К., 1995. —
С. 163—168.
2 Правила застосування Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 27
червня 1995 р. // Бізнес. — 1995. — 8 серпня.
3 Раніше чинним законодавством встановлювався ряд обмежень щодо права суб'єктів
цивільних правовідносин укладати певні договори купівлі-продажу. Так, громадяни не могли
набувати у власність засоби виробництва (за деякими винятками), юридичні особи мали право
набувати майно лише відповідно до своєї статутної діяльності та позбавлялися можливості
безпосередньо брати участь у зовнішній торгівлі.
Купівля-продаж
141
За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу,
належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення
про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки
за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме
майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного
управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не
може передати покупцеві те, на що він сам не має права.
У законодавстві не розкривається зміст поняття "примусовий продаж", визначаються лише
підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать: продаж
описаного у боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів (ст. 388 Цивільного
процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому
Законом України "Про заставу", продаж майна відповідно до Закону України "Про банкрутство",
реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом
адміністративного правопорушення (ст. 315 Кодексу України про адміністративні
правопорушення), тощо.
Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження
майна за відсутності на це волі власника. Так, ЦК У країни, окремі законодавчі акти встановлюють особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення
виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна,
відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є
примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не
виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди.
Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна не-власником значно
ширше, ніж це передбачено ст. 225 ЦК України.
Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він
може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. В такому
142
Глава ~і
разі покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч
і з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає
комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору
купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до
комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого
повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.
У ст. 225 ЦК визначено також наслідки продажу майна не-впасником за відсутності в
останнього належних повноважень на здійснення дій по відчуженню майна. У цій статті зазначено, що якщо продавець не є його власником, покупець набуває права власності лише у
тих випадках, коли відповідно до закону власник не має права витребувати від нього майно (ст.
145 ЦК).
Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то
покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною у договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (статті 11—16 ЦК).
Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, які вони
укладають, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих
документах. Недодержання цієї вимоги може призвести до визнання такої угоди недійсною.
Так, Компанія "Ренд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) звернулася до Вищого
арбітражного суду України з позовом про визнання договорів купівлі-продажу цеху, різного
обладнання та устаткування, договору оренди машин для наповнення і запайки твердих
желатинових капсул, укладених між спільним підприємством "Борщагівський хімікофармацевтичний завод" та науково-виробничим центром "Борщагівський хімікофармацевтичний завод" (м. Київ). Позивач посилався, зокрема, на те, цю він володіє 50 відсотками акцій спільного підприємства і має право на одержання прибутку від діяльності.
Відповідно до статуту спільне підприємство створено для виробництва та реалізації ліків, але
внаслідок укладення зазначених угод відбулося фактично
Купівля-продаж
143
відчуження всього майнового комплексу, що призвело до припинення його виробничої
діяльності.
За рішенням Вищого арбітражного суду України від 18 березня 1997 р. позов було
задоволене на підставі статей 48, 50 та 62 ЦК України.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду від 13 травня 1997 р. дане рішення
залишене без змін1.
За чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий
правовий статус продавців і покупців. Так, відповідно до Закону України "Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" продавцями об'єктів малої
приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації,
створені місцевими радами. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та
юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України "Про приватизацію
майна державних підприємств" (ст. 8). Разом з тим не можуть бути покупцями:
юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та
управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися
підприємницькою діяльністю, крім випадків використання ними приватизаційних паперів.
§ 3. Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору
Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не
дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на
погодження всіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).
Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із
сторін має бути досягнуто згоди
Архів БАСУ. — 1997. — Справа № 1/7.
144
Глава7
(ст. 153 ЦК). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з на ступним погашенням платежів
встановлення у договорі
строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.
У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору
купівлі-продажу. У ст. 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається
майно.
Проте, як відомо, термін "майно" у законодавстві та цивільно-правовій науці має різні
значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально-визначені або визначені
родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших — сукупність прав та
обов'язків.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти
природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, пов'язані
з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод
(зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). У сучасних умовах значно поширився обіг цінних
паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про
цінні папери і фондову біржу" (1991 р.), цінними паперами є грошові документи, що засвідчують
право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх
випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів
або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих
документів, іншим особам. За цим законом цінними паперами, які можуть випускатися і
обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних І місцевих позик, облігації
підприємств, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі та
приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші документи, які мають ознаки
цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси,
накладні, варанти та коносаменти.
Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи— майнові сертифікати, житлові
чеки та земельні бони. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні
папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено
зазначеним законом або в них самих спеціально не передбачено заборону обігу,
Купівля-продаж
145
передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним
папером до іншої особи.
Не кожний цінний папір може бути предметом купівлі-продажу чи іншої угоди. Так,
відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" ощадні іменні
сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
Чинне законодавство детально регламентує порядок відчуження та придбання акцій. При
цьому важливе значення для такої регламентації має вид акції (іменні чи на пред'явника,
привілейовані чи прості), організаційно-правова форма акціонерного товариства (відкрите чи
закрите) тощо.
Досить обмеженим є обіг акцій закритих акціонерних товариств. Відповідно до ст. 25 Закону
України "Про господарські товариства" акції закритого акціонерного товариства (вони можуть
бути лише іменними) розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися
шляхом передплати, купуватися та продаватися на біржі. Показовою у цьому відношенні є
справа № 57/7, що Її розглянув Вищий арбітражний суд України (ВАСУ).
Так, компанія "Р енд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) заявила позов до спільного
українсько-американського підприємства у формі закритого акціонерного товариства
"Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ) та науково-виробничого центру у формі
товариства з обмеженою відповідальністю "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" про
визнання недійсними доповнення до статуту СП ЗАТ "БХФЗ" у частині збільшення статутного
фонду та договору купівлі-продажу 3684 акцій від 15 вересня 1995 р. між СП "БХФЗ" і НВЦ
"БХФЗ". Позовні вимоги мотивувалися порушенням відповідачем чинного законодавства та
установчих документів, якими передбачалося переважне право акціонерів на придбання
додатково випущених акцій.
За рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 р. позов цілком обгрунтовано було задоволене.
При цьому в рішенні, зокрема, зазначалося, що відповідно до закону акції закритого
акціонерного товариства розподіляються між засновниками, акції СП ЗАТ "БХФЗ" не можуть
відчужуватися на користь осіб, які не є його акціонерами, так само як і передаватися
146
Глава 7
створюваним акціонерами іншим господарським товариствам1.
За чинним цивільним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути
боргові зобов'язання, зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди, та авторські права.
Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регулюються нормами інших правових
інститутів. Однак нині спостерігається тенденція до включення в коло предметів договору
купівлі-продажу об'єктів цивільних прав інших цивільно-правових інститутів.
Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень), затвердженим
наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р. передбачено, що володілець
патенту на право оренди має право його продати, подарувати, передати у спадок, заставити,
укладати інші угоди, не заборонені законодавством2. Такий підхід закладається і в проекті
нового ЦК України, в статтях якого, зокрема, записано, що предметом купівлі-продажу може
бути також право вимоги, якщо воно не має особистого характеру і до його продажу
застосовуються правила про відступ від вимоги. Нам вважається, що такий підхід до
визначення предмета договору купівлі-продажу є юридичне некоректним, адже, якщо суворо
додержуватися правової логіки, то необхідно визнати, що предметом договору купівлі-продажу
можуть бути лише ті об'єкти, які відповідно до законодавства про власність є об'єктами права
власності, чого про оренду не скажеш. Між тим і самі складачі проекту змушені були записати,
що продаж права вимоги має здійснюватися за правилами про відступ, тобто за правилами
іншого правового інституту.
Визначаючи конкретний склад майна, яке може бути предметом купівлі-продажу, необхідно
враховувати динаміку суспільно-економічних процесів. Як відомо, законодавство СРСР містило
ряд обмежень щодо майнового обігу. З нього повністю виключалися земля, її надра, води та
ліси, оскільки
Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — К., 1996. —
М" 3. — С. 292—297.
2 Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 1995. — № 5. — С. 48,
Купівля-продаж
147
вони становили виключну власність держави і надавалися лише в користування.
Заборонялася купівля-продаж основних засобів виробництва (будинків, споруд тощо)
соціалістичних державних підприємств; встановлювався спеціальний порядок переходу їх від
одних підприємств до інших. Громадяни, як правило, не могли набувати за договором купівліпродажу засоби виробництва. У зв'язку з проголошеним Україною курсом на здійснення
економічних перетворень ринкової орієнтації ситуація змінилася. Законом України "Про
власність" передбачено рівні умови для розвитку всіх форм власності (приватної, колективної,
державної) та їх захисту.
Відтепер предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом
об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу.
ЗО січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон Про форми власності на землю",
яким поряд з державною запроваджено колективну та приватну форми власності на землю. У
Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права
власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст. 6). Однак введення до
Земельного кодексу норм про право колективної та приватної власності на землю поки що не
привело до появи нових власників землі і створення реального ринку землі, а самі норми
набули переважно декларативного характеру. Не дали також відчутних результатів заходи
щодо реформування земельних відносин, передбачені у Декреті Кабінету Міністрів України
"Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992р.
Певне пожвавлення у реформуванні земельних відносин внесли Укази Президента України
"Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. та "Про порядок паювання земель,
переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8
серпня 1995 р., які так чи інакше сприяють включенню землі у товарообіг.
Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших
підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися
з додержанням спеціальних правил. Тому
148
Глава 7
Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17
червня 1991 р.(з наступними змінами та доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р.,
24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності
громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на
території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі
види майна, викладений відповідно у додатках № 1 і № 21. До Переліку входять:
1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної у Додатку № 2, і
боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що їх набувають громадські
об'єднання з дозволу органів внутрішніх справ), бойова та спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси;
2) вибухові речовини та засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні
матеріали і обладнання для його виробництва;
3) бойові отруйні речовини;
4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних
громадянами за призначенням лікаря);
5) протиградові установки;
6) державні еталони одиниць фізичних величин;
7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть
також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності);
8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи,
крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами
сльозоточивої та дратівної дії.
Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності
громадянами, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові
пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на
державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види
' Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст. 517.
Купівля-продаж
149
майна можна придбати лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ,
Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).
У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. У період
існування СРСР валютні цінності, зокрема іноземна валюта, певні платіжні документи і фондові
цінності, певні дорогоцінні метали та природні дорогоцінні камені, могли бути предметом угод
лише в деяких випадках. У 1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про
операції з валютними цінностями на території СРСР", суть якого зводилася до фактичної
заборони угод з валютними цінностями та суворої відповідальності за порушення цих правил.
Сьогодні ці заборони частково знято, і валютні цінності можуть бути предметом купівліпродажу або інших угод. Учасники цих угод мають додержуватися спеціальних вимог законодавства України.
Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів
України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. та
деякими іншими законодавчими актами. За згаданим Декретом до валютних цінностей
належать:
• грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що
перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з
обігу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які
перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових
установах на території України;
• відповідна іноземна валюта;
• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі
(тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні
книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних
металах;
• монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та
стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих
металів).
Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна
грошова валюта, яка в одних
150
Глава 7
випадках може бути платіжним засобом, в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє
має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і
навпаки на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів. На наш
погляд, такі угоди водночас мають ознаки і договору купівлі-продажу, і договору міни.
Законодавство визначає певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівліпродажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності
вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно
ставляться, треба розуміти такі, за додержання яких придбана річ має виконувати своє
функціональне призначення (друкарська машинка — друкувати, телевізор — давати
зображення із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, має
відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду,
якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст. 233 ЦК).
Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна — певна грошова сума,
сплачувана покупцем за одержану від продавця річ. Ціна має бути обов'язково визначена в
договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди. За командноадміністративної системи сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму
можливості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів
продукції і товарів ціни встановлювали державні органи у централізованому порядку. Зокрема
передбачалося, що продаж товарів державними, кооперативними та іншими громадськими
організаціями повинен здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків,
передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлювати ціни у випадках
продажу колгоспниками лишків сільгосппродукції, що її не купує держава, а також продажу
громадянами свого майна, якщо інше не передбачено законодавством.
Централізований порядок ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однак нерідко
встановлені таким чином ціни не відповідали фактичним витратам виробників на виготовлену
продукцію, вступали у суперечність із законами товарного виробництва. Такий порядок
ціноутворення не спонукав
Купівля-продаж
151
виробників до збільшення кількості товарів, підвищення їхньої якості, він став однією з
причин створення дефіциту багатьох видів товарів, розбалансованості відносин між
виробниками і споживачами, а також зловживань у сфері розподілу матеріальних благ.
В останні роки існування СРСР на підставі урядових рішень державним підприємствам
було надано право реалізовувати за договірними і тимчасовими договірними цінами окремі
товари народного споживання, впроваджувалася торгівля товарами підвищеного попиту за
комерційними цінами, кооперативи дістали право реалізовувати продукцію за домовленістю із
споживачами або самостійно, за деякими винятками.
Більш радикальні заходи щодо реформування ціноутворення передбачалися у постановах
Ради Міністрів СРСР "Про перехід до застосування договірних роздрібних цін на окремі види
товарів народного споживання" від 12 листопада 1990 р. і "Про перехід на нову систему
оптових цін і тарифів" від 25 жовтня 1990 р., Постанові Кабінету Міністрів СРСР "Про реформу
роздрібних цін і соціальний захист населення" від 19 березня 1991 р., постановах Ради
Міністрів УРСР "Про нові роздрібні ціни на товари народного споживання і тарифи на послуги,
що надаються населенню" і "Про соціальний захист населення у зв'язку з реформою
роздрібних цін" від 28 березня 1991 р.
Нормативні акти передбачали кілька категорій товарів народного споживання для
регулювання цін, а саме: товари, щодо яких не підвищуються діючі державні роздрібні ціни;
товари, щодо яких встановлюються нові (підвищені)державні фіксовані роздрібні ціни;
товари, щодо яких діють договірні (вільні) роздрібні ціни; товари, що реалізуються населенню
за регульованими роздрібними цінами, які мали визначатися введенням граничних рівнів чи
розмірів у порядку, встановленому органами ціноутворення.
Перелічені та інші заходи щодо реформування ціноутворення не зумовили стабілізацію
товарообігу, стабілізацію споживчого ринку, оскільки з економіко-правової точки зору вони
далеко не повною мірою відповідали законам суспільних ринкових відносин, міцно зберігаючи
принципи соціалістичного ціноутворення. При цьому подібне "реформування" зводилося
переважно до чергового адміністративного підвищення цін.
152
Глава 7
Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом "Про економічну
самостійність України" 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України "Про ціни і ціноутворення", який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим
законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та
регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гаранті"! для виробників; ціни
внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих
правильних у принципі положень відбувалося із значними труднощами навіть після
проголошення Україною незалежності. Невпинно розвивалися інфляційні процеси в народному
господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою
подолання цих та інших кризових явищ 23 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв
Постанову "Про регулювання цін" (із змінами від 3 червня 1993 р.). Одночасно з цією самою
постановою затверджено Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів.
Відповідно до згаданої постанови встановлено граничні розміри підвищення цін і тарифів
на окремі види продукції, товарів і послуг, що мають важливе соціальне значення (наприклад,
енергоносії, лікарські засоби та вироби медичного призначення), визначено повноваження
органів державної виконавчої влади щодо встановлення цін і тарифів на окремі види продукції,
товарів та послуг. У додатках № 1 і № 2 до вищезгаданого Тимчасового положення подано
відповідно перелік продукції, товарів та послуг, на які може поширюватися державне
регулювання цін і тарифів, і перелік продукції, товарів та послуг, за якими підприємствавиготовлювачі декларують зміни цін і тарифів.
Істотний вплив на/формування розміру цін мало запровадження спеціальних торговельних
надбавок (націнок). Так, Постановою Кабінету Міністрів України "Про обмеження торговельних і
постачальницько-збутових надбавок (націнок)" від 28 червня 1993 р. для всіх суб'єктів
підприємницької діяльності незалежно від форм власності, що займаються торговельною та
постачальницько-збутовою
діяльністю,
встановлено
граничний
рівень
надбавки
(націнки)реалізації товару (продукції) кінцевому споживачеві незалежно від кількості його
перепродажу в розмірі 50 відсотків ціни вітчизняного виготовКупівля-продаж
153
лювача. Відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо стримування темпів
зростання цін" від 3 листопада 1993 р. цей граничний рівень надбавки (націнки) встановлено
55 відсотків, а Ті розмір у межах граничного рівня надано право визначати кожному продавцеві
з урахуванням п'ятивідсоткового граничного нормативу рентабельності до товарообороту. За
цим Указом підприємствам та організаціям усіх форм власності дозволялося змінювати оптові
ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги), як правило, тільки у разі зростання витрат на
виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності.
Політика ціноутворення періоду 1991—1993 рр. була спрямована на поступовий перехід від
тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період
запроваджувалися граничні (фіксовані) ціни, обмеження рівня рентабельності, розміру
торговельних і постачальницько-збутових надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак
перелічені та інші заходи щодо становлення системи ціноутворення не відзначалися
послідовністю і стабільністю, зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів
і послуг, а відтак — не сприяли подоланню кризових явищ у країні.
21 жовтня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову "Про ціноутворення в
умовах реформування економіки", яка фактично ознаменувала зародження нового етапу
державної політики цін. Постановою, зокрема, передбачено скоротити обсяги державного
регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними
монопольними утвореннями. Започатковано поетапне скорочення державних дотацій на
паливо, енергоносії, житлово-комунальні послуги тощо. Все це має сприяти наближенню
роздрібних цін і тарифів до реальної вартості. У зв'язку з прийняттям зазначеної постанови
значну частину раніше прийнятих нормативних актів щодо формування цін було визнано
такими, що втратили чинність. В умовах прискорення ринкових економічних реформ,
приватизації державної власності триває процес вдосконалення механізму ціноутворення, який
має бути адекватний змісту здійснюваних реформ. Однак з певністю можна передбачити, що
154
Глава 7
домінуючими будуть методи вільного ціноутворення.
Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються
підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в
передбаченим законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи
регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові
угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках.
Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти
зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності при здійсненні експортноімпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні
ціни, які встановлюються з метою збільшити надходження валютних коштів, зменшити валютні
витрати на закупівлю товарів за імпортом, запобігти демпінгу.
Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути
оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі їх фіксують у прейскурантах,
цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за
закупівельними цінами. Національний банк України визначає закупівельні ціни також на
дорогоцінні метали.
Звичайно у договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть
встановлювати й інші умови, зокрема порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання
договору.
Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. У ЦК
України немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для усіх різновидів договору
купівлі-продажу. Однак цей кодекс та Інші законодавчі акти містять норми, в яких
обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо
спеціальними правовими нормами не встановлена форма того чи іншого різновиду договору
купівлі-продажу, то спід керуватися загальними правилами цивільного законодавства про
форму угод.
Тобто договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або
нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно вір
Купівля-продаж
умов, передбачених статтями 42 і 43 ЦК України
1
55
У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли потрібно спеціальне
оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за ст. 227 ЦК України договір
купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із
сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору (ст. 47
ЦК).
Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради (місцевій
адміністрації). Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо
здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративно-правове значення, а
Ті відсутність тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу. Ці дії
вчиняються відповідно до Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що
перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного
комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 р. № 56.
Як відомо, об'єктами права власності громадян з недавнього часу можуть бути також
квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР "Про продаж громадянам в особисту
власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду" від 2 грудня 1988 р.
було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором купівліпродажу в особисту власність квартири у будинках державного і громадського фонду. На такі
договори Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради "Про затвердження Положення про
продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського
житлового фонду, їх утримання і ремонт" від 19 травня 1989 р.(втратила чинність) було
поширено правило про їх нотаріальне посвідчення.
Відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19
червня 1992 р. одержання громадянами державного житла в порядку приватизації, безоплатно
чи з оплатою, оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке
реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п. 5 ст. 8). З
юридичної точки зору приватизація державного житлового фонду на користь громадян являє
собою угоду про
156
Глава 7
відчуження квартир (будинків), кімнат та господарських споруд і приміщень, що прилягають
до них, у власність громадян. Така угода навіть у випадках безоплатної передачі житла у
визначених законом межах має ознаки договору купівлі-продажу, оскільки особливим засобом
платежу тут є приватизаційний папір (житловий чек), який має свою відповідну вартість (статті
3 і 4). І врешті, не може бути будь-яких сумнівів щодо належності таких угод до договорів
купівлі-продажу у разі приватизації громадянами надлишків загальної площі квартир (будинків)
за кошти. Це підтверджується також п. 8 ст. 8 вищезгаданого закону, в якому записано, що
"вартість послуг органів приватизації по оформленню документів на право власності на
квартири (будинки) оплачується покупцями за державними розцінками".
Визнання передачі громадянам у власність державного житла в порядку приватизації
договором купівлі-продажу чи іншою угодою означає, що на приватизаційну угоду мають
поширюватися правила цивільного права про визнання угод недійсними, про розірвання
договорів тощо, що не завжди враховують державні та судові органи. Так, за протестом прокурора Ватутінського району м. Києва розпорядженням державної адміністрації Ватутінського
району було скасовано приватизацію квартири громадянина К. та визнано недійсним свідоцтво
про право власності на неї у зв'язку з тим, що її приватизація була здійснена начебто
невідомою особою без згоди громадянина К., який проживав у цій квартирі як наймач.
Ватутінський районний суд своїм рішенням від 15 жовтня 1997 р. зазначені дії державної
адміністрації визнав правомірними1. З таким рішенням суду не можна погодитись, адже
державна адміністрація фактично привласнила собі функції судового органу.
Згідно із ст. 15 Закону України "Про власність" кожному наймачеві жилого приміщення в
будинку державного чи громадського фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у
власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах,
передбачених законодавством. Незважаючи на застосування в Законі терміна "викуп",
Справа
' Архів Ватутінського районного суду м. Києва за 1997 р. №2—22.
Купівля-продаж
157
фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівліпродажу, для якого необхідне відповідне нотаріальне посвідчення. Нині у зв'язку зі здійсненням
в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє
первісне значення.
За законами України "Про приватизацію майна державних підприємств" і "Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договори купівліпродажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією
відповідною місцевою радою.
Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у
приватній або колективній власності. Так, громадянам надаються з державного земельного
фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства у
встановлених межах безоплатно, а понад ці межі — за договором купівлі-продажу із посвідченням у нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору відповідна рада має
прийняти рішення з цього питання.
Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності,
проводиться лише за нотаріально посвідчуваним договором купівлі-продажу. В обох випадках
договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою
для відведення земельної ділянки в натурі та видачі державного акта на право власності.
Слід враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути
передбачені особливі умови та порядок оформлення окремих різновидів договору купівліпродажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо)
або для деяких видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо).
Недодержання форм договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне
за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не
758
Глава 7
передбачено спеціальним законом.
§ 4. Встановлення моменту виникнення права власності у покупця
Важливе теоретичне і практичне значення має правильне визначення конкретного момент/
виникнення у громадян права приватної власності, адже з цього моменту власник набуває
право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, відповідно до
ч. 1 ст. 130 ЦК України при відчуженні речі ризик випадкової загибелі або її випадкового
псування переходить на набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше
не встановлено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати
правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.
Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення
права власності щодо випадків переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так,
відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з
моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Наведеною нормою
встановлено загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з
моменту передачі речі. Передачею визначається вручення речей набувачеві, а так само здача
транспортній організації для відправлення набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі прирівнюється передача
коносаменту або іншого розпорядчого документа про речі (ч. 2 ст. 128 ЦК). Водночас сторони
на свій розсуд мають право визначити угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з
моментом передачі речі. Між тим у ЦК України відсутні норми, які б безпосередньо визначали
законодавче той чи інший момент виникнення права власності. Лише останнім часом подібні
норми знайшли своє закріплення в деяких законодавчих актах, зокрема у законодавстві про
приватизацію, про що буде сказано пізніше.
Неоднозначну оцінку дістала ст. 227 ЦК України, за якою договір купівлі-продажу жилого
Купівля-продаж
1
59
будинку має бути нотаріально
посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне
за собою недійсність договору. Крім того, такий договір підлягає реєстрації у виконавчому
комітеті місцевої ради народних депутатів1. Зміст наведеної статті іноді давав привід для
висновку про те, що право власності у набувача будинку виникає лише в момент нотаріального
посвідчення договору2. Однак, на наш погляд, достатніх підстав для такого висновку немає.
Цілком очевидно, що зміст ст. 227 ЦК України про обов'язковість нотаріального посвідчення
договору купівлі-продажу жилого будинку не можна розглядати водночас як правило про
порядок переходу до набувача права власності на будинок. Якби законодавець мав на увазі
встановити особливий момент виникнення у набувача права власності на жилий будинок, то
безумовно передбачив би це відповідною правовою нормою. Оскільки ж цього не сталося, то
логічно, що і при відчуженні жилих будинків (нині квартир) має застосовуватися загальне
правило ст. 128 ЦК України про момент виникнення права власності.
Інша справа, що до недавнього часу у формалізованих нотаріальних договорах про
відчуження жилих будинків, як правило, спеціально не йшлося про момент виникнення у набувача права власності, а відтак вважалося, що при нотаріальному посвідченні договору
відбувалася символічна передача жилого будинку, вручення ключів тощо (звичайно, якщо між
сторонами не було іншої додаткової домовленості). Отже, у будь-якому разі право власності на
жилий будинок за договором про його відчуження (якщо однією із сторін є громадянин) не може
виникнути у набувача раніше нотаріального посвідчення, оскільки такий договір набуває
юридичної сили лише з моменту його нотаріального посвідчення.
Особливу позицію щодо кооперативних квартир висловив Пленум Верховного Суду
України, який у своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства про
житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р. (зі змінами від 25 грудня 1992 р.),
зазначив, що право власності на
1 Безпосередньо таку реєстрацію здійснюють бюро технічної інвентаризації (БТ1).
2 Див.: Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. — К„ 1971. — С.
131.
160
Глава 7
куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з моменту укладення нотаріального
посвідченого договору (п. 6-2).
Цивільний кодекс України не передбачив правових наслідків щодо недодержання вимог ч.
2 ст. 227 про реєстрацію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за участю
громадянина. Однак її зміст дає достатньо підстав для висновку про те, що відсутність такої
реєстрації не тягне за собою недійсність такого договору1. Правила ст. 227 ЦК України
поширюються також на купівлю-продаж квартир, договори дарування нерухомого майна за
участю громадянина та договори довічного утримання (хоч у ст. 426 ЦК прямої вказівки на це
немає).
Цивільний кодекс України не встановив правила про обов'язковість нотаріального
посвідчення та реєстрацію угод по відчуженню жилих будинків та іншої нерухомості, які укладаються лише між юридичними особами. Тому можна вважати, що право власності на будівлю,
відчужувану за договором купівлі-продажу між юридичними особами, має виникати за ст. 128
ЦК України. Водночас необхідно відзначити, що нормативні акти радянського періоду
передбачали обов'язкову реєстрацію всіх будинків і домоволодінь у межах міст і селищ
міського типу, яка здійснювалася на підставі Інструкції про порядок реєстрації будинків і
домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством
комунального господарства 31 січня 1966 р.2. Реєстрації підлягали будинки із закінченим
будівництвом та прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої ради на
підставі документів, які "встановлюють право власності (правовстановлюючих документів)"
відповідно до додатку. Серед таких правовстановлюючих документів, зокрема зазначалися:
свідоцтва про право власності, договори купівлі-продажу, міни, дарування, свідоцтва про право
власності на спадщину, акти відводу земельної ділянки під будівництво та акти державної
комісії про введення будинку в експлуатацію.
' У деяких союзних республіках колишнього СРСР у цивільних кодексах (РРФСР,
Латвійської РСР, Молдавської РСР) передбачалося, що нотаріально посвідчений договір
купівлі-продажу жилого будинку є недійсним, якщо не був зареєстрований у державних
органах.
2 Государственный нотариат. — К., 1982. — С. 242.
Купівля-продаж
ївт
Зазначена Інструкція втратила чинність у зв'язку з затвердженням Державним комітетом
України по житлово-комунальному господарству 13 грудня 1995 р. Правил державної
реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб,
зареєстрованих у Мінюсті України 19 січня 1996 р. за № 31/1056. Відповідно до Правил
державної реєстрації до об'єктів нерухомості, що підлягають реєстрації віднесені: жилі й нежилі
будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціальнопобутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках, квартири
багатоквартирних будинків. Державна реєстрація нерухомості має велике практичне значення
для покупця чи іншого її набувача, адже вона дає їм можливість пересвідчитися у наявності у
продавця права власності на відчужувану нерухомість.
В новому законодавстві дещо розширилося коло випадків обов'язкового нотаріального
посвідчення угод з наступною їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про
приватизацію майна державних підприємств" (у первісній редакції) договір купівлі-продажу
об'єкта приватизації підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад
народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права
власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль не
зазначено, якого законодавства).
По-іншому було вирішене це питання у первісній редакції Закону України "Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", в ст. 24 якого прямо зазначалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить
право володіння, користування і розпорядження цим об'єктом з моменту удару молотка
ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного
переможця, при викупі підприємства — з дати прийняття органом приватизації рішення про
викуп. На перший погляд складається враження, що у зазначеній статті під переходом прав
володіння, користування та розпорядження об'єктом приватизації не йдеться про перехід
права власності. Але вже сама назва цієї статті — "Право власності" знімає подібні сумніви.
Введення в Закон
6 О. Дзера
162
Глава 7
зазначеної норми інакше як унікальною казусною ситуацією назвати не можна, адже мабуть
вперше в законодавчій практиці визнано можливість виникнення права власності у набувача
майна до укладення договору купівлі-продажу (в даному випадку — об'єкта приватизації).
Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відповідно до якої право власності на
державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, посвідчуваному в нотаріальному
порядку з наступною реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут
вже начебто обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнення у набувача об'єкта
приватизації (переможця аукціону, конкурсу) права власності. Однак у подальшому ще глибше
ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за яким договір купівлі-продажу є підставою для
внесення коштів у банківську установу, І покупець зобов'язаний здійснити обумовлені платежі
протягом ЗО календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт
приватизації. Тим самим законодавець знову дав привід для неоднозначного тлумачення
статей 24125 Закону щодо моменту виникнення права власності на об'єкт приватизації.
На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може набувати переважне перед усіма
іншими особами право на укладення з ним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Тому
цілком обгрунтовано законодавець у новій редакції Закону України "Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 15 травня 1996 р.1 усунув цю
недоречність шляхом введення норм про те, що "право володіння, користування І
розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу" (ст. 22). І хоч у даній статті не йдеться про момент виникнення
права власності, але це розуміється само собою, оскільки зазначені правомочності саме 1
становлять зміст права власності.
Дещо по-іншому розв'язано це питання у Законі України "Про приватизацію майна
державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.2 У ст. 27 цього закону визначено, що
' Відомості Верховної
• № 34. — Ст.
Ради України. — 1996. 2 Тем
160.
само. — 1997. — М" 17. — Ст.
122.
Купівля-продаж
163
"право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального
посвідчення договору купівлі-продажу". Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна
одній. Однак наявність подібних розбіжностей у приватизаційному законодавстві щодо
врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому
процесі. На наш погляд, все-таки більш вдало вирішено питання права власності на об'єкт
приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.
Певним чином врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки
у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, цю право власності на землю
виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі
(на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є
державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних
депутатів (державні адміністрації), форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23).
При цьому такий порядок переходу права власності встановлений незалежно від правової
підстави набуття земельної ділянки у власність — у порядку безоплатного надання землі для
ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для
садівництва, для дачного і гаражного будівництва, а також на підставі успадкування, купівліпродажу, дарування та обміну, одержання частки землі у спільному майні подружжя, що
визначено ст. 6 Земельного кодексу. Наведене означає, що Земельним кодексом встановлено
два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність — у порядку
безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на
загальних цивільно-правових підставах (купівля-продаж, міна, дарування тощо).
Встановлення законодавцем для набуття земельних ділянок за цивільно-правовими
угодами такого ж порядку переходу до набувача права власності, як і для випадків безоплатної
передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких
умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизначеним, зокрема
в період від моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації
державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у
б* 164
Глава 7
цей проміжок часу проблематичною стає можливість успадкування спадкоємцями
придбаної померлим земельної ділянки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю
законодавче визначеного терміну здійснення такої реєстрації.
Особливий порядок переходу права власності визначений Указом Президента України
"Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1994 р. У п. 8 цього
Указу зазначається, що право власності покупця на земельну ділянку, на якій знаходиться
об'єкт незавершеного будівництва, виникає з моменту реєстрації свідоцтва про власність
місцевим органом Державного комітету України по земельних ресурсах, про що робиться
відповідний запис у земельно-кадастрових документах і що посвідчується державним актом на
право власності на землю. Отже, в даному випадку право власності на придбаний покупцем
об'єкт незавершеного будівництва виникає після видачі державного акта на право власності.
У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права
власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділянках
(ст. ЗО). Так, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами
переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким
правом володів продавець) земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо
інше не передбачено у договорі відчуження, будівлі та споруди. При цьому право власності або
право користування земельною ділянкою у випадках, перелічених у ст. ЗО Земельного кодексу,
посвідчується радами народних депутатів1. Таким чином, при відчуженні громадянами будівель
і споруд земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може
перейти у власність набувача або в момент нотаріального посвідчення договору, або в момент
передачі йому будівель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в
інший момент, обумовлений сторонами у до1 У даному випадку в ст. ЗО закралася юридична помилка, тому що ради народних
депутатів не посвідчують право власності, а видають і реєструють документ, яким
підтверджується право власності. Необхідно враховувати й те, що нині ці Д" можуть вчиняти
також державні адміністрації
Купівля-продаж
165
говорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК У країни поки що не приурочує момент
виникнення у набувача права власності на нерухомість до моменту реєстрації договору,
укладеного за участю громадянина, в державних органах (БТІ).
Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено
відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів,
сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1). Така
приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та
додатково 10 кв. м на сім'ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим
громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення
житлових умов (ст. 3).
Таким чином, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково
безоплатна та частково сплатна передача житла у власність громадян. В обох випадках закон
не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир
(будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється
свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації
і не потребує нотаріального посвідчення. У даному разі відчуження квартири (жилого будинку)
від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій
донедавна організаційно-правовій формі — без укладення договору про відчуження у вигляді
оформленого належним чином єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких
випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що таким
має бути момент видачі свідоцтва про право власності, а його реєстрація є лише адміністративним актом.
Спеціальній реєстрації підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об'єкти. Так,
відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку
підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування
автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх
типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних
засобів зобов'язані
166
Глава 7
зареєструвати їх протягом десяти діб після їх придбання, одержання або виникнення
підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції
Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не, пов'язує
виникнення у особи права власності. У разі набуття транспортних засобів за договором мають
застосовуватися відповідні загальні правила цивільного законодавства про перехід права
власності.
Отже аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди
виправданих розбіжностей та прогалин у підходах до вирішення проблеми моменту виникнення права власності. Тому в новому ЦК України бажано було б сформулювати єдині критерії
щодо виникнення права власності залежно від правових підстав придбання майна (створення
нового об'єкта, придбання за цивільно-правовими договорами, придбання у порядку
приватизації, одержання заробітної плати тощо).
Певною мірою розв'язано цю проблему у новому Цивільному кодексі Російської Федерації
1994 р. (частина перша), ст. 223 якого сформульовано так:
"1. Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше
не передбачено законом або договором.
2. У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у
набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встановлено законом."
Практично наведений текст ст. 223 відтворює дослівно текст ст. 135 Цивільного кодексу
РРФСР 1964 р., за винятком п'яти останніх спів ч. 2 "якщо інше не встановлено законом", яких
не було у ст. 135. Водночас в новому ЦК РФ з'явилася нова ст. 219 "Виникнення права
власності на новостворюване нерухоме майно", в якій записано:
"Право власності на будинки, споруди та інше новостворюване нерухоме майно, яке
підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації".
В статті 329 проекту ЦК України знайшли своє підтвердження положення ст. 128 ЦК 1963 р.
щодо визначення моменту права власності у набувача майна за договором. Водночас у ній
передбачені також новели. Так, у ст. 329 проекту ЦК України зазначається, що право власності
на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у
Купівля-продаж
167
набувача з моменту такого посвідчення, а якщо договір про відчуження майна підлягає
державній реєстрації — з моменту його реєстрації (п. 4).
Як бачимо, п. 4 ст. 329 проекту ЦК України повторює зміст п. 2 ст. 223 ЦК РФ. Однак є
сумніви щодо необхідності введення в Україні норми, аналогічної ч^ 2 ст. 223 ЦК РФ у частині
приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди по
відчуженню певного майна. Такий підхід законодавця був підданий критиці ще в літературі
соціалістичного періоду, в якій зверталася увага на відсутність у ЦК РРФСР визначеного
терміну, протягом якого договір про відчуження, зокрема жилого будинку, має бути
зареєстрований у виконавчому комітеті. Щоб уникнути цього недоліку, пропонувалося
передбачити певний строк для реєстрації угоди про відчуження жилого будинку1. Однак у новому ЦК РФ ці пропозиції не було враховано.
Російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набувача
нерухомості може поставити продавця у значно гірше становище порівняно з покупцем,
оскільки, крім всього, в ЦК РФ нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди
— продавець чи покупець. Наприклад, за договором купівлі-продажу громадянин придбав
жилий будинок, у який переїхав для постійного проживання, а продавець виїхав для
проживання в іншу країну. Покупець протягом кількох років не зареєстрував нотарально
посвідчений договір купівлі-продажу (між тим, законодавець якраз і не зобов'язує робити це
саме покупця). За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути
покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору
власником будинку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться
навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової
реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку
зберігатиметься невизначеність правового становища покупця і продавця. За такого підходу
можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а) встановити
Див.: Ерошенко АА. Личная собственность в гражданском праве. — М., — 1975. — С. 90.
168
Глава 7
якнайкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набувачем (наприклад, 10 днів); б)
зобов'язати обидві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження нерухомості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично
неможливим; в) зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для
реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.
Враховуючи викладене, можна констатувати, що в новому ЦК України варто зберегти текст
ч. 1 ст. 128 ЦК України та доповнити її новою нормою такого змісту: У випадках, коли договір
потребує нотаріального посвідчення, право власності у набувача виникає з моменту такого
посвідчення. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право
власності у набувача виникає з моменту його реєстрації, якщо інше прямо не передбачено
законом. За такої редакції наведене правило не буде суперечити приватизаційному
законодавству, яке приурочує виникнення права власності на придбаний за договором купівліпродажу об'єкт приватизації, що потребує нотаріального посвідчення та реєстрації, до моменту
його нотаріального посвідчення, а не до моменту реєстрації.
§ 5. Зміст договору купівлі-продажу та правові наслідки його порушення
З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із
сторін виникають права та обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї
сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язкові
продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважливіших
обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або
оперативне управління) покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього
майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити
за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно має право вимагати від покупця прийняти
продане майно (якщо він у цьому зацікавлений) і сплатити за нього належну грошову
Купівля-продаж
169
суму. Отже, аналіз змісту обов'язків дає уявлення про відповідні права сторін, що робить
недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має
здійснюватися обома сторонами одночасно, якщо інше не передбачено законом або
договором (ст. 171 ЦК).
Цивільний кодекс України визначає також ряд інших додаткових обов'язків продавця. Так,
продавець зобов'язаний:
попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст. 229); зберігати
продану річ, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі (ст. 230);
повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (ст. 234). У сторін можуть
виникнути й інші обов'язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу,
особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами
законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.
Важливе значення має також чітке визначення обов'язків покупця. У ЦК України названі
пише обов'язки з оплати і прийняття купленої речі. Звичайно, у договорі можуть бути
сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додаткові обов'язки можуть
встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).
Кожна із сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати всі
обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або
покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою
цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених
законом за порушення зобов'язань (гл. 18 ЦК).
Як зазначалося, основний обов'язок продавця — передати продану річ покупцеві.
Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої
речі у примусовому порядку або відмовитися від подальшого виконання договору. При цьому і
в першому, і в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування збитків,
заподіяних йому внаслідок таких дій продавця (ст. 231 ЦК).
У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на
продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній
набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст.
229 ЦК).
170
Глава 7
У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для продавця, з вини
якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У ч.
2 цієї статті лише зазначається, що покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві витрати,
завдані йому у зв'язку Із зберіганням майна. Тому питання про можливу відповідальність
продавця за погіршення проданого майна має вирішуватися на підставі загальних норм про
відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схову.
Це випливає, зокрема, із змісту ст. 424 ЦК України, відповідно до якої правила про договір
схову, визначені у ст. 413, ч. 1 ст. 415, статтях 416, 418—422 цього кодексу, застосовуються
також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або вказівок закону,
якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок
схову виникає на підставі укладеного з відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже,
продавець-охоронець має відповідати за втрату, нестачу, пошкодження майна в обсязі,
передбаченому ст. 419 ЦК України. Однак у законодавстві нічого не сказано про допустимість
розірвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження
придбаного майна. На наш погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини
продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загальним принципам
цивільного права.
Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного
господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для
нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, виникають
тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення
дій по його відчуженню, а лише є його законним або незаконним володільцем. Зрозуміло, що
за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під
сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що
виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний
притягнути продавця до участі у справі, а продавець— вступити у цю справу на стороні покупця
(ч.1 ст. 238 ЦК). Така участь продавця у справі необхідна для сприяння захистові покупця від
можливого відсудження у нього куплеКупівля-продаж
171
ної речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.
Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних
міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавець відмовиться взяти в ній
участь. Непритягнення покупцем продавця до участі у справі зазначено в ч. 2 ст. 238 ЦК
України, воно звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе,
що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покупця. Річ може бути
витребувана, зокрема у покупця, на підставі ст. 145 ЦК України і Закону України "Про
власність": Отже, у разі недоведення цього факту з продавця не знімається відповідальність за
відсудження у покупця придбаної речі. Відмова продавця взяти участь у такій справі позбавляє
його права доводити неправильність ведення справи покупцем.
Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки з урахуванням
вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду
продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження
відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої
особи на продавану річ навмисно приховав це від покупця (ст. 239 ЦК).
Не виключені випадки, коли покупець, дізнавшись про відсутність у продавця в момент
укладення угоди належних повноважень на продаж майна, добровільно поверне його законному володільцю. І хоч закон таку ситуацію не передбачає, покупець не може бути
позбавлений права звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних
даною угодою збитків.
На продавця покладається відповідальність за продаж майна належної якості.
Основоположні принципи такої відповідальності та інших правових наслідків продажу майна
неналежної якості сформульовано в ст. 234 ЦК. Покупцеві надається право у разі придбання
речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором
вимагати:
— заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, на річ належної якості;
— відповідного зменшення купівельної ціни;
Т72
Глава 7
— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх
виправлення;
— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;
— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної
ціни1.
Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівліпродажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору
будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні
недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем
придбаного майна, щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили
свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання. Таку конструкцію
загальновизначальних положень про відповідальність продавця за недоліки предмета
договору необхідно визнати вдалою. Не заперечувалася їх ефективність і в юридичній
літературі, і юристами-практиками.
Певні труднощі можуть виникнути при застосуванні за бажанням покупця правила про
безоплатне усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх
виправлення. Покупець може пред'явити додаткові вимоги про відшкодування збитків,
зумовлених, наприклад, простоєм речі (неможливістю її використання). Позитивну відповідь на
це питання дала судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України, яка у своїй
ухвалі по справі за позовом колгоспу ім. Мічуріна Хустського району Закарпатської області до
Виноградівського
районного
підприємства
матеріально-технічного
постачання
про
відшкодування витрат на усунення недоліків проданої речі і збитків, заподіяних простоєм
тракторів, зазначила, що останні мають відшкодовуватися на підставі загальних норм ЦК
України, що регулюють правовідносини за договором купівлі-продажу, зокрема статей 233 і
2342.
' Останній абзац у ч. 2 ст. 234 ЦК введено Законом України "Про внесення змін і поповнень
до деяких законодавчих актів України ' від 15 липня 1994 р.; Відомості Верховної Ради України.
— 1994. — № 33. — Ст. 300.
2 Право України. — 1992. — № 1. — С. 88—89.
Купівля-продаж
173
Покупцеві, який придбав товар з недоліками, не обов'язково відразу звертатися за
захистом порушених прав до судових органів.
Відповідно до ст. 235 ЦК України покупець має право заявити продавцеві претензію з
приводу не застережених ним недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний
строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з приводу
недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день
передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до
укладення договору купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону України від 15
липня 1994 р.)1.
У законодавстві для таких випадків не визначено порядок подання та розгляду претензій.
Положення вищезгаданої ст. 235 щодо необов'язковості подання претензії з приводу недоліків
придбаної речі не є загальним, оскільки має винятки. Так, Арбітражний процесуальний кодекс
України (статті 5—11) встановлює спеціальний порядок доарбітраж-ного врегулювання
господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними
особами, за яким обов'язковим є подання претензії, за деякими винятками.
Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з
дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день Ті заявлення встановити
неможливо, — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення
претензії (ст. 237 ЦК).
Законом України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України" від
15 липня 1994 р. ЦК України доповнено ст. 2341 такого змісту: "Покупець протягом 14 днів, не
рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний
у продавця, у якого він придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном,
кольором, розміром або якщо з інших причин він не може бути використаний за призначенням".
Порядок
174
Глава 7
' Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 33. — Ст. 300,
здійснення такого обміну визначає Закон України "Про захист прав споживачів".
Редакція нової статті є певною мірою невдалою, оскільки створює враження у читача про
надання покупцеві права на обмін товару належної якості за будь-яким договором купівлі-
продажу, що насправді не так. Фактично ж таким правом наділені покупці-громадяни
(споживачі), які набувають товар у суб'єктів підприємництва (у роздрібних торговельних підприємств, підприємців-громадян), про що докладніше йтиметься далі.
Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного виконання
(невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ
або заплатити за неї встановлену ціну, продавець має право вимагати прийняття речі
покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з
свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст. 232 ЦК).
§ 6. Договір міни (бартеру)
У Цивільному кодексі України немає розгорнутого визначення договору міни. У ньому лише
зазначається, що за договором міни між сторонами проводиться обмін одного майна на інше.
При цьому кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає
в обмін, і покупцем майна, яке одержує (ст. 241 ЦК). Наведені положення з додатковим
посиланням на бартер як різновид міни збережено у проекті нового ЦК України.
Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй
майна. У сторони, яка за договором міни набуває майно, відповідно виникає право власності
(право повного господарського відання або право оперативного управління).
Купівля-продаж
1
75
За своїми юридичними ознаками договір міни є сплатним, двостороннім і консенсуальним.
Договір міни за змістом і формою має багато спільного з договором купівлі-продажу. У
ранній період історичного розвитку, коли суспільство ще не мало грошової одиниці, міна була
основною правовою формою забезпечення потреб громадян і товарообігу.
Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що у договорі купівліпродажу за продаване майно продавцеві сплачується відповідна його вартість лише у грошовому виразі. За договором міни у разі нерівноцінності обмінюваного майна сторона, яка
отримує річ більшої вартості, може компенсувати іншій стороні різницю відповідною сумою. За
таких умов, однак, договір міни не перетворюється на договір купівлі-продажу. Більше того,
така вартісна різниця може бути також компенсована виконанням певних робіт та наданням за
товар меншої вартості відповідних послуг. У чинному законодавстві немає перешкод для
подібних розрахунків у договорі міни.
Викладені положення щодо розрахунків закріплено у проекті ЦК України (ст. 763).
Відповідно до ст. 242 ЦК України правове регулювання договору міни має здійснюватися за
правилами про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає із змісту відносин сторін. Таким
чином вирішуються питання про форму та умови договору міни, про права, обов'язки та
відповідальність сторін за недоліки обмінюваного майна тощо. Правила купівлі-продажу, не
властиві договору міни, або ті, що суперечать його змістові, зокрема правила про сплату за
куплену річ грошової суми, до договору міни не застосовуються. Не є договором міни угоди про
обмін громадянами жилих приміщень, які вони займають як наймачі, відносини з обміну
промислових товарів, придбаних громадянами в роздрібній торговельній мережі, якщо вони з
якихось причин не влаштовують покупця або є неякісними.
До недавнього часу договір міни широко не застосовувався. Більше того, сфера його
застосування постійно звужувалася. Так, за чинним законодавством, договір міни, в якому
однією або обома сторонами виступали державні організації, міг бути укладений лише у
випадках, передбачених законодавством. Між колгоспами та іншими кооперативними, а також
громадськими організаціями договори міни мали укладатися в межах спеціальної
правоздатності їх
176
Глава 7
і якщо це не суперечило закону. Громадяни укладали договори міни переважно побутового
характеру. Заборонялися, як правило, товарообмінні відносини між державними організаціями і
громадянами. Наявність цих та багатьох інших обмежень щодо застосування договору міни у
сфері товарообігу зумовлювалася централізованою плановою системою розподілу
матеріальних благ, ігноруванням законів ринкової економіки.
І лише після започаткування економічних реформ ринкового спрямування, прийняття
нового законодавства про власність, підприємництво тощо договір міни набув вагомішого
значення. Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник має право вчиняти
щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, тобто саме власник обирає спосіб
відчуження належного йому майна. У Законі України "Про підприємства в Україні" (ст. 10)
зазначається, що підприємства можуть відчужувати, в тому числі обмінювати, належне їм
майно іншим підприємствам, а також за певних умов— громадянам. Предметом договору міни
може бути практично все те майно, що й у договорі купівлі-продажу. Разом з тим у
законодавстві можуть встановлюватися ті чи інші обмеження щодо товарообмінних угод. В
умовах реформування системи розподілу продуктів матеріального виробництва, виникнення
диспропорцій у структурі виробництва та відсутності у суб'єктів підприємництва достатніх
коштів набули поширення бартерні угоди.
Договір міни може також породжувати й негативні тенденції. Бартерні угоди, зокрема,
здатні гальмувати товаро-обіг сприяти розвитку тіньової економіки, а в умовах дефіциту
обігових коштів — спонукати сторони укладати їх на невигідних та нееквівалентних умовах,
особливо у зовнішньоекономічній діяльності. Тому з метою впорядкування здійснення
бартерних (товарообмінних) операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України,
регулювання платіжного балансу України 27 січня 1995 р. було прийнято Указ Президента
України "Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної
діяльності"1.
Галицькі контракти. — 1995. — № 5. — С. 16—17.
Купівля-продаж
177
Однак, як свідчить статистика, товарообмінні бартерні угоди (операції) надзвичайно
поширилися як у внутрішньому, так і зовнішньоекономічному товарообігові.
Так, у січні—вересні 1997 р. 39,2 відсотка всієї промислової продукції країни було
реалізовано на бартерних умовах. При цьому обсяги реалізації продукції за бартерними
угодами в чорній металургії становили 41,2 відсотка, в хімічній та нафтохімічній
промисловості—50,1, лісовій, деревообробній та целюлозно-паперовій промисловості — 54,3,
промисловості будівельних матеріалів — 57,8 відсотка.
Питома вага бартерних операцій у загальному обсязі експорту дорівнювала 11,1 відсотка (у
січні—серпні 1996 р. — 23,5 відсотка), імпорту— 10,4 відсотка (16,2 відсотка). Особливо
високою в цей період була питома вага бартеру в експорті паперової маси — 96,2 відсотка,
каучуку та гумових виробів — 77 відсотків1.
Статистичні дані свідчать про те, що заходи, передбачені в Указі Президента України від 27
січня 1995 р., певною мірою спричинили зменшення бартерних угод у зовнішньоекономічному
товарообігові.
Однак у загальному товарообігові питома вага бартерних угод у реалізації продукції є надто
високою. У зв'язку з цим представники банківської системи запропонували ввести прямі
обмеження на здійснення суб'єктами підприємництва бартерних угод, посилити державний
контроль та запровадити спеціальний режим розрахунків за такими угодами через банківські
установи2. На нашу думку, такі пропозиції суперечать принципам ринкового законодавства, яке
утверджує свободу договору та вільного вибору його організаційно-правових форм.
Ефективнішим тут може виявитися встановлення відповідного механізму оподаткування
бартерних угод та їх цивільно-правового врегулювання.
Відповідно до згаданого Указу бартерна (товарообмінна) операція у галузі
зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених
єдиним договором між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності
1 Урядовий кур'єр. Інф.додаток "Орієнтир". — 1997. — 6 листопада.
2 Див.: Кравець В. Пора приборкати бартерну вакханалію // Урядовий кур'єр. — 1997. — 9
серпня.
178
Глава 7
України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за
вартістю обмін товарами, не опосередкований рухом коштів у готівковій чи безготівковій формі
(бартерний договір). В Указі визначається порядок відкриття, внесення та повернення
попередніх імпортних депозитів у разі здійснення бартерних операцій, предметом яких є
високоліквідні експортні товари України, високоліквідні сільгосппродукція і продукти її
переробки та товари, що є критичним імпортом для України. Відповідно до ст. 11 згаданого
Указу товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну
територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з
дати митного оформлення товарів, які фактично експортовані за бартерним договором, а в разі
експорту за бартерним договором робіт, послуг — з дати підписання акта або іншого
документа, що посвідчує виконання робіт, надання послуг. Порушення строків ввезення товарів
(виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним договором, тягне за собою
стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від вартості неодержаних
товарів в іноземній валюті, перерахованій у валюту України за офіційним поточним курсом
валюти України до долара США на день нарахування пені.
На відміну від традиційного договору міни предметом бартерного договору можуть бути не
лише майно, а й послуги і роботи, що випливає із змісту зазначеного Указу. Можлива ситуація,
за якої взагалі немає обміну реальними товарами, наприклад, коли кожна із сторін бартерного
договору надає одна одній послуги чи виконує роботи.
До бартерного договору в зовнішньоекономічній дяльності застосовуються відповідні
положення Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інші спеціальні законодавчі
акти.
Незважаючи на поширення товарообмінних угод у внутрішньому товарообігові України,
загальноцивільний договір міни, що опосередковує цей обіг, виявився практично неврегульованим, адже в чинному ЦК України йому присвячено всього лише дві статті — 241 і 242.
Стільки ж статей пропонується і в проекті нового ЦК України — статті 763 і 764. У даному
випадку не можна компенсувати проблему законодавчої неврегульованості договору міни
посиланням на те,
Купівля-продаж
179
що до нього застосовуються відповідні правила про договір купівлі-продажу, оскільки мінові
угоди, за якими здійснюється обмін одних товарів (робіт, послуг) на інші товари (роботи,
послуги) за своїми правовими наслідками у разі їх невиконання можуть виявитися значно
складнішими, ніж угоди купівлі-продажу з грошовою оплатою товару.
Наприклад, українська компанія "Укрнафтохім" уклала з АТ "Індустріалекспорт" (м.
Бухарест, Румунія) контракт від 17 вересня 1992 р. № 19—12, згідно з якими компанія зобов'язалася на бартерній основні поставити АТ топковий мазут, а останнє — виготовити та
поставити фланці на суму 2 217 373 доларів США. У встановлені строки фланці було виготовлено й підготовлено для відвантаження, однак компанія "Укрнафтохім" не змогла
поставити мазут. АТ звернулося до Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП
України з позовом, в якому вимагало стягнути з "Держком-нафтогазу" (правонаступника
компанії "Укрнафтохім") вартість виготовлених фланців. Суд задовольнив вимоги позивача.
Водночас своїм рішенням від 14 грудня 1994 р. суд зобов'язав відповідача розпорядитися
виготовленими для нього фланцями1. Вирішуючи дану справу, суд обгрунтовано визнав за
доцільне застосувати принцип реального виконання зобов'язання в натурі лише позивачем.
Оскільки відповідач не міг виконати поставку мазуту в натурі, примусове спонукання його до
цього не могло забезпечити захист інтересів позивача, який своє зобов'язання виконав
належним чином.
§ 7. Особливості купівлі-продажу в зовнішньоекономічному обігу
У розвитку сучасного суспільства, світової цивілізації важлива роль належить міжнародним
відносинам, однією із складових яких є зовнішньоекономічні зв'язки та їх організаційно-правова
основа — міжнародна торгівля. Зовнішньоекономічні зв'язки (міжнародна торгівля) опосередко' Архів Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України. — 1994. — Справа
180
Глава 7
АС № 62 У
вуються різними зовнішньоекономічними угодами, серед яких центральне місце посідає
договір купівлі-продажу. В усіх країнах світу сутність договору купівлі-продажу одна: він
спрямований на забезпечення товарообігу в суспільстві шляхом сплатного відчуження майна
одними особами у власність інших осіб. Водночас зовнішньоекономічний (міжнародний) договір
купівлі-продажу має багато особливостей, зумовлених, зокрема, участю у товарообігу
іноземних суб'єктів комерційної та іншої діяльності, необхідністю захисту економічних і
політичних інтересів держави, міжнародними звичаями та договорами. ЦІ особливості
визначені в законодавстві України. Основні принципи, умови та порядок здійснення
зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торгівлі, встановлені Законом України "Про
зовнішньоекономічну діяльність", іншими численними актами законодавства України та
міжнародними актами.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"
зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше
суб'єктів господарської діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення,
зміну або припинення 'їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. В міжнародній практиці контрагенти, як правило, називають угоди купівлі-продажу контрактами в
розумінні, ідентичному договорові купівлі-продажу чи іншому відповідному договорові.
Учасниками (продавцями і покупцями) зовнішньоекономічного договору (контракту) купівліпродажу можуть бути суб'єкти, перелічені у ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну
діяльність", а саме:
• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають
на її території;
• юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцеперебування на
території України, в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у
власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;
• об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними
особами згідно із законами України, але мають постійне місцеперебування на території
Купівля-продаж
181
України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати
господарську діяльність;
• структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними
особами згідно із законами України, філії, відділення тощо, але мають постійне місцеперебування на території України;
• спільні підприємства з участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних
суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне
місцеперебування на її території;
• інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
Таким чином, сторонами в зовнішньоекономічному договорі купівлі-продажу можуть бути
лише ті особи, які мають спеціальну правоздатність щодо укладення такого договору
відповідно до законів України та/або закону країни, де його укладено. Фізичні особи для
укладення зовнішньоекономічних угод повинні мати достатню цивільну дієздатність, а якщо ці
угоди є підприємницькою діяльністю, то вони повинні також набути статусу підприємця.
Договір купівлі-продажу в зовнішньоекономічній діяльності необхідно укладати,
додержуючись загальних і спеціальних вимог чинного законодавства міжнародних договорів
України. Його учасники мають право використовувати усталені міжнародні звичаї, рекомендації
міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.
В умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності зберігається необхідність
державного регулювання окремих її сфер. Так, Указом Президента України "Про облік окремих
видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні" від 7 листопада 1994 р.1 (із
змінами, внесеними Указами Президента України від 17 листопада 1994 р. та від 13 січня 1995р.) визначено перелік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які
підлягають обліку, а також цим же Указом затверджено Положення про порядок реєстрації
окремих видів зовнішньоекономічних договорів.
' Урядовий кур'єр. — 1994. — 1 грудня
182
Глава 7
Відповідно до зазначеного Указу спеціальному облікові (реєстрації) підлягають
зовнішньоекономічні договори (контракти), які укладені суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності та предметом яких є:
товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та
міжнародними договорами України;
товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України передбачено
добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;
товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;
товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується, контингентується,
ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економічних
угруповань, митних союзів;"
товари походженням з України, експорт яких здійснюється у рамках бартерних
(товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічною торгівлею.
Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 р.
затверджено Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) 1, в якому
сформульовано вимоги, яким має відповідати зовнішньоекономічний контракт. Насамперед він
повинен бути належно оформлений і підписаний. У Положенні зазначається, що в
зовнішньоекономічному договорі (контракті) мають бути визначені:
його сторони та їх реквізити;
предмет договору;
кількість та якість договору;
базисні умови поставки товарів відповідно до Міжнародних правил інтерпретації
комерційних термінів у редакції 1990 р.;
ціна та загальна вартість контракту, а у бартерному контракті — загальна вартість товарів,
що експортуються, та загальна вартість товарів, що імпортуються за цим контрактом, виражені
в іноземній валюті, крім того, зазначаються у доларах США;
Купівля-продаж
1
83
Урядовий кур'єр. — 1995. — 2 листопада.
умови платежів;
умови здачі (приймання) товарів;
форс-мажорні обставини;
санкції та рекламації;
арбітраж;
юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін.
Безперечно, сторони мають право передбачати й інші різні додаткові умови. При цьому
права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладення,
якщо сторони не погодили інше, що і відображається в умовах договору (контракту).
Особливий інтерес становить питання про форму зовнішньоекономічних угод, у тому числі і
купівлі-продажу, а також наслідків її недодержання, оскільки нині воно поки що не має
однозначного вирішення. Так, відповідно до ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну
діяльність" зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі (якщо інше
не встановлено законом або міжнародним договором України), який від імені фізичної особи
підписується цією особою, а від імені інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності — двома
особами: відповідною посадовою особою та особою, уповноваженою довіреністю. Встановивши порушення цього правила, суди нерідко визнають недійсними зовнішньоекономічні
договори, укладені з порушенням форми і порядку їх підписання.
На наш погляд, такий підхід не безспірний. Так, згідно з ч. 2 ст. 45 ЦК України
недодержання форми зовнішньоторговельних угод та порядку їх підписання (ст. 568 ЦК) тягне
за собою недійсність угоди, тобто санкція за ч. 2 ст. 45 застосовується за порушення форми і
порядку зовнішньоторговельних угод, встановлених ст. 568 ЦК України. Проте у ч. 2 ст. 568
зазначено, що форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються радянськими
організаціями, і порядок підписання їх, незалежно від місця укладення цих угод, визначаються
законодавством Союзу РСР. Наведена норма не може поширюватися на відносини сторін
таких угод у зв'язку з тим, що:
1) дія даної норми розрахована на регулювання відносин колишнім союзним
законодавством в умовах державної монополії на зовнішню торгівлю, а зараз діє принцип
свободи суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
184
Глава 7
2) сторони, які укладають зовнішньоекономічні угоди, вже не є радянськими організаціями,
на які має поширюватися законодавство колишнього СРСР про зовнішньоекономічну
діяльність; ,
3) визнання угод недійсними на підставі статей 45 і 568 ЦК України було можливим лише у
разі порушення форми та порядку підписання їх, встановлених законодавством СРСР, яке
сьогодні взагалі не може застосовуватися до даних правовідносин. Нині ці норми не діють,
оскільки, відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок-тимчасової дії на
території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р., союзне
законодавство застосовується, якщо відповідні відносини не врегульовані законодавством
України і не суперечать йому. А втім, як відомо, зовнішньоекономічні відносини вже
врегульовано Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та іншими законодавчими
актами України, перелік яких подано у Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів
(контрактів), затвердженому МЗЄЗторгом України від 5 листопада 1995 р. У цьому переліку
закони СРСР не зазначаються. За таких умов має діяти правило ч. 1 ст. 45 ЦК України, згідно з
яким недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в
тому разі, якщо такий наслідок прямо вказаний у законі. Проте у Законі України "Про
зовнішньоекономічну діяльність" та інших спеціальних законодавчих актах України такі правові
наслідки відносно випадків укладення угод за підписом однієї особи прямо не передбачено.
Правда, у ч. 5 ст. 6 згаданого закону є норма, згідно з якою зовнішньоекономічний договір
може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів
України чи міжнародним договорам України. Але ця норма не стосується безпосередньо
відступів від форми і порядку підписання зовнішньоекономічних договорів, а відповідно до
цивільного законодавства недодержання цих вимог тягне за собою недійсність угод лише у
випадках, прямо передбачених законом.
Дещо двозначною уявляється і та частина ст. 6, відповідно до якої зовнішньоекономічний
договір від імені юридичної особи мають підписувати дві особи: "особа, яка має таке
Купівля-продаж
185
право згідно з посадою відповідно до установчих документів, І особа, уповноважена
довіреністю, виданою за підписом керівника суб'єкта підприємницької діяльності одноособове,
якщо установчі документи не передбачають інше". Саме остання фраза може дати підстави
для неоднозначних висновків, зокрема про те, що установчі документи можуть встановлювати
й Інший порядок підписання зовнішньоекономічних договорів, у тому числі й одноособовий.
На підставі вищезазначеного, а також враховуючи те, що вже немає радянських організацій
і не діє законодавство СРСР, слід зробити висновок, що наявність у зовнішньоторговельній
угоді лише одного підпису від імені юридичної особи України не є підставою для визнання її
недійсною. Дана позиція іноді підтримується і арбітражною практикою. Так, президія Вищого
арбітражного суду України у справі № 38/6 за позовом австрійської фірми "Дипл-Інж. Стефан
Ландау" до СП "Кебот-Київ" залишила у силі договір на реалізацію лікарських препаратів,
підписаний зі сторони СП однією особою — президентом, не знайшовши підстав для визнання
його недійсним через порушення форм з тих же міркувань, які були зазначені вище. Подібний
підхід міститься також у постановах Арбітражної наглядової колегії ВАС України від 11 січня
1997 р. у справі М8 8/131 за позовом фірми "Армор" до ВАТ "Лубнифарм".
Розглядаючи спір у справі АС № 62 Міжнародний комерційний арбітражний суд при
Торгово-промисловій палаті України не визнав недійсним контракт від 17 вересня 1992 р.
міжАТ "Індустріалекспорт" (м. Бухарест, Румунія) і компанією "Укрнафтохім" (м. Київ, Україна)
про поставки товарів на бартерній основі, незважаючи на те, що з української сторони контракт
був підписаний одноособове.
Така арбітражна практика заслуговує на підтримку, оскільки нерідко представники суб'єктів
підприємництва (юридичних осіб) навмисно підписують одноособове зовнішньоекономічні
угоди, розраховуючи на необов'язковість їх виконання. Причому, як свідчить арбітражна
практика, з вимогами про визнання таких угод недійсними звертається та сторона контракту,
яка одноособове підписала угоду. До речі у проекті ЦК України взагалі немає правил щодо
наслідків недодержання форми та порядку підписання таких угод
186
Глава 7
У ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" сформульовано кілька
принципових положень щодо застосовуваного до угод права, а саме:
• форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення;
• форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території
України, встановлюється законами України;
• права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються
правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті
подальшого погодження;
• за відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватися до
договору купівлі-продажу, застосовується право країни, де заснована, має своє місце
проживання або основне місце діяльності сторона, яка є продавцем.
Бурхливий розвиток міжнародного товарообігу зумовив необхідність створення відповідних
універсальних правил міжнародної купівлі-продажу. Так, Міжнародна торговельна палата у
1953 р. розробила Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (правила
ІНКОТЕРМС), які застосовують нині у редакції 1990 р.1. З метою однакового тлумачення
комерційних термінів суб'єктами підприємництва України та учасниками відносин, що
виникають у зв'язку з такими договорами, Указом Президента України "Про застосування
Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р.2 було
встановлено, що ці Правила застосовуватимуться при укладенні суб'єктами підприємницької
діяльності України усіх форм власності договорів, утому числі зовнішньоекономічних,
предметом яких є товари (роботи, послуги).
Велике практичне значення для ефективного розвитку міжнародного товарообігу та
встановлення для нього уніфікованих правил має Віденська конвенція 00Н про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.3, яка вступила в
* Международний коммерческий арбитраж. — К., 1995. — С. 127—129.
2 Там само. — С. 51—84.
Купівля-продаж
3 Там само. — С. 46—51.
силу з 1 січня 1988 р. Конвенція містить 101 статтю, що регулюють відносини, пов'язані з
укладенням договорів міжнародної купівлі-продажу, їх виконанням та відповідальністю за
невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.
При ратифікації Конвенції 3 січня 1990 р. Україна заявила, що будь-яке положення статей
11 і 29 чи частини II Конвенції, яка допускає щоб договір купівлі-продажу чи його зміна або
припинення угодою сторін або оферта, акцепт або будь-яке висловлення наміру здійснювалися
не у письмовій формі, не застосовується, якщо хоч би одна із сторін має своє комерційне
підприємство в їх відповідних державах.
Знання перелічених та інших міжнародних правил купівлі-продажу дасть можливість
підприємцям набути знання та досвіду цивілізованого ведення комерційної діяльності у
сучасних динамічних і складних ринкових відносинах.
Глава 8. Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
§ 1. Організаційно-правові основи торговельної діяльності
Поняття торговельної діяльності та загальні умови її здійснення. Торговельна
діяльність — це ініціативна, самостійна діяльність юридичних осіб і громадян щодо здійснення
купівлі та продажу товарів народного споживання з метою отримати прибуток.
Оскільки торговельна діяльність відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємництво"
від 7 лютого 1991 р. є одним з видів підприємництва, вона характеризується також тим, що є
систематичною, на власний ризик діяльністю.
Матеріальну основу торговельної діяльності становить власність. Власність як економічна
категорія — це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в
належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших
осіб.
Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби
виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, кошти, цінні папери тощо) для
здійснення торговельної діяльності. Разом з тим власність не повинна використовуватися на
шкоду людині і суспільству.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів
права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.
Всі суб'єкти права власності рівні перед законом
189
у роздрібній торгівлі
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємництво" та п. З Порядку заняття
торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995р. № 108, суб'єктами торговельної
діяльності можуть бути:
• громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності 1 або
дієздатності2;
• юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".
Не допускається заняття торговельною діяльністю громадян таких категорій:
військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх
справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади та
управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Законом України
"Про державну службу" від 16 грудня 1993 р.3 та ст. 5 Закону України "Про боротьбу з
корупцією" від 5 жовтня 1995 р. державним службовцям або іншим особам, уповноваженим на
виконання функцій держави, заборонено займатися підприємницькою (в тому числі
торговельною) діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, входити
самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих
органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій,
спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.
Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів
підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р.
заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам
керівників державних підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів, а також
1 Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Правоздатність
громадянина виникає у момент його народження і припиняється зі смертю.
2 Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і
створювати для себе цивільні обов'язки. Дієздатність у повному обсязі виникає з настанням
повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку.
3 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 52. — Ст. 490.
100
Глава 8
посадовим особам державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування.
Це, однак, не виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а також доходи вщ інших
корпоративних прав (доходи відповідно до своєї частки майна у статутному фонді
господарського товариства тощо).
Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету, вважаються
працівники, діяльність яких пов'язана зі здійсненням державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і господарських функцій, прийняттям
управлінських рішень. Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів
(доходів) означає, цю право на управління належним їм майном (це — друга складова
корпоративного права) зазначені у Декреті посадові особи на період зайняття вказаних посад
можуть передавати довіреним особам відповідно до чинного законодавства.
Згідно з ч.4 ст. 5 Закону України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р.1 також
забороняється безпосередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою
діяльністю аудиторам, що не виключає їх права отримувати дивіденди вщ акцій та доходи вщ
інших корпоративних прав.
Особи, яким суд заборонив займатися торговельною діяльністю2, не можуть бути
зареєстровані як підприємці з правом здійснення торговельної діяльності до закінчення
терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість3 за крадіжки,
хабарництво та інші корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а
й не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати у
підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з
матеріальною відповідальністю.
Суб'єкти торговельної діяльності мають право без обмежень приймати рішення і
здійснювати будь-яку діяльність, що
* Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 23. — Ст. 243.
2 Позбавлення права займатися певною діяльністю може бути призначене судом на строк
до 5 років як основне або додаткове покарання щодо осіб, які скоїли злочин (ст. 31 КК України).
3 Про погашення судимості див. ст. 55 КК України.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
101
не суперечить чинному законодавству. Однак свобода торговельної діяльності не означає,
що Ті суб'єкти діють на власний розсуд, не дотримуючись ніяких норм. Державне регулювання
торговельної діяльності, в першу чергу, полягає в законодавчому забезпеченні порядку заняття
торговельною діяльністю, встановленні правил торговельного обслуговування населення.
Держава законодавче забезпечує також свободу конкуренції між підприємцями, захищає
споживачів від виявів несумлінної конкуренції та монополізму у сфері торговельної діяльності.
Разом з тим втручання державних органів у торговельну діяльність господарюючих
суб'єктів не допускається, якщо воно не зачіпає передбачених законодавством України прав
державних органів контролю за діяльністю підприємців, що займаються торговельною
діяльністю.
Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям, що займаються
торговельною діяльністю, вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої
законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його
компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи
арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним. Збитки, завдані підприємцю
внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели
до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами
або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами.
Спори про відшкодування збитків вирішує суд чи арбітражний суд.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності. Господарюючі суб'єкти
здійснюють торговельну діяльність після їх державної реєстрації як суб'єктів підприємницької
діяльності.
Заняття підприємницькою (в тому числі торговельною) діяльністю без державної реєстрації
тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої
(ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Якщо ці
192
Глава В
дії вчинено протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі самі
порушення, фізична особа, що винна у вчиненні їх, може бути притягнена до кримінальної
відповідальності у вигляді штрафу до 200 мінімальних розмірів заробітної плати з
позбавленням права займати певні посади або займатися торговельною діяльністю на строк
до трьох років (ст. 1483 КК У країни).
Державна реєстрація суб'єктів торговельної діяльності здійснюється відповідно до ст. 8
Закону України "Про підприємництво" та Положення про державну реєстрацію суб'єктів
підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25
травня 1998р. № 740.
Державна реєстрація суб'єктів торговельної діяльності проводиться у виконавчому комітеті
міської, районної в місті ради або у районній, районній міст Києва і Севастополя державній
адміністрації за їх місцезнаходженням (місцем проживання)1.
Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи власник
(власники) або уповноважена ним (ними) особа (заявник) особисто подають до органу
державної реєстрації:
а) установчі документи:
рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта
підприємницької діяльності. Якщо власників або уповноважених ними органів два І більше,
таким рішенням є установчий договір, протокол установчих зюорів;
статут (якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційної
форми суб'єкта підприємництва);
б) реєстраційну картку, яка є водночас заявою про державну реєстрацію; .
в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію суб'єктів
підприємницької діяльності;
г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками)
' Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи вважається
місцезнаходження (розміщення) його постійно діючого керівного органу (правління, дирекції
тощо). Місцем проживання підприємця-громадянина е зареєстроване у встановленому порядку
постійне або тимчасове місце його проживання.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
193
внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності у розмірі, передбаченому
законодавчими актами;
д) рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття,
приєднання) .суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України
передбачена необхідність такої згоди.
У разі реєстрації приватного підприємства рішення власника не подається.
Якщо власником (одним із власників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична
особа, додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію
цієї юридичної особи.
Якщо власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні
особи), її (їх) підпис на установчих документах потребує нотаріального засвідчення.
Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.
Відповідальність за відповідність законодавству установчих документів несе власник
(власники) або уповноважені ним (ними) органи, які подають документи для реєстрації.
Громадянин, який має намір проводити підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи (заявник), подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку за
встановленим зразком, яка водночас є заявою про державну реєстрацію суб'єкта
підприємницької діяльності, і документ, що підтверджує внесення плати за державну
реєстрацію, а також пред'являє документ, що посвідчує його особу.
За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої встановлений Постановою Кабінету
Міністрів України "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" від
25 травня 1998 р. № 740 і залежить від суб'єкта підприємництва, обраної організаційної форми
та сфери підприємницької діяльності.
Орган державної реєстрації не має права вимагати від заявника подання інших документів,
не передбачених законодавством або оформлених за іншими вимогами, ніж це визначено у
Положенні про державну реєстрацію.
За наявності всіх документів, передбачених Положенням про державну реєстрацію, орган
державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження цих документів
зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта під7 О. Дзера
194
Глава 8
приємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво про державну реєстрацію та один
примірник установчих документів з відповідною відміткою органу державної реєстрації (для
юридичної особи).
Свідоцтво про державну реєстрацію є підставою для відкриття розрахункового, валютного
та інших рахунків в установах банків1, виготовлення печаток і штампів.
Безпосередньо торговельну діяльність можуть здійснювати не лише суб'єкти
підприємництва— юридичні особи, а й створені ними філії, представництва, відділення та інші
відокремлені підрозділи. За загальним правилом, вони не потребують державної реєстрації.
Виняток становлять представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, які мають
бути зареєстровані у порядку, встановленому Інструкцією про порядок реєстрації
представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом
МЗЕЗторгу України від 18 січня 1996р.
Суб'єкти підприємницької діяльності підлягають внесенню:
• юридичні особи та їх філії, представництва, відділення та Інші відокремлені підрозділи —
до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, що його ведуть органи державної
статистики. Порядок внесення визначається Положенням про Єдиний державний реєстр
підприємств та організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
22 січня 1996 р. Nв 118.
Орган державної статистики після внесення суб'єкта підприємницької діяльності до реєстру
проставляє у свідоцтві про державну реєстрацію ідентифікаційний код і дату включення до
реєстру,
• фізичні особи — до державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших
обов'язкових платежів, що його ведуть податкові адміністрації. Порядок внесення визначається
Законом України "Про державний- реєстр фізичних осіб—платників податків та інших
обов'язкових платежів" від 22 грудня 1994р.
' Порядок відкриття рахунків визначено Інструкцією № 3 "Про відкриття банками рисунків в
національній та іноземній валюті* в редакції, затвердженій постановою Правління
Національного банку України від 27 травня 1996 р.№ 121
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 195
Суб'єкти торговельної діяльності з різних причин можуть з часом змінювати своє
місцезнаходження (місце проживання). У таких випадках суб'єкт підприємництва у 7-денний
термін з дня виникнення такої зміни зобов'язаний:
• подати документ, що засвідчує нове місцезнаходження суб'єкта підприємницької
діяльності (договір купівлі-продажу, оренди тощо);
• внести відповідні зміни до своєї реєстраційної картки;
• подати свідоцтво про державну реєстрацію для внесення відповідних змін.
Невиконання цієї умови у зазначений термін є підставою для звернення органу державної
реєстрації до суду чм арбітражного суду а позовом про скасування державної реєстрації.
Якщо зміна місцезнаходження (місця проживання) суб'єкта підприємницької діяльності
пов'язана із зміною адміністративного району (міста), орган державної реєстрації, на обліку
якого перебував суб'єкт підприємництва, у 10-денний термін надсилає реєстраційну картку та
реєстраційну справу органові державної реєстрації за новим місцезнаходженням (місцем
проживання) цього суб'єкта.
Разом з тим суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у 30-денний термін з дня зміни
місцезнаходження (місця проживання) звернутися до органу державної реєстрації за новим
місцезнаходженням (місцем проживання), щоб стати на облік і подати свідоцтво для внесення
до нього відповідних змін.
У разі втрати (знищення тощо) свідоцтва про державну реєстрацію власнику (власникам)
або уповноваженій ним особі видається дублікат свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта
підприємницької діяльності, для чого до органу державної реєстрації подають опубліковане в
офіційній пресі оголошення про визнання недійсним втраченого свідоцтва про державну
реєстрацію та документ, що засвідчує сплату збору за видачу дубліката свідоцтва про
державну реєстрацію (за видачу дубліката сплачується 40 відсотків реєстраційного збору, а за
державну реєстрацію змін до установчих документів — ЗО відсотків реєстраційного збору).
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється з
підстав, передбачених Положенням про державну реєстрацію (наприклад, за особистою
7*
196
Глава 8
заявою власника або уповноваженого ним органу, а також на підставі рішення суду чи
арбітражного суду у разі визнання недійсними установчих документів, провадження діяльності,
яка суперечить установчим документам чи законодавству).
Скасування державної реєстрації є підставою для проведення заходів щодо ліквідації
суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи.
Статусу юридичної особи суб'єкт підприємницької діяльності позбавляється після
здійснення всіх заходів щодо ліквідації.
І
Ліцензування торговельної діяльності. Торгівля окремими видами товарів відповідно до
законів України "Про підприємництво", "Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення"1 та інших законодавчих актів тривалий час здійснювалася на підставі
спеціальних дозволів (ліцензій).
Відповідно до ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення заняття
підприємницькою діяльністю без спеціального дозволу (ліцензії) тягне за собою накладення
штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією
виготовленої продукції, засобів виробництва і сировини чи без такої.
В разі, якщо ці дії вчинено протягом року після накладення адміністративного штрафу за
такі самі порушення, винна особа може бути притягнена до кримінальної відповідальності у
вигляді штрафу до 200 мінімальних розмірів заробітної плати з позбавленням права займати
певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років (ст. 148 3 КК України).
Порядок видачі ліцензій на заняття торговельною діяльністю, перелік документів,
необхідних для одержання ліцензії, були встановлені Положенням про порядок видачі
суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих
видів діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 1994р. №
316, та нормативними актами, прийнятими відповідно до цього Положення. Так, згідно з
підпунктом 19 п. 1 зазначеного Положення (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від
1
97
* Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 27. — Ст. 218.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
19 серпня 1996р. № 975) ліцензії на право здійснення торговельної діяльності видавалися:
• у сфері роздрібної торгівлі та громадського харчування щодо реалізації продовольчих і
непродовольчих товарів (крім алкогольних напоїв та тютюнових виробів) — відділами з питань
торгівлі та побутового обслуговування населення районних, районних у містах Києві та
Севастополі державних адміністрацій, виконавчими органами міських рад за місцем діяльності
підприємця;
• у сфері оптової торгівлі продовольчими (крім спирту етилового, коньячного і плодового) і
непродовольчими товарами — Міністерством торгівлі, зовнішньоекономічних зв'язків і захисту
прав споживачів Автономної Республіки Крим, управліннями з питань торгівлі та побутового
обслуговування населення обласних, управліннями з питань торгівлі Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій.
Порядок видачі зазначених ліцензій визначений Інструкцією про порядок видачі ліцензій на
здійснення торговельної діяльності у сфері оптової, роздрібної торгівлі та громадського
харчування щодо реалізації продовольчих та непродовольчих товарів, затвердженою наказом
Ліцензійної палати при Мінекономіки України та МЗЕЗторгу України від 8 жовтня 1996р.№ЛП34/652.
Відповідно до цієї Інструкції ліцензія видавалася на три роки окремо на кожний вид
торговельної діяльності: оптову торгівлю продовольчими товарами; оптову торгівлю непродовольчими товарами; роздрібну торгівлю продовольчими товарами; роздрібну торгівлю
непродовольчими товарами; торговельну діяльність у сфері громадського харчування щодо
реалізації продовольчих товарів.
Щоб одержати ліцензію на здійснення торговельної діяльності, суб'єкт підприємництва мав
подати до органу, уповноваженому видавати ліцензії, такі документи:
а) заяву на одержання ліцензії із зазначенням:
для юридичної особи — найменування, організаційно-правової форми, місцезнаходження
та даних про розрахункові рахунки у відповідних банках;
для громадянина-підприємця — прізвища, імені, по батькові, паспортних даних (серія,
номер, коли і ким виданий, місце проживання);
виду торговельної діяльності, на яку видається ліцензія;
198
Глава 8
переліку територіальне відокремлених об'єктів, на яких здійснюватиметься заявлена
діяльність;
б) для юридичної особи — копії установчих документів, засвідчених нотаріусом, а також
копію свідоцтва про державну реєстрацію;
для громадянина-підприємця — копію документа, що підтверджує статус підприємця;
в) для підприємця-громадянина — копію документа, що засвідчує рівень освіти і
кваліфікації, необхідний для здійснення торговельної діяльності;
г) копію правовстановлюючого документа (договір оренди, документ про право власності
тощо) про наявність відповідних торговельних приміщень для роздрібної торгівлі, складських
приміщень для оптової торгівлі (крім транзитних операцій) із зазначенням адреси, їхньої площі,
підписану керівником і головним бухгалтером юридичної особи орендодавця та скріплену його
печаткою;
д) копію документа, засвідченого підписом керівника і скріпленого печаткою податкової
адміністрації за місцем реєстрації юридичної особи чи громадянина-підприємця, про
реєстрацію електронних контрольно-касових апаратів, які внесені до державного реєстру (для
роздрібної торгівлі);
е) довідку державної податкової адміністрації про те, що заявник став на облік як платник
податків.
Вимагати від заявника подання документів, не передбачених Інструкцією, забороняється.
Рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії приймається у 15-денний термін від дня
отримання і реєстрації заяви та всіх необхідних документів.
Письмове рішення про відмову у видачі ліцензії надсилається суб'єктові підприємницької
діяльності з обгрунтуванням причин відмови. Таке рішення може бути оскаржене до суду
(громадянином-підприємцем) чи до арбітражного суду (юридичною особою) у порядку,
встановленому відповідно Цивільним процесуальним кодексом України чи Арбітражним процесуальним кодексом України.
Слід мати на увазі, що дія ліцензії на роздрібну торгівлю продовольчими і
непродовольчими товарами, а також на торговельну діяльність у сфері громадського
харчування щодо реалізації продовольчих товарів поширюється тільки на територію,
підвідомчу органові, який видав ліцензію
199
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
Якщо вид діяльності, що ліцензується, здійснюється на кількох територіальне
відокремлених об'єктах, у тому числі розташованих на залізничному, авіаційному, морському і
річковому транспорті, суб'єкту підприємницької діяльності разом з ліцензією видаються копії на
кожний об'єкт із зазначенням його місцезнаходження. Копії ліцензій видаються безплатно.
За видачу ліцензій на здійснення торговельної діяльності у сфері оптової, роздрібної
торгівлі та громадського харчування щодо реалізації продовольчих і непродовольчих товарів
відповідно встановлюється така плата:
• з громадян-підприємців — у розмірі двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
• з юридичних осіб — у розмірі 12 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Оформлену ліцензію видають особисто заявникові при пред'явленні ним документа, що
засвідчує особу, або уповноваженому на те представникові заявника при пред'явленні
нотаріально засвідченого доручення на право отримання ліцензії.
Видану ліцензію суб'єкт торговельної діяльності подає до державної податкової
адміністрації за місцем торгівлі для реєстрації, про що робиться відмітка на зворотному боці
ліцензії, яка засвідчується печаткою.
Ліцензії не можна передати або продати іншим суб'єктам підприємницької діяльності. Після
припинення суб'єктом господарювання підприємницької діяльності видана ліцензія та її копії
втрачають силу.
У разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності умов і правил проведення
відповідного виду торговельної діяльності Ліцензійна палата при Мінекономіки, МЗЕЗторг або
орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усунення порушень чи зупинити дію
ліцензії на визначений термін або до усунення цих порушень.
У разі повторного або грубого порушення правил проведення торговельної діяльності, на
яку видано ліцензію, ця ліцензія може бути анульована за рішенням Ліцензійної палати при
Мінекономіки, МЗЕЗторгу або органу, що її видав.
Орган, уповноважений на ведення ліцензійної діяльності, у 3-денний строк після прийняття
рішення про призупинення дії ліцензії або про її анулювання інформує про це у письмовій
200
Глава 8
формі власника ліцензії та державну податкову адміністрацію за місцем торгівлі суб'єкта
підприємницької діяльності.
Рішення про накладення на суб'єкта підприємницької діяльності стягнення може бути
оскаржене в порядку, визначеному чинним законодавством.
Слід зазначити, що відповідно до ст. 8 Закону України "Про підприємництво" (в редакції від
12 лютого 1998 р.) нині без ліцензії не можуть здійснюватися, зокрема, реалізація алкогольних
напоїв, спирту етилового, коньячного та плодового, а також тютюнових виробів. Торговельна
діяльність, як вид підприємницької діяльності, підлягає патентуванню.
Патентування торговельної діяльності. Законом України "Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р.1 на території України запроваджено
патентування діяльності у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі іноземною валютою (включаючи
операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними
картками), а також діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Дія цього закону не поширюється, зокрема, на роздрібну торговельну діяльність:
1) підприємств і організацій системи Укоопспілки та торгово-виробничих підприємств
робітничого постачання;
2) суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, які:
• сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією у межах ринків,
створених за рішенням органів місцевого самоврядування; •
• сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України "Про податок на промисел" від 17
березня 1993 р. М" 24-932 платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні
громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця
проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб'єкти підприємництва і здійснюють
несистематичний, не більше як 4 рази протягом кален' Голос України. — 1996. — ЗО квітня. 2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №
19. — Ст. 208;
1995. — № 16. — Ст. 111; 1995. — № ЗО. — Ст. 229; Голос України. —
1996. — 3 жовтня.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
201
парного року, продаж виробленої, переробленої та купленої продукції, речей і товарів.
У разі, коли продаж товарів здійснюється протягом календарного року більше як 4 рази,
така діяльність вважається систематичною і зобов'язує громадян зареєструватися як суб'єктів
підприємництва відповідно до чинного законодавства.
Податок на промисел сплачується у вигляді придбання одноразового патенту на торгівлю,
вартість якого визначається на підставі вказаної платником сумарної вартості товарів і ставки
податку. Ставка податку на промисел встановлюється в розмірі 10 відсотків зазначеної в
декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох календарних днів, але не
менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. У разі збільшення терміну продажу товарів
до семи календарних днів ставка податку подвоюється.
Мінімальний термін дії одноразового патенту—три, максимальний — сім календарних днів.
На громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання одноразових патентів або з
порушенням терміну їх дії чи продають товари, не зазначені у деклараціях, начальники
державних податкових адміністрацій та їх заступники накладають адміністративні штрафи у
розмірі від одного до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені
повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, — від 10 до 20
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
• здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній,
дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у
живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки),
продукції власного бджільництва;
• сплачують державне мито за посвідчення договорів відчуження власного майна в разі,
якщо відчуження кожної окремої категорії товарів відбувається не частіше як один раз на
календарний рік. Ставки державного мита за посвідчення договорів відчуження жилих будинків,
квартир, дач, садових будинків, гаражів та іншого нерухомого майна, земельних ділянок,
транспортних засобів, Інших самохідних машин і
202
Глава 8
механізмів встановлені Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21
січня 1993р. № 7-931;
3) суб'єктів підприємницької діяльності, створених громадськими організаціями інвалідів, які
мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно
продовольчими товарами вітчизняного виробництва.
Не потребує патентування діяльність суб'єкта підприємництва з реалізації продукції
власного виробництва фізичним особам, які перебувають у трудових відносинах з таким
суб'єктом підприємницької діяльності, через пункти роздрібної торгівлі, вбудовані у виробничі
приміщення або приміщення в адміністративних будинках такого суб'єкта.
Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької
діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися роздрібною та оптовою
торгівлею, обміном готівкових валютних цінностей наданням послуг у сфері грального бізнесу.
Порядок придбання торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі загалом
визначається нормами Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності", а докладніше — Положенням про порядок реалізації, обліку торгових патентів і
контролю за їх використанням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28
травня 1996 р. М8 563.
Торговий патент придбавається:
по-перше, на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожного пункту роздрібного
продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо).
Роздрібна торгівля — це торгівля товарами та виконання при цьому супутніх робіт (послуг)
за готівку, а також за інш' готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки.
Пунктами роздрібного продажу товарів відповідно до вищезгаданого закону є:
• магазини, які займають окремі приміщення або будівлі Тс' мають торговельний зал для
покупців;
• кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які зай
відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 113.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
203
мають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;
• автомагазини, розвозки та інші види пересувної торговельної мережі;
• лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях,
крім тих, що надаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності — фізичним особам та
які перебувають на території ринків;
• стаціонарні, малогабаритні та пересувні автозаправні станції, заправні пункти, які
здійснюють роздрібну торгівлю нафтопродуктами;
по-друге, на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — для
кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, що їх здійснюють банківські установи у власних операційних залах.
Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється
органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та
асортиментного переліку товарів. Вартість патенту за календарний місяць встановлюється в
межах таких граничних рівнів:
• на території м. Києва, обласних центрів — від 60 до 320 грн.;
• на території м. Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і
районних центрів — від ЗО до 130 грн.;
• на території інших населенних пунктів — до 80 грн. Закон України "Про патентування
деяких видів підприємницької діяльності" дозволяє в окремих випадках безплатно видавати
торговий патент, в якому обов'язково наводиться повний перелік товарів, передбачених для
реалізації. Зокрема, торговий патент видається безплатно суб'єктам підприємництва, які
здійснюють операції з роздрібної торгівлі виключно з використанням таких видів товарів
національного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль,
цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко та молочна продукція; продукти дитячого
харчування; безалкогольні напої; яловичина та свинина, домашня птиця; риба;
204
Глава 8
ягоди та фрукти; картопля та плодоовочева продукція тощо
Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду
підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою
формою, яку він подає до державної податкової адміністрації, що контролює сплату податку та
прибуток суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи (або структурного підрозділу
цього суб'єкта).
Торговий патент видається суб'єктам підприємницької діяльності у триденний термін.
Датою його придбання є дата, зазначена у торговому патенті.
Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12
календарних місяців, а операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — 36 календарних місяців.
Законодавством встановлено певний порядок використання торгового патенту. Так,
торговий патент має бути розміщений:
• на фронтальній вітрині магазину, а якщо такої немає — біля касового апарата;
• на фронтальній вітрині кіоску, палатки та іншої малої архітектурної форми;
• на табличці—для автомагазинів, розвозок та інших видів пересувної торговельної мережі,
а також для лотків, прилавків та інших видів торгових точок, відкритих у відведених для
торговельної діяльності місцях;
• у пунктах обміну іноземної валюти.
Торговий патент має бути відкритим і доступним для огляду.
За порушення вищевикладеного порядку використання торгового патенту суб'єкти
підприємницької діяльності сплачують штраф у розмірі вартості торгового патенту за один календарний місяць.
За здійснення роздрібної, оптової торгівлі чи торгівлі готівковими валютними цінностями
без одержання відповідних торгових патентів або за передачу торгового патенту іншому
суб'єктові підприємницької діяльності чи іншому структурному (відокремленому) підрозділові
суб'єкти підприємницької діяльності сплачують штраф у подвійному розмірі вартості торгового
патенту за повний термін його дії.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
205
До дня сплати зазначених штрафів та до придбання торгового патенту або оформлення
безплатного торгового патенту діяльність відповідних суб'єктів підприємництва зупиняється.
Штрафи підлягають сплаті порушником у п'ятиденний термін з дня вручення державною
податковою адміністрацією постанови про накладення штрафу.
Правила торговельного обслуговування населення. Суб'єкти підприємницької діяльності
повинні знати та виконувати вимоги Закону України "Про захист прав споживачів", Порядку
заняття торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 108, Правил
продажу продовольчих товарів, Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами, Правил
роботи підприємств громадського харчування, затверджених наказами МЗЕЗторгу від 28
грудня 1994 р. № 237, від 13 березня 1995 р. № 37, від З липня 1995 р. № 129, Правил
продажу товарів тривалого користування у кредит, Правил торгівлі на ринках, Правил продажу
непродовольчих товарів. Правил роботи дрібнороздрібної торговельної мережі, затверджених
наказами МЗЕЗторгу від 18 грудня 1995 р. М5' 169, від 12 березня 1996 р. № 157, від 27 травня
1996 р. № 294, від 8 липня 1996 р. № 369, а також інших нормативних документів, що
регламентують торговельну діяльність.
Господарюючий суб'єкт самостійно вирішує питання забезпечення торговельних приміщень
торговельно-технологічним
обладнанням
(холодильним,
піднімально-транспортним,
ваговимірювальним, касовим тощо) відповідно до існуючих нормативів.
На фасаді торговельного приміщення господарюючого суб'єкта має бути вивіска із
зазначенням назви господарюючого суб'єкта та власника або уповноваженого ним органу. Біля
входу до цього приміщенння на видному місці розміщується інформація про режим роботи.
У разі здійсненя виїзної (виносної) торгівлі, а також продажу товарів з використанням інших
нестаціонарних засобів на робочому місці продавця встановлюється табличка із зазначенням
назви, місця розташування і номера телефону господарюючого суб'єкта, що організував
торгівлю, а також прізвища, імені та по батькові продавця. На робочому місці
206
Глава 8
громадянина-підприємця встановлюється табличка із зазначенням його адреси, номера
свідоцтва про державну реєстрацію господарюючого суб'єкта та назви органу, що здійснив цю
реєстрацію.
Режим роботи господарюючого суб'єкта встановлюється за погодженням з виконкомами
місцевих рад народних депутатів.
У разі планового закриття торговельного приміщення (для проведення санітарних заходів,
ремонту, технічного переобладнання тощо) господарюючий суб'єкт повинен не пізніше як за 5
днів повідомити про це громадян, вмістивши поряд з інформацією про режим роботи
оголошення про дату та період закриття.
Певні вимоги встановлені законодавством і щодо здійснення торговельно-виробничої
діяльності підприємств громадського харчування. Таку діяльність зазначені підприємства
проводять відповідно до меню або переліку продукції, затвердженого відповідно до типу,
націночної категорії даного підприємства власником або керівником підприємства. Підприємство зобов'язане забезпечити наявність страв, виробів, перелічених у меню,
асортиментному переліку, протягом усього робочого дня або періоду, визначеного для їх
реалізації (сніданок, обід, вечеря).
Виробляючи продукцію, підприємство громадського харчування повинно додержуватися
вимог, передбачених нормативними документами. Разом з тим воно має право розробляти 1
виробляти у встановленому порядку нові, фірмові страви та продукцію.
У разі відпуску неякісної або виготовленої з порушенням технології страви (виробу)
підприємство зобов'язане замінити її або сплатити споживачеві її вартість.
Законодавством заборонено встановлювати мінімум вартості замовлення і пропонувати
споживачеві обов'язковий асортимент продукції.
Підприємства громадського харчування зобов'язані забезпечувати зберігання речей
відвідувачів у гардеробі. За пропажу речей з гардероба підприємство несе відповідальність
згідно з чинним цивільним законодавством.
2
07
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
§ 2. Договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі
Товарообіг у роздрібній торгівлі забезпечується за допомогою договору роздрібної купівліпродажу, укладення якого відбувається на підставі загальних правил про купівлю-продаж та
спеціальних правил про захист прав споживачів, застосування яких має значні особливості.
Відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів" продавцем виступають
підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які реалізують товари за договором купівлі-продажу, а покупцем (споживачем)—громадянин, який придбаває ці товари.
Можна припустити, що під продавцями Закон має на увазі ті підприємства та громадянпідприємців, для яких продаж товарів є їх професійною діяльністю, тобто торговельною
діяльністю (торговельним обслуговуванням). Певною мірою це підтверджується затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1995 р. Порядком заняття торговельною
діяльністю і правилами торговельного обслуговування населення (далі — Порядок заняття
торговельною діяльністю)1, у п. 1 якого записано, що даний Порядок визначає загальні умови
заняття торговельною діяльністю, основні вимоги до торговельної (торговельно-виробничої)
мережі і торговельного обслуговування громадян, які набувають товари для власних побутових
потреб, підприємств (їх об'єднань), установ, організацій незалежно від форм власності,
громадян-підприємців та іноземних юридичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність
на території України у сфері торгівлі.
Відповідно до п. 5 Порядку заняття торговельною діяльністю торговельна діяльність може
здійснюватися у сферах роздрібної та оптової торгівлі, а також у торговельно-виробничій
(громадське харчування) сфері. Тим самим передбачаються три різновиди торговельної
діяльності (торгівлі). У зв'язку з цим можна зробити висновок, цю не є торговельною діяльністю
купівля-продаж товарів між господарюючими суб'єкта1 Див.: Хавронюк Н.И., Мельник Н.И. Законодательство Украины о торговле. — Ч. 2. — К.,
1997. — С. 338—353.
Глава в
ми, які не є підприємствами роздрібної чи оптової торгівлі, оскільки для них вона не
становить головну статутну діяльність, а відтак захист прав покупця (юридичної особи) має
здійснюватися за загальними правилами цивільного права.
Зміст поняття торгівлі досить широкий, адже її можна розуміти і як систему (мережу) всіх
торговельних підприємств (у тому числі роздрібних) та їх інфраструктуру, і як процес
товарообігу.
Законодавство чітко не визначило 1 поняття "роздрібна торгівля", "роздрібне торговельне
підприємство", "договір роздрібної купівлі-продажу". У Законі України "Про захист прав
споживачів" ці терміни взагалі не застосовуються (у ньому вживаються поняття "торговельне
підприємство", "торговельне обслуговування"). В інших законодавчих актах вживаються
поняття "роздрібна торгівля", "роздрібний продаж" (наприклад, у Порядку заняття
торговельною діяльністю і правилах торговельного обслуговування населення, у Правилах
роздрібної торгівлі алкогольними напоями від ЗО липня 1996 р.) або "роздрібні торговельні
підприємства" (ЦК України), зміст яких не розкривається. Це вносить певну невизначеність у
правове регулювання торговельних відносин, ускладнює застосування чинного законодавства,
адже визнання, наприклад, підприємства торговельним тягне за собою дещо інші правові
наслідки у разі придбання у нього товарів громадянином, ніж визнання його неторговельним.
Певна відповідь на поставлене питання міститься в Законі України "Про патентування
деяких видів підприємницької діяльності"1, у ст. З якого зазначається, що під роздрібною
торгівлею спід розуміти торгівлю товарами та виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за
готівку, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки. Однак, таке
розуміння роздрібної торгівлі в цьому законі є неповним і навіть помилковим, адже у будьякому разі не може розглядатися як роздрібна торгівля купівля-продаж між фізичними особами
(не підприємцями), промислової партії товарів між двома суб'єктами підприємництва.
'
Відомості Верховної
1996. — № 20. — Ст.
Ради України. Н" 44. — Ст. 82;
214.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
209
На наш погляд, під роздрібною торгівлею слід розуміти торгівлю товарами, яку здійснюють
професійні продавці — торговельні підприємства (громадяни-підприємці) для задоволення, як
правило, побутових потреб громадян переважно за готівку через спеціально створені пункти
продажу (універмаги, універсами, магазини, кіоски, автомагазини, палатки тощо). Це, однак, не
виключає можливості придбання в таких пунктах роздрібної торгівлі товарів юридичними особами для задоволення своїх виробничих потреб. Але на такі відносини мають поширюватися
загальні норми цивільного законодавства. Законодавство про захист прав споживачів
поширюється лише на відносини у сфері роздрібної торгівлі та торговельно-виробничої
діяльності (громадське харчування). Однак, у всіх видах торгівлі товарообіг забезпечується в
основному за допомогою договору купівлі-продажу, який може мати певні особливості залежно
від форми торгівлі (торгівля на ринках, торгівля в кредит, комісійна торгівля, торгівля на
замовлення та ін.) та видів товарів (торгівля продовольчими і непродовольчими товарами,
алкогольними напоями, зброєю, транспортними засобами та ін.).
На особливу увагу заслуговують угоди, що укладаються громадянами в системі
громадського харчування, їдальнях, кафе, ресторанах. Тут постає проблема встановлення
правової природи цих угод, тобто чи можна їх визнати договорами купівлі-продажу, чи можливо
тут мають місце інші договори, наприклад підряду чи надання Інших послуг. У юридичній
літературі цю проблему майже не досліджено. Деякі автори лише побіжно поряд з договорами
купівлі-продажу аналізували правовідносини у сфері громадського харчування, не на-
важуючись прямо віднести договори, що там укладалися, до купівлі-продажу. При цьому
розмежовувалися права та обов'язки громадянина, який вступив у договірні відносини з
роздрібним торговельним підприємством і підприємством громадського харчування1.
Сучасне законодавство також не дає однозначної відповіді на поставлене питання. В
Порядку заняття торговельною діяльністю діяльність підприємств громадського харчування
' Див.: Кабалкин А.Ю. Законодательство о сфере обслуживания насе-ления. — М., 1988. —
С. 55—60.
210
Глава 8
віднесено до торговельно-виробничої діяльності, тобто до різновиду торговельної
діяльності.
Водночас у деяких інших нормативних актах здійснюється розмежування підприємств
торгівлі і громадського харчування, що, зокрема вбачається з назви Закону України "Про
застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при
розрахунках з споживачами в сфері торгівлі і громадського харчування та послуг" та наступного
його змісту.
І все ж таки, на наш погляд, за певних умов окремі договори громадян-споживачів з
підприємствами громадського харчування (підприємствами, що надають такі послуги населенню) можуть розглядатися також як договори купівлі-продажу, зокрема договори з
придбання вже готових продуктів харчування, а тим більше з умовою їх використання поза межами такого підприємства. У такому випадку громадянин, який придбав цей товар,
вважатиметься споживачем-покупцем і захист його прав при виявленні недоліків у товарі має
здійснюватися за ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів". Якщо ж громадянин
замовляє у підприємства громадського харчування приготувати страви і між замовленням і
його виконанням є певний проміжок часу, то укладена угода може мати ознаки договору про
надання підрядних послуг. Відповідно до цих відносин слід застосовувати ст. 15 Закону.
Крім того, можуть бути й такі угоди, які мають ознаки договору купівлі-продажу І договору
про надання громадянам-замовникам додатково тих чи інших послуг (забезпечення місцем та
столовими приналежностями для вживання їжі, музичним супроводом, концертними виступами
тощо). Тому такі договори підприємств громадського харчування по обслуговуванню громадянспоживачів є комплексними, що не суперечить законодавству, адже відповідно до ст. 4 ЦК
України цивільні права та обов'язки можуть виникати, зокрема, з угод, передбачених законом,
а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, що не суперечать йому.
Укладення договорів купівлі-продажу в роздрібній торговельній мережі має певні
особливості порівняно із загальними правилами цивільного законодавства, які необхідно чітко
визначити, оскільки від правильного укладення договору купівлі-продажу, визначення
2
11
сторонами його змісту може заКупівля-продаж у роздрібній торгівлі
лежати можливість реалізації споживачами захисту своїх порушених прав.
У чинному ЦК України правовому регулюванню купівлі-продажу присвячена глава 20, в якій
після виключення Законом України від 16 грудня 1993 р. двох статей залишилося 17 статей, які
мають переважно загальнорегулятивне значення (крім статей 2341,236 та 240). При цьому в цій
главі не визначаються вимоги, яким мають відповідати продавець і покупець у договорі купівліпродажу, форма його укладення (крім купівлі-продажу жилих будинків), підстави визнання
договорів купівлі-продажу недійсними та деякі інші питання. У таких випадках щодо не
врегульованих спеціальними нормами ЦК України відносин мають застосовуватися загальні
правила про угоди, договори, а стосовно купівлі-продажу в роздрібній торгівлі — також
спеціальні норми споживчого законодавства, зокрема щодо прав та обов'язків продавців і
покупців, якості товарів, торговельного обслуговування.
Реалізація товарообігу в роздрібній торгівлі безперечно забезпечується шляхом укладення
відповідного договору купівлі-продажу, який є всі підстави визначити як договір роздрібної
купівлі-продажу, тобто як один з багатьох різновидів купівлі-продажу. В юридичній літературі
поки що не було дано належного визначення поняття договору роздрібної купівлі-продажу.
Автори переважно називали лише деякі його особливості, зокрема його обмежений суб'єктний
склад, особливий порядок укладення (застосування публічної оферти, встановлення
додаткових обов'язків для продавця та додаткових гарантій для покупця тощо)1. Однак
наведення окремих ознак договору роздрібної купівлі-продажу не дає цілісного уявлення про
його зміст, що давало б підстави для виділення в окремий різновид договору купівлі-продажу.
Заслуговує на увагу спроба дати визначення договору роздрібної купівлі-продажу
розробниками проекту нового ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 р„ в ст. 728 якого зазначається, що "за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, що здійснює
підприємницьку діяльність з продажу товарів, зобов'язується передати покупцеві товари, що
зви' Див.: Советское гражданское право. — К., 1978. — Т. 2. — С. 18—24;
Гражданское право. — М., 1994. — Т. 2. — С. 74—77,
212
Глава а
чайно призначаються для особистого, домашнього або іншого використання, не
пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товари і
сплатити за них певну грошову суму". Майже аналогічне визначення сформульовано в ст. 492
нового ЦК Російської Федерації. Однак у проекті ЦК України, на відміну від ЦК РФ, немає
застереження, що мається на увазі продаж товарів вроздріб, що є досить істотною ознакою
договору роздрібної купівлі-продажу. У наведеному визначенні під покупцем, на наш погляд,
треба розуміти як покупця-громадянина, так і юридичну особу. Цей висновок підтверджується
текстом п. З ст. 728 проекту ЦК України, в якому зазначається, що "до відносин за договором
роздрібної купівлі-продажу з участю покупця — фізичної особи, що не врегульовані цим
Кодексом, застосовуються закони про захист прав споживачів та інші правові акти, прийняті
відносно них". Отже, у проекті ЦК України не заперечується право юридичних осіб набувати за
договором роздрібної купівлі-продажу товари для некомерційних потреб. Такий підхід до
вирішення цього питання необхідно підтримати. Інша справа, що на ці відносини не може
поширюватися законодавство про захист прав споживачів, з чим не можна не погодитись.
Однак у будь-якому разі у визначенні має бути наголошено, що у такому договорі продавцем є
такий суб'єкт підприємництва, який здійснює продаж товарів вроздріб. За цих умов є всі
підстави вважати зазначені суб'єкти підприємництва роздрібними торговельними
підприємствами.
Як вже неодноразово зазначалося, учасниками торговельного обслуговування в роздрібній
торгівлі з однієї сторони, як продавці, виступають суб'єкти підприємництва та громадянипідприємці, а з другої — громадяни (покупці). Для продавців, однак, недостатньо бути суб'єктом
підприємництва. В необхідних випадках вони повинні одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємництво" без ліцензії, що її видає Кабінет
Міністрів України або уповноважений ним орган, не могла здійснюватися, зокрема, торговельна діяльність у сфері оптової торгівлі та громадського харчування щодо реалізації
продовольчих і непродовольчих товарів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів. 23 грудня
2
13
1997 р. до Закону України "Про підприємництво" були внесені
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
зміни про скорочення видів ліцензованої діяльності, у тому числі й у сфері торгівлі.
Відповідно до Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності"
від 23 березня 1996 р. (зі змінами від 12 липня 1996 р. та від 10 лютого 1998 р.) для окремих
видів торгівлі необхідно одержати торговий патент— державне свідоцтво, яке засвідчує право
суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу
займатися зазначеними в цьому законі видами підприємницької діяльності.
Торговий патент необхідний на діяльність з роздрібної торгівлі на території України,
діяльність з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність з надання послуг у сфері
грального бізнесу.
Патентуванню підлягають операції з роздрібної торгівлі лише у тих випадках, коли вони
здійснюються суб'єктами підприємництва або їх структурними (відокремленими) підрозділами у
пунктах роздрібного продажу товарів (ст. З)1. При цьому під пунктами роздрібного продажу
товарів необхідно розуміти, зокрема: магазини, інші торгові точки, які займають окремі
приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців; кіоски, палатки та інші малі
архітектурні форми, що займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців; автомагазини, лотки.
Для продавців системи роздрібної торгівлі багатьма актами законодавства встановлюється
ціла низка додаткових вимог та обов'язків, зокрема щодо правового режиму роботи господарюючих суб'єктів, організації продажу товарів, ціноутворення, санітарних вимог.
Іншою є ситуація у правовому становищі покупця, який володіє переважно правами, а
обов'язки у нього можуть виникнути лише після укладення договору купівлі-продажу. Головною
передумовою вступу громадянина-споживача у договірні відносини з торговельними
підприємствами (громадянами-підприємцями) є наявність у нього необхідної дієздатності
1 Дія зазначеного закону не поширюється на підприємства системи Укоопспілки та
торговельно-виробничих підприємств робітничого постачання, громадян-підприємців, які
сплачують ринковий збір за місце для торгівлі у межах ринків, на громадян, що продають
вирощену в особистому підсобному господарстві сільгосппродукцію, та ін.
2Т4
Глава В
відповідно до цивільного законодавства. Згідно з п. 41 Порядку заняття торговельною
діяльністю і правилами торговельного обслуговування населення продаж товарів окремим
категоріям громадян здійснюється у встановленому порядку, а продаж товарів повсякденного
попиту дітям — тільки у випадку, якщо вони можуть самостійно зробити покупку і розрахуватися за придбаний товар. Звичайно ж тут мають враховуватися відповідні положення ЦК
України про обсяг дієздатності неповнолітніх (статті 13 і 14).
Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затвердженими постановою
Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р.1, заборонено продаж алкогольних напоїв
громадянам, які не досягли 18-річного віку2. Якщо виникають сумніви щодо віку покупця,
продаж алкогольних напоїв здійснюється за умови пред'явлення документа, який засвідчує
його вік. Тривалий час таке обмеження Існувало також у правилах торгівлі радянського
періоду. Однак, постановою ЦК КПРС від 7 травня 1985 р. та постановою Ради Міністрів СРСР
від 7 травня 1985 р.3 був заборонений продаж алкогольних напоїв особам, які не досягли 21
року.
Певною новелою стало положення п. 11 Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями
про те, що не дозволяється продавати алкогольні напої працівниками господарюючого
суб'єкта, яким не виповнилося 18 років.
Оскільки договір купівлі-продажу в роздрібній торговельній мережі виконується, як правило,
під час його укладення, закон не вимагає його обов'язкового письмового оформлення.
Введення обов'язкового письмового оформлення угод у роздрібній торгівлі лише загальмувало
б товарообіг у такій наймасовішій торговельній системі. На такі випадки розрахована ст. 43 ЦК
України, зміст якої дає підстави для висновку про те, що громадянину-споживачу, який придбав
у торговельного підприємства (громадянина-підприємця) за усною угодою товар, видається
документ, що підтверджує одержання грошей та підставу їх одержання.
* Урядовий кур'єр. — 1996. — 14 жовтня.
2 За законодавством радянського періоду заборонялося також прода- вати неповнолітнім
СП СССР. —
1985. — № 17. —
Ст. 82 Купівляпродаж
у
роздрібній
торгівлі
тютюнові вироби, гральні карти, продавати автомашини особам віком до 18 років.
3
У роздрібній торгівлі таким документом, як правило, є касовий чек, який відповідно до
Закону України "Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових
книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг"1 має
бути виданий споживачеві разом з покупкою через електронний контрольно-касовий апарат, на
якому зазначено повну суму покупки. Оскільки законодавством допускається можливість
роздрібної торгівлі з використанням товарно-касових книг, постає питання про те, який
документ може видаватися покупцеві на підтвердження покупки у даному випадку або в інших
можливих випадках. Відповідно до п. 9 ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів" під
час продажу товарів продавець зобов'язаний видати споживачеві квитанцію, товарний чи
касовий чек або інший письмовий документ. Однак, думається, що це правило може
стосуватися тих продавців, які за законодавством зобов'язані мати відповідні можливості для
оформлення перелічених документів. Загальновідомо, що в дрібнороздрібній торгівлі через
палатки, лотки, автомагазини, тощо таких документів продавці не видають, оскільки для цього
немає відповідних технічних можливостей, а можливо й не потрібно на кожну покупку, зроблену
за таких умов, видавати відповідний документ. Тому вважаємо за доцільне передбачити в
актах про торговельне обслуговування правило про те, що в дрібнороздрібній торгівлі, де не
видаються квитанція, товарний чи касовий чек, на вимогу покупця продавець повинен видати
письмову квитанцію, яка засвідчує покупку та Ті ціну.
Важливо також у новому ЦК України прямо передбачити форми укладення договору
роздрібної купівлі-продажу, оскільки в проекті ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 р. вони
не визначені.
Порядок укладення договору роздрібної купівлі-продажу має й інші особливості, зумовлені
характером і призначенням роздрібної торговельної мережі.
За загальним правилом цивільного законодавства існує дві стадії укладення будь-якого
договору. На першій стадії зацікавлена особа (оферент) направляє іншій особі пропо' Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 33. — Ст. 155.
216
Глава 8
зицію укласти договір (оферта) на запропонованих умовах. Дача відповіді про прийняття
пропозиції (акцепт) другою стороною (акцептантом) — друга стадія. Договір вважається
укладеним, коли між ними у належній формі досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору
(ст. 153 ЦК).
Як правило, продавець висловлює пропозицію у вигляді так званої публічної оферти, яка
полягає в тому, що торговельне підприємство виставляє зразки товарів на спеціально обладнаних вітринах, прилавках, рекламних пристосуваннях і пропонує невизначеному колу осіб
укласти договір. Незважаючи на це, така оферта має таке саме юридичне значення, як і
оферта, запропонована конкретній особі1. Другою стадією укладення договору роздрібної
купівлі-продажу є прийняття покупцем пропозиції, тобто акцепт. Надзвичайно важливою є та
обставина, що продавець не має права відмовити такому покупцеві в укладенні договору.
Своєрідно тут також проявляється акцепт покупцем. Він може самостійно відібрати товар у
спеціальний кошик (при самообслуговуванні), вказати продавцеві щоб відклав товар тощо.
Укладення договору вважатиметься завершеним у разі сплати обумовленої ціни, а якщо
продаж здійснюється з використанням контрольно-касового апарату — з моменту касового
оформлення2.
В юридичній літературі висловлювалася також думка про те, що договір роздрібної торгівлі
має вважатися укладеним у момент відібрання товару покупцем або на його прохання
продавцем3. Помилковість такої позиції очевидна, адже у такому випадку покупець був би
зобов'язаний оплатити товар і прийняти його. Проте, як відомо, покупець може у будь-який
момент повернути відібраний товар і не оплачувати його. Інша справа, що продавець
зобов'язаний укласти договір купівлі-продажу з покупцем щодо відібраного останнім товару.
4 Див.: Кабапкин ЮЛ. Законодательство о сфере обслуживания насе-пения. — М., 1984. —
С. 66; Язев В.А. Закон о советской торговле. — М., 1987. — С. 93.
2 Див.: Львович Ю.Я. Охрана интересов покупателя. — М., 1966. — С.100.
3 Див.: Иоффе О.С. Обязатепьственное право. — С. 222.
217
Істотними умовами договору роздрібної купівлі-продажу є умови про предмет, ціну, а в
деяких випадках і про строк. Умова про строк є істотною при здійсненні купівлі-продажу в
кредит. Торгівля товарами в кредит здійснюється відповідно до Правил торгівлі у розстрочку,
затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р.1.
Як правило, вимоги щодо предмета завчасно визначаються законодавчими актами. В
Україні здійснено перехід від виключно державного централізованого регулювання цін
радянського періоду до принципу вільного ціноутворення, за деякими винятками, що
визначається Постановою Кабінету Міністрів України "Про ціноутворення в умовах
реформування економіки" від 21 жовтня 1994 р.2 (з наступними змінами).
Проаналізувавши всі аспекти правового значення договору купівлі-продажу, їх можна
узагальнити наступним чином.
Договір роздрібної купівлі-продажу, як і будь-який інший договір купівлі-продажу, служить
похідним способом (правовою підставою) набуття громадянами та іншими суб'єктами права
власності. Він підтверджує наявність зобов'язальних правовідносин між торговельним
підприємством і покупцем.
На наш погляд, існуючий порядок оформлення договірних відносин у роздрібній торгівлі є
оптимальним і не потребує кардинальних змін, оскільки встановлення додаткових процедур
щодо оформлення договору лише гальмувало б товарообіг. Водночас було б доцільно
передбачити в Законі України "Про захист прав споживачів" правило про те, що при продажу
товарів високої вартості на вимогу покупця продавець зобов'язаний укласти письмовий договір
купівлі-продажу.
Договір роздрібної купівлі-продажу служить належною правовою гарантією захисту
порушених прав громадян-споживачів.
Договір роздрібної купівлі-продажу має ознаки публічного договору, в якому за законом на
продавця покладаються додаткові обов'язки, а покупцеві надаються певні привілеєві права.
' Урядовий кур'ер. — 1998. — 9 липня. 2 Галицькі контракти. — 1996. — № 32. — С. 63-<5.
218
Глава 8
§ 3. Правове регулювання торгівлі окремими видами товарів
Правове регулювання торгівлі алкогольними напоями. Особливості роздрібної торгівлі
алкогольними напоями встановлені Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р. № 854.
Правила визначають основні вимоги до роздрібної торгівлі горілкою і лікеро-горілчаними
виробами, вином виноградним та плодово-ягідним, коньяком, шампанським, вином ігристим і
спрямовані на забезпечення прав споживачів щодо належної якості товару і рівня
торговельного обслуговування.
Під алкогольними напоями Правила розуміють продукти, одержані шляхом спиртового
бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом понад
8,5 відсотків етилового спирту.
Роздрібна торгівля алкогольними напоями здійснюється через спеціалізовані підприємства,
в тому числі фірмові, спеціалізовані відділи (секції) підприємств з універсальним асортиментом
продовольчих товарів. Пляшки (інша тара) з алкогольними напоями повинні мати етикетки або
чітке маркування, де зазначаються найменування підприємства-виготовлювача, його адреса,
товарний знак, назва напою, його міцність, місткість у літрах, вміст цукру у відсотках (за винятком сухих вин, шампанського, ігристого вина і коньяку), рік /рожаю (для колекційних вин), дата
розливу, термін придатності, якщо це передбачено стандартом, номер стандарту чи технічних
умов.
Пляшки з шампанським та ігристим вином мають бути обгорнуті фольгою і кольєреткою. На
шийці пляшки з марочним вином та коньяком на етикетці зазначається термін витримки напою,
а з колекційним вином — додатково напис "Колекційне".
Етикетки на алкогольні напої, що їх реалізують на підприємствах громадського харчування,
2
19
повинні бути марковані штампом (печаткою) цього підприємства.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
Правила не дозволяють продавати алкогольні напої у пляшках (іншій тарі) без етикеток або
чіткого маркування з наявними ознаками бою (тріщини, сколювання шийки, пошкодження
закоркування тощо), у негерметично закоркованих пляшках, з наявністю сторонніх і завислих
частинок або каламуті, осаду (крім колекційних вин з осадами, що швидко осідають, не
створюючи каламуті), з простроченим терміном придатності, якщо це не передбачено
стандартом.
Продаж горілки та лікеро-горілчаних виробів здійснюється виключно у передбаченій
діючими стандартами на цю продукцію тарі, виготовленій із скла, кришталю, фарфору та кераміки (для виноробної продукції — з глазурованої кераміки).
Закорковані пляшки з алкогольними напоями зберігають у горизонтальному положенні, щоб
запобігти висиханню корка, а пляшки з іншою закупоркою — у вертикальному положенні при
температурі: горілку та горілку особливу — від -5° до +25°С; лікеро-горілчані вироби — від +10°
до + 20°С і відносній вологості повітря не більше як 85 відсотків; вино — від +8° до +16°С
(напівсолодке, напівсухе — від -2° до +8°С); коньяк— не менше як +5°С.
Перед продажем алкогольних напоїв продавець обов'язково перевіряє їх якість за
зовнішнім виглядом (прозорість, колір, інші ознаки, які піддаються перевірці без відкупорювання одиниці пакування).
Продавець повинен забезпечити інформування покупця про роздрібні ціни на алкогольні
напої за допомогою ярликів цін (цінників) на зразках напоїв, що перебувають у продажу.
У разі виявлення недоліків, фальсифікації алкогольних напоїв, продажу їх неналежної
якості покупець має право вимагати від суб'єкта господарювання:
заміни на аналогічний товар належної якості;
заміни на товар іншого виду, марки з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
повернення коштів;
відшкодування заподіяних йому збитків та шкоди в порядку, передбаченому
законодавством.
Торгівля тютюновими виробами має певну специфіку. Вона здійснюється через
спеціалізовані підприємства, в тому числі фірмові, відділи (секції) підприємств з універсальним
асортиментом продовольчих та непродовольчих товарів, ста220
Глава 8
ціонарні пункти дрібнороздрібної торговельної мережі, підприємства громадського
харчування, а також магазини Товари повсякденного попиту" і автомагазини, автокафе, авторозвозки, лавки-автопричепи системи споживчої кооперації, що здійснюють продаж їх у
сільській місцевості.
Роздрібна торгівля тютюновими виробами забороняється:
з рук, лотків та у непристосованих для зберігання і продажу приміщеннях, що не
відповідають встановленим вимогам;
на території дошкільних, навчальних і лікувальних закладів та прилеглих територіях;
у місцях проведення спортивних змагань, гуртожитках та на прилеглих територіях, в інших
місцях, визначених місцевими радами;
громадянам, які не досягли 18-річного віку;
працівниками господарюючого суб'єкта, яким не виповнилося 18 років.
Забороняється реалізація на території України тютюнових виробів, на яких немає марок
акцизного збору встановленого зразка. Порядок наклеювання марок акцизного збору регламентують Правила виготовлення, зберігання та продажу марок акцизного збору й маркування
алкогольних напоїв і тютюнових виробів та порядку реалізації або знищення конфіскованих
алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України
від 11 грудня 1995 р. №996.
Маркування тютюнових виробів проводиться відповідно до вимог стандартів і складається
з:
• маркування окремих одиниць — на кожній цигарці або сигареті має бути зазначено
найменування цигарок (сигарет), найменування підприємства-виготовлювача або його
місцезнаходження, номер машини чи бригади;
• маркування коробок, пачок, боксів та сувенірних коробок — на кожній одиниці упаковки
має бути вказано найменування підприємства-виготовлювача та товарний знак, його
місцезнаходження, найменування і клас сигарет, наявність фільтрувального мундштука (для
сигарет і цигарок), кількість штук у коробці чи пачці (для цигарок, сигар, сигарет), позначення
нормативного документа (стандарту) та напис про шкідливість куріння, погодженого з
2
21
Міністерством охорони здоров'я України, вміст шкідливих для здоров'я речовин
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
порівняно з обов'язковими вимогами нормативних документів, дата виготовлення, термін
придатності;
• маркування транспортної тари з нанесенням застережних написів: "Боїться вологи",
"Боїться нагріву", додаткового напису "Легкозаймистий", а також маркування споживчої тари
(крім застережного напису Міністерства охорони здоров'я України) та додаткового позначення
дати виготовлення, кількості штук у ящику (для цигарок, сигар, сигарет), номера тари за
прейскурантом.
Перевозять тютюнові вироби критими транспортними засобами, які мають бути сухими,
чистими, без стороннього запаху, з додержанням принципу товарного сусідства.
Приміщення для зберігання тютюнових виробів мають бути відокремлені від торговельного
залу протипожежними перегородками 1-го типу, оснащені охоронною та протипожежною
сигналізацією, бути сухими, чистими, добре вентильованими, затемненими, з відносною
вологістю повітря 60—70 відсотків та без різких коливань температури.
Підлога у приміщеннях повинна бути на висоті не нижче ніж 50 см від землі. Ящики з
тютюновими виробами викладають на дерев'яні бруски на висоті 10 см від підлоги з
проміжками для циркуляції повітря у штабелі не більше ніж у шість ящиків по висоті з
проходами між двома-трьома рядами. Відстань від джерела тепла має бути не меншою ніж
один метр.
Не дозволяється зберігати тютюнові вироби в одному приміщенні з продуктами, що швидко
псуються, та товарами, цю мають запах та властивість вбирати запах.
При додержанні вимог транспортування і зберігання гарантійні строки зберігання
тютюнових виробів з дня виготовлення становлять: люлькового тютюну — 6 місяців, інших
тютюнових виробів — 12 місяців.
Перед продажем тютюнових виробів продавець обов'язково перевіряє їх якість за
зовнішнім виглядом упаковки (забруднення, розриви та розклеювання коробок, пачок і пакетів,
перекіс розривної стрічки тощо).
У торговельному залі тютюнові вироби мають бути виставлені у повному асортименті,
наявному у господарюючого суб'єкта. Їх розміщують за видами, класами, сортами на столах,
222
Глава 8
прилавках-вітринах, пристінних гірках.
Особливості правового регулювання торгівлі нафтопродуктами визначаються
Правилами роздрібної торгівлі нафтопродуктами, затвердженими постановою Кабінету
Міністрів України від 20 грудня 1997 р.
Роздрібний продаж нафтопродуктів здійснюється через мережу автозаправних станцій
(АЗС), що призначені для заправки транспортних засобів моторним пальним. Продаж цих
товарів у дрібній упаковці здійснюється також через спеціалізовані магазини по продажу
товарів господарського вжитку.
У сільській місцевості проводиться продаж гасу на розлив через мережу спеціалізованих
магазинів, кіосків, палаток (яток), а також через спеціалізовані авторозвозки системи споживчої
кооперації.
АЗС поділяються на стаціонарні, пересувні та контейнерні. Стаціонарні АЗС розташовують
у населених пунктах та на автошляхах. Використання пересувних АЗС дозволяється тільки для
реалізації населенню пічного палива та для реалізації пального на територіях стаціонарних
АЗС у разі зупинки останніх на ремонт або зачищення резервуарів.
Контейнерні АЗС дозволяється використовувати тільки в автогосподарствах, на
промислових і сільськогосподарських підприємствах, платних стоянках автомобілів, моторних
човнів і катерів, пристанях, у гаражних кооперативах та в сільській місцевості, де немає
стаціонарних АЗС.
У всіх випадках місця розташування АЗС визначають органи місцевого самоврядування та
погоджують у встановленому порядку з місцевими органами МВС і Мінекобезпеки.
Забороняється продаж нафтопродуктів безпосередньо з автоцистерн, а також приватними
особами у каністрах та іншій тарі.
На стаціонарних АЗС може бути організовано продаж нафтопродуктів у дрібній розфасовці,
супутніх товарів для автомобілів та інших транспортних засобів, приймання відпрацьованих
масел і дрібної тари з-під нафтопродуктів, а також технічне обслуговування та миття
автомобілів.
При продажу товарів вітчизняного та іноземного виробництва суб'єкт господарювання
зобов'язаний забезпечити покупців необхідною, доступною та достовірною інформацією про
товари державною мовою. Такою інформацією є:
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 223
назва нормативних документів, вимогам яких мають відповідати товари;
перелік основних споживчих властивостей товарів;
ціна та умови придбання товарів;
дата виготовлення;
гарантійні зобов'язання виготовлювача;
правила та умови ефективного використання товарів;
термін служби (придатності) товарів, відомості про необхідні дії покупця після його
закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
найменування та адреса виготовлювача і підприємства яке приймає претензії від покупця;
про сертифікацію товарів.
Стосовно товарів, які за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров'я
покупця та його майна, навколишнього природного середовища, продавець магазину або
оператор АЗС зобов'язаний довести до відома покупця інформацію про правила безпечного
використання, зберігання, утилізації цих матеріалів, а також шкідливі наслідки їх
впливу.
Розрахунки з покупцями за придбані ними нафтопродукти, інші товари здійснюються за
готівку в національній валюті, у безготівковому порядку, за кредитними картками або в іншому
порядку відповідно до законодавства.
На стаціонарних і контейнерних АЗС, у спеціалізованих магазинах розрахунки з покупцями
проводяться через зареєстровані електронні контрольно-касові апарати з обов'язковою
видачею покупцеві касового чека, а на пересувних АЗС — з використанням товарно-касових
книг та електронних контрольно-касових апаратів (за наявності відповідних моделей).
Під час продажу товарів продавець або оператор АЗС зобов'язаний видати покупцеві
касовий чи товарний чек або інший письмовий документ, що засвідчує факт купівлі.
Якщо покупцеві не підійшов товар належної якості, він має право обміняти його на
аналогічний протягом 14 днів, не враховуючи дня купівлі, а при виявленні недоліків чи
фальсифікації товару протягом гарантійного терміну має право за своїм вибором вимагати від
господарюючого суб'єкта:
224
Глава В
безплатного усунення недоліків або відшкодування витрат на їх виправлення покупцем;
заміни на аналогічний товар належної якості;
відповідного зменшення його купівельної ціни;
заміни на такий самий товар іншої марки (моделі) з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;
розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.
Особливості купівлі-продажу транспортних засобів урегульовані Правилами торгівлі
транспортними засобами і номерними агрегатами, затвердженими наказом МЗЕЗторгу України
від 18 грудня 1995р. М'2168 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 29 грудня 1995 р. за
М9 489/1025).
Зазначені Правила регламентують торгівлю автомобілями, автобусами, мотоциклами усіх
типів, марок і моделей, причепами, напівпричепами та мотоколясками, іншими транспортними
засобами (далі—транспортні засоби) вітчизняного та іноземного виробництва і номерними
агрегатами до них (двигунами, шасі, кузовами, рамами), що не були в експлуатації (нових, які
ще не були зареєстровані в органах Держ-автоінспекції, далі —ДАІ), пройшли в встановленому
порядку сертифікацію і мають документ встановленого зразка, комісійну торгівлю цими
засобами і номерними агрегатами, а також торгівлю транспортними засобами і номерними
агрегатами, що були в користуванні.
Продаж автотранспортних засобів і номерних агрегатів дозволяється особам, які досягли
18 років, мототранспортних засобів і номерних агрегатів — особам, які досягли 16 років, за
наявності паспорта або документа, що його замінює.
Продаж мототранспортних засобів і номерних агрегатів неповнолітнім особам здійснюється
за наявності дозволу батьків чи опікуна.
Юридичні особи можуть придбавати транспортні засоби та номерні агрегати за наявності
доручення уповноваженої особи підприємства (організації, установи) та паспорта або
документа, що його замінює.
Продавець для продажу транспортних засобів повинен мати довідки-рахунки, які є
підставою для реєстрації транспортних засобів в органах ДАІ, та номерні знаки Транзит", що
відповідають державному стандартові, для перегону транКупівля-продаж у роздрібній торгівлі 225
спортних засобів до місця призначення. У супровідних документах робиться відмітка
"Перегін" і вказуються реєстраційні номери.
Бланки довідок-рахунків та номерні знаки Транзит" є документами суворої звітності.
Забезпечення продавця бланками довідок-рахунків проводиться у встановленому
законодавством порядку Управлінням ДАІ МВС України, номерними знаками Транзит" —
управліннями ДАІ ГУМВС України в Автономній Республіці Крим, м. Києві, Київській області,
УМВС України в областях та м. Севастополі.
Довідка-рахунок заповнюється друкарським способом або чорнилом від руки одним
почерком. У відповідній графі проставляються назва продавця та дата реалізації транспортних
засобів. Довідку-рахунок підписують керівник (заступник керівника), головний бухгалтер, касир і
засвідчують круглою печаткою. Якщо продаж транспортних засобів і номерних агрегатів
відбувається через філію господарюючого суб'єкта за погодженням з Управлінням ДАІ МВС
України, видача довідок-рахунків здійснюється за підписом керівника (заступника керівника),
головного бухгалтера, касира та засвідчується круглою печаткою філії.
Вимоги щодо показників якості нових транспортних засобів, маркування, приймання,
зберігання регламентуються стандартами, технічними умовами та іншою нормативнотехнічною документацією.
У разі неповної комплектності або неналежної якості транспортного засобу він підлягає
уцінці. Уцінені транспортні засоби з гарантії знімаються, про що інформується покупець.
Забороняється продаж нових транспортних засобів і номерних агрегатів з дефектами, що
загрожують безпеці дорожнього руху, або які за технічним станом не відповідають нормативам
і стандартам, діючим в Україні, а також які не пройшли передпродажної підготовки.
Передпродажна підготовка транспортних засобів проводиться кваліфікованими фахівцями
продавця згідно з вимогами нормативно-технічної документації. Продавець у сервісній книжці
обов'язково робить позначку про проведення передпродажної підготовки транспортних засобів.
8 О. Дзера
22в
Глав» в
На продані транспортні засоби продавець повинен видати покупцеві сервісну книжку,
інструкцію про порядок експлуатації, товарний (касовий) чек або інший письмовий документ,
що засвідчує факт купівлі, а також довідку-рахунок, яка є підставою для реєстрації
транспортного засобу в органах ДАІ.
У разі відсутності сервісної книжки покупцеві видається довідка про проведення
передпродажної підготовки.
Комісійна торгівля транспортними засобами і номерними агрегатами проводиться на
підставі договору комісії між господарюючим суб'єктом, який приймає товар на комісію (далі —
комісіонер), і громадянином, підприємством (організацією, установою), які здають товар на
комісію (далі — комітент). Договором комісії комітент доручає продаж товару комісіонерові за
визначену винагороду.
Торгівля транспортними засобами і номерними агрегатами, що були в користуванні,
здійснюється шляхом скупки їх у громадян, підприємств (організацій, установ) та подальшого їх
продажу іншим громадянам, підприємствам (організаціям, установам). Між скупкою та
продажем продавець може зробити технічне обслуговування та ремонт транспортного засобу.
Скупка транспортних засобів і номерних агрегатів проводиться на підставі договору між
продавцем (господарюючим суб'єктом) та громадянином, підприємством (організацією,
установою) — власником транспортного засобу чи номерного агрегату.
При продажу транспортних засобів, які мають дефекти, що загрожують безпеці дорожнього
руху та життю громадян, продавець повідомляє покупця у письмовій формі про існуючі
дефекти та неможливість експлуатації транспортного засобу до їх усунення.
Якщо виявлено недоліки у транспортних засобах і номерних агрегатах, що перебувають на
гарантії, діє ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів".
Після продажу транспортні засоби реєструють в органах ДАІ на підставі довідки-рахунку і
технічного паспорта (що належав попередньому власникові), які надаються продавцем
покупцеві. В розділі технічного паспорта "Особливі відмітки" робиться запис: "Автомобіль
2
27
(інший технічний засіб) проданий
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
за довідкою-рахунком, серія, номер, дата", який підписує керівник та засвідчує печаткою.
Торгівля примірниками аудіовізуальних творів і фонограм. З метою забезпечення охорони
прав на об'єкти інтелектуальної власності, правомірного використання аудіовізуальних творів і
фонограм, а також впорядкування роздрібної торгівлі ними Кабінет Міністрів України
постановою від 4 листопада 1997 р. М8 1209 затвердив Правила роздрібної торгівлі
примірниками аудіовізуальних творів і фонограм.
Відповідно до Правил роздрібна торгівля примірниками творів і фонограм здійснюється
через спеціалізовані підприємства торгівлі, в тому числі фірмові, спеціалізовані відділи (секції)
підприємств з універсальним асортиментом непродовольчих товарів, які зареєстровані у
встановленому порядку і мають ліцензію на роздрібну торгівлю непродовольчими товарами
(далі — суб'єкт підприємницької діяльності).
Під аудіовізуальним твором Правила розуміють твір, який складається з набору пов'язаних
між собою зображень, що створюють відчуття руху, із звуковим супроводом або без нього. До
аудіовізуальних творів належать кінематографічні та інші твори, виражені засобами,
аналогічними засобам кінематографії, такі, як телевізійні та інші способи фіксації зображень із
звуковим супроводом на магнітних плівках, платівках, дисках тощо.
Фонограма — виключно звуковий запис будь-якого виконання чи інших звуків. Диски,
магнітофонні касети та інші носії записів є примірниками фонограми.
Роздрібна торгівля примірниками творів і фонограм проводиться через спеціалізовані
підприємства торгівлі, в тому числі фірмові, спеціалізовані відділи (секції) підприємств з
універсальним асортиментом непродовольчих товарів, які зареєстровані у встановленому
порядку і мають ліцензію на роздрібну торгівлю непродовольчими товарами (далі — суб'єкт
підприємницької діяльності).
До примірників творів і фонограм, що надходять до роздрібної торговельної мережі,
повинні додаватися супровідні документи (рахунки-фактури, прибутково-видаткові накладні
тощо), документи, що підтверджують якість примірників твору і фонограми, з відомостями про
228
Глава В
виробника твору чи фонограми, виробника їх примірників, правила використання та гарантійні зобов'язання.
На етикетці індивідуальної упаковки примірника твору і фонограми мають бути маркувальні
дані:
• для аудіовізуального твору — назва твору, штриховий код, час демонстрування, імена
сценариста, режисера, оператора, художника-постановника, авторів музики, спеціально
створеної для аудіовізуального твору, продюсера (виробника) аудіовізуального твору, знак
охорони авторського права (латинська літера С у колі ©, ім'я (найменування) особи, яка має
авторське право, рік першої публікації твору, імена головних виконавців, номер прокатного
посвідчення Мінкультури, номер договору з особою, яка має авторське і суміжні права, чи
номер угоди з ДААСП, дата випуску твору, дата відтворення примірників твору;
• для фонограм — назва твору, штриховий код, час звучання, імена автора музики, автора
тексту, знак охорони суміжних прав (латинська літера Р у колі ®, ім'я (найменування) особи,
якій належать суміжні права (виробник фонограми, виконавець), рік першої публікації
фонограми, найменування виробника примірника фонограми, його адреса, товарний
(фірмовий) знак, номер угоди виробника примірників фонограм з особою, яка має авторське і
суміжні права, чи з ДААСП, дата випуску, дата відтворення примірників фонограм.
Усі примірники творів і фонограм мають бути забезпечені відповідно до вимог ст. 18 Закону
України "Про захист прав споживачів" інформацією, викладеною письмово українською мовою.
У торговельному залі примірники творів і фонограм розміщуються окремо за носіями
запису та їх жанром.
Місце продажу примірників творів і фонограм має бути забезпечено якісною апаратурою
для перевірки якості їх запису на прохання покупця (аудіо- та відеомагнітофонами, телевізорами тощо).
Роздрібна торгівля примірниками творів і фонограм забороняється:
якщо примірники творів і фонограм є контрафактними або містять фальсифікований знак
2
29
для товарів і послуг;
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
у дрібнороздрібній торговельній мережі (кіосках, палатках, лотках, автомагазинах тощо), з
рук, на ринках (крім розміщених на них спеціалізованих підприємств торгівлі);
у необладнаних протипожежною сигналізацією та відповід ними технічними пристроями
торговельних приміщеннях.
Правове регулювання купівлі-продажу зброї. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про
власність" від 7 лютого 1991 р. Верховна Рада України Постановою "Про право власності на
окремі види майна" від 17 червня 1992 р.1 встановила спеціальний порядок набуття права
власності громадянами на окремі види майна, включивши до переліку видів майна, зокрема,
зброю. Згідно з цим порядком громадяни набувають права власності на такі види зброї,
придбаної ними з відповідного дозволу, що надається:
• на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю — органами внутрішніх справ за місцем
проживання особам, які досягли 21-річного віку;
• на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану
зброю з нарізними стволами) — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які
досягли 25-річного віку;
• на газові пістолети (револьвери) і патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої
та дратівної дії, — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18річного віку;
• на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 мм і швидкістю польоту кулі
понад 100 м за секунду — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які
досягли 18-річного віку.
Останнім часом значного поширення серед громадян і юридичних осіб набули спеціальні
засоби самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, дозволені до
виготовлення, реалізації (продажу), придбання, реєстрації, обліку, зберігання (носіння) і
застосування. До таких спеціальних заходів самооборони належать:
• упаковки з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії (газові балончики);
Ст.
517;
•
№ 5.
—
' Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. • 1993. — № 22. — Ст. 233; 1994. —
№ 34. — Ст. 322; 1995. Ст. 33.
230
Глава 8
• газові пістолети (револьвери) та патрони до них калібру 6,8 і 9 мм, заряджені речовинами
сльозоточивої та дратівної дії.
Відносини, пов'язані з особливостями купівлі-продажу спеціальних заходів самооборони,
регулює Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку 1 застосування
спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії,
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706.
Відповідно до цього Положення упаковки з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії
(газові балончики) реалізуються (продаються) громадянам, які досягли 18-річного віку, суб'єктам підприємницької діяльності, установам та організаціям без дозволу органів внутрішніх
справ у спеціалізованих магазинах, окремих секціях магазинів. Відкриття та функціонування
спеціалізованих магазинів та окремих секцій магазинів для продажу упаковок з аерозолями
сльозоточивої та дратівної дії (газових балончиків) здійснюються у порядку, встановленому
Міністерством внутрішніх справ України.
Що стосується газових пістолетів (револьверів), то, як зазначалося раніше, вони можуть
бути придбані лише з дозволу.
Дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів) та патронів до
них видають органи внутрішніх справ громадянам, які десяти 18-річного віку, за умови
наявності висновку (довідки) медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії)
встановленої форми про те, що вони за станом здоров'я можуть володіти (користуватися)
спеціальними засобами самооборони та ознайомлені з порядком їх зберігання (носіння) і
застосування.
Дозволи не видаються, а видані дозволи анулюються за наявності: /
• висновку (довідки) медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої
форми, який свідчить про те, що така особа за станом здоров'я не може володіти спеціальними
засобами самооборони;
• відомостей про систематичне порушення особою громадського порядку, зловживання
спиртними напоями, вживання наркотичних речовин без призначення лікаря;
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
231
• пред'явлення такій особі обвинувачення у вчинененні злочину, а також засудження до
позбавлення волі;
• непогашеної або незнятої у встановленому порядку з особи судимості за тяжкий злочин
або злочин, скоєний із застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин або спеціальних
засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії;
• умовного засудження особи з іспитовим терміном або засудження до виправних робіт;
• вироку народного суду щодо такої особи, виконання якого відстрочено.
Суб'єкти підприємницької діяльності, установи та організації з метою захисту життя,
здоров'я, честі і гідності своїх працівників мають право на придбання газових пістолетів
(револьверів), патронів до них з оформленням дозволу органами внутрішніх справ на їх
зберігання (носіння) конкретним працівникам, які досягли 18-річного віку, за наявності висновку
(довідки) медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми щодо цих
працівників та ознайомлення з порядком їх зберігання (носіння) і застосування.
Щоб отримати дозвіл на придбання газових пістолетів (револьверів), громадяни подають
до органу внутрішніх справ:
заповнену картку-заяву;
дві фотокартки розміром 3х4 см;
висновок (довідку) медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої
форми (крім осіб, які мають дозвіл органу внутрішніх справ на зберігання і носіння мисливської
та відомчої вогнепальної зброї);
квитанцію про оплату послуг, пов'язаних з оформленням документів для видачі дозволу на
придбання газових пістолетів (револьверів).
Якщо отримати дозвіл на придбання газових пістолетів (револьверів) бажають суб'єкти
підприємницької діяльності, вони мусять подати до органу внутрішніх справ такі документи:
лист з обгрунтуванням необхідності придбання газових пістолетів (револьверів) із
зазначенням їх типу та кількості;
список працівників, які користуватимуться зазначеними засобами самооборони;
232
Глава 8
по 2 фотокартки розміром 3х4 см (кожного з працівників, що використовуватимуть газові
пістолети (револьвери);
копію платіжного доручення про оплату послуг, пов'язаних з оформленням документів для
видачі дозволів на придбання зазначених засобів самооборони (за кожну одиницю).
Орган внутрішніх справ протягом одного місяця розглядає документи і видає дозвіл на
придбання газових пістолетів (револьверів) або мотивовано відмовляє в його видачі. Відмову у
видачі дозволу може бути оскаржено відповідно до чинного законодавства у судовому порядку.
Дозвіл на придбання газових пістолетів (револьверів) видається терміном на три місяці. Не
використаний протягом цього часу дозвіл повертається до органу внутрішніх справ, який його
видав.
Придбані газові пістолети (револьвери) протягом 10 днів з дня придбання подають до
органу внутрішніх справ для реєстрації та оформлення дозволу на їх зберігання (носіння).
Для отримання дозволу на зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів) їх
власники (користувачі) подають до органу внутрішніх справ також корінець дозволу на
придбання з відміткою спеціалізованого магазину про продаж газового пістолета (револьвера)
та квитанцію (платіжне доручення) про оплату послуг, пов'язаних з оформленням документів
для видачі дозволу на зберігання (носіння) газових пістолетів (револьверів).
Дозвіл на зберігання і носіння газових пістолетів (револьверів) видає орган внутрішніх
справ терміном на три роки.
Дозвіл на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера) може бути виданий кожному
членові сім'ї власника газового пістолета (револьвера), який має на це право.
Кількість працівників суб'єкта підприємницької діяльності, установи, організації, яким може
бути виданий дозвіл на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), обмежується
трьома особами на кожний газовий пістолет (револьвер).
Реалізація (продаж) спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї,
холодної зброї та спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії,
що її здійснюють суб'єкти підприємницької діяльності, регулюється спеціальним нормативним
актом. Цей акт — Умови і правила здійснення підприємницької діяльності по
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
233
виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та
боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів,
заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної
оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів,
створенню та утриманню стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельнограверних майстерень, виготовленню печаток і штампів — затверджено наказом Міністерства
внутрішніх справ України від 18 жовтня 1993 р № 643 (із змінами та доповненнями, внесеними
наказом МВС від 13 травня 1996 р. № 311).
Зазначений вище вид підприємницької діяльності відповідно до підпункту 3 п. 1 Положення
про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на
здійснення окремих видів діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
17 травня 1994 р. № 316, можна здійснювати лише за наявності спеціального дозволу
(ліцензії), що його видає МВС України згідно з Інструкцією про порядок видачі суб'єктам
підприємницької діяльності ліцензій на виробництво, ремонт і реалізацію спортивної,
мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення і
реалізацію спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії,
індивідуального захисту, активної оборони та засобів для виконання спеціальних операцій і
оперативно-розшукових заходів, створення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ,
мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів,
затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18 жовтня 1993р. №643.
Заява підприємцями— юридичними особами та підприємцями-громадянами на отримання
ліцензії подається за територіальністю до ГУМВС у Автономній Республіці Крим, ГУМВС у
областях, містах Києві і Севастополі за місцем державної реєстрації суб'єктів підприємницької
діяльності та відповідно до обраного виду підприємництва.
До заяви на отримання ліцензії додаються:
• підприємцями — юридичними особами — копії установчих документів;
234
Глава 8
» підприємцями-громадянами — копії установчих документів та документів, що засвідчують
рівень освіти і кваліфікації, необхідні для здійснення обраних видів діяльності;
• квитанція банку про оплату послуг за видачу ліцензії. Органи внутрішніх справ при
отриманні заяв на видачу ліцензій на здійснення підприємницької діяльності перевіряють
умови, необхідні для видачі ліцензії:
• наявність погоджених з МВС України та іншими заінтересованими міністерствами і
відомствами умов, необхідних для продажу спортивної, мисливської вогнепальної зброї і
спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії;
• відомості про осіб, відповідальних за відкриття 1 функціонування магазинів по реалізації
зброї, боєприпасів до неї та газових балончиків, пістолетів (револьверів) і патронів,
заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії;
• придатність приміщень для відкриття та функціонування підприємств по реалізації"!
зазначеної вище зброї, що визначається комісією у складі представників органів внутрішніх
справ (міліції, пожежного нагляду і державної служби охорони) та заінтересованих організацій,
а при потребі — архітектурного і санітарного нагляду з урахуванням встановлених вимог.
Ліцензія не видається за відсутності зазначених умов здійснення підприємницької
діяльності та за наявності відносно особи, відповідальної за здійснення підприємницької
діяльності:
• висновку (довідки) медичного закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії), який свідчить
про те, що така особа за станом здоров'я не може здійснювати вказану роботу або володіти
зазначеною вище зброєю;
• даних про систематичні порушення такою особою громадського порядку, зловживання
спиртними напоями та наркотичними речовинами;
• пред'явленого обвинувачення про вчинення злочину, а також віддання до суду;
• непогашеної судимості за умисні злочини;
• вироку суду про заборону займатися зазначеною діяльністю;
• позбавлення ліцензії на вказані види підприємницької діяльності.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
235
Мисливська вогнепальна зброя, газові пістолети (револьвери) здаються на комісійний
продаж громадянами або представниками організацій за направленням органів внутрішніх
справ 1 за документами, які засвідчують особу. При здачі на комісійний продаж вогнепальної
зброї, газових пістолетів (револьверів) без вказаних направлень, адміністрація магазину
приймає їх і передає із зазначенням відомостей про особу, що їх здала, до органів внутрішніх
справ за терито-ріальністю. Квитанцію про приймання на комісійний продаж зброї, газових
пістолетів (револьверів) разом з дозволом на їх зберігання громадянин подає у 10-денний
термін до органів внутрішніх справ, де їх було зареєстровано. Після одержання органами
внутрішніх справ повідомлення з магазину про реалізацію зброї, газових пістолетів
(револьверів) останніх знімають з обліку.
Торговельні організації повинні вести облік проданих вогнепальної зброї, мисливських
ножів та боєприпасів, газових балончиків, газових пістолетів (револьверів) у книгах обліку, які
нумеруються, прошнуровуються та скріплюються печаткою місцевих органів внутрішніх справ.
Про вид, систему, марку, калібр, номер проданих зброї, газових пістолетів (револьверів)
продавець вносить відповідні записи у дублікат дозволу на придбання вогнепальної зброї,
газових пістолетів (револьверів) і книгу обліку. Вони засвідчуються підписом продавця і
штампом магазину із зазначенням дати продажу цих предметів.
Боєприпаси до мисливської вогнепальної зброї, мисливські ножі, патрони до газових
пістолетів (револьверів) у магазинах продаються організаціям після пред'явлення дозволу
органів внутрішніх справ на зберігання вогнепальної зброї, газових пістолетів (револьверів),
доручення і документа, який засвідчує особу — представника організації.
Продаж мисливських ножів громадянам, які вже мають у власному користуванні мисливську
вогнепальну зброю, здійснюється на підставі дозволів на її зберігання. При цьому у розділі
"Особливі відмітки" такого дозволу адміністрація магазину ставить штамп. Придбані таким
способом мисливські ножі громадяни зобов'язані у 10-денний термін зареєструвати в органі
внутрішніх справ за місцем проживання. Про реєстрацію придбаних мисливських ножів в органі
внутрішніх справ робиться відповідна відмітка в картці-заяві
236
Глава 8
облікової справи власника такої мисливської вогнепальної зброї, а у розділі "Особливі,
відмітки" дозволу на її зберігання ставиться штамп.
Записи про продані боєприпаси до мисливської зброї та патрони до газових пістолетів
(револьверів) здійснюються у дозволі на зберігання зброї і вказаних спеціальних засобів.
§ 4. Загальна характеристика законодавства про захист прав споживачів
Прийнятий Верховною Радою України 12 травня 1991 р. Закон УРСР "Про захист прав
споживачів" був введений у дію постан9вою Верховної Ради з 1 травня 1991 р.1. Звичайно, цей
закон містив багато прогресивних положень, спрямованих на посилений захист прав громадянспоживачів. Водночас у ньому було допущено ряд істотних прорахунків, зумовлених
відсутністю досвіду в такій сфері нормотворчості. Тому вже 15 грудня 1993 р. до Закону
України "Про захист прав споживачів" було внесено істотні зміни та доповнення2.
Закон України "Про захист прав споживачів" у редакції від 15 грудня 1993 р. набув
завершеності і логічності. В ньому були також заповнені окремі прогалини в регулюванні відносин з участю громадян-споживачів. Це, безумовно, не означає, що після внесення таких
істотних змін зникла потреба в подальшому вдосконаленню Закону. Цей процес відбуватиметься й далі. Більше того, після 15 грудня 1993 р. до цього закону вже було внесено кілька
нових змін, які, однак, не відзначалися масштабністю і не змінювали його ідеологію.
Закон України "Про захист прав споживачів" (у редакції 1993 р.) складається з преамбули,
трьох розділів :"3агальні
' Оскільки в (системі споживчого законодавства центральне місце займає Закон "Про
захист прав споживачів", то саме на аналізі його норм буде зосереджено головну увагу в
даному дослідженні.
2 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 1. — Ст. 1—2.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
237
положення", "Права споживачів та їх захист", "Громадські організації споживачів
(об'єднання споживачів)" та містить всього 26 статей1. Закон "Про захист прав споживачів"
1991 р. також складався з преамбули, двох розділів з ідентичними назвами та третього розділу
"Об'єднання споживачів", але містив лише 18 статей.
У преамбулі Закону України "Про захист прав споживачів" зазначається, що він регулює
відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготовлювачами (виготівниками),
виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та
визначає механізм реалізації державного захисту їх прав.
Дещо по-іншому визначав предмет регулювання цих відносин Закон 1991 р., в якому було
записано: "Цей закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи захисту прав
громадян-споживачів продукції (товарів, робіт, послуг) в умовах різноманітності форм
власності, товарно-грошових і ринкових відносин у сфері торговельного та інших видів
обслуговування".
Аналізуючи зміст наведених положень, не можна дати однозначну позитивну оцінку
оновленому положенню преамбули в редакції 1993 р. Воно більш лаконічне, не переобтяжене
зайвими поняттями. Водночас оновлена ч. 1 преамбули, порівняно з її попередньою редакцією,
не позбавлена деяких вад. Зокрема, правило про те, що Закон України "Про захист прав
споживачів" регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготовлювачами,
виконавцями, продавцями не відповідає дійсному змістові цього закону, адже він не тільки
регулює відносини між зазначеними суб'єктами, а й визначає обов'язки господарюючих
суб'єктів (виготовлювачів, виконавців, торговельних підприємств) поза межами цивільних
правовідносин, що виникають між ними та споживачами. Такими є, зокрема, статті 5—11 та 13
Закону України "Про захист прав споживачів". Невиправданим стало також вилучення
посилання на те, що Закон спрямований на захист прав громадян-споживачів, адже саме для
них встановлю' Надалі посилання на норми Закону України "Про захист прав споживачів"
здійснюватимуться у редакції 1993 р.
238
Глава 8
ються привілеєві права, саме вони є суб'єктом посиленого державного захисту у цій сфері
відносин.
З урахуванням викладеного, 1 ч. преамбули бажано було б викласти у такій редакції: Цей
закон регулює відносини між громадянами — споживачами товарів (робіт, послуг) і виготовлювачами, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, визначає вимоги,
яким мають відповідати товари (роботи, послуги), встановлює обов'язки уповноважених
державних органів, права споживачів та визначає засоби реалізації державного захисту їх
прав.
У зв'язку з вищевикладеним, виникають певні сумніви і щодо правомірності назви самого
Закону, адже в ньому містяться як норми позитивного регулювання, так і норми, які
застосовуються лише у разі порушення прав споживачів. Тому було б юридичне коректніше
даний закон назвати:
"Закон про права споживачів-громадян та їх захист". Нинішня ж назва Закону зобов'язує
давати йому довільне розширене тлумачення.
Заслуговує на підтримку прагнення законодавця дати визначення основних понять даного
закону, що сприяє їх єдиному тлумаченню. Так, споживачем визнається громадянин, який
придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи,
послуги) для власних побутових потреб. Звідси випливає, що споживачами за цим законом
мають визнаватися лише громадяни, які вчиняють чи мають вчинити зазначені дії з метою
використання товарів, робіт, послуг для власних побутових потреб.
Наведене визначення породжує одразу кілька проблем. По-перше, невідомими є критерії
встановлення факту придбання, замовлення, використання товарів, робіт, послуг для власних
побутових потреб. Зокрема, як бути, коли ці дії вчинені для задоволення потреб членів сім'ї,
колег по роботі, навчанню тощо? Очевидно, законодавець мав на увазі не визнавати
споживачами тих покупців, замовників, які набувають, замовляють товари, роботи, послуги не з
метою використання у підприємницькій діяльності. У такому разі щодо цього припущення мало
б бути в Законі зроблено застереження. Однак і тоді не можна повністю уникнути невизначеності у питанні правових наслідків придбання (замовлення) громадянином товару (послуг) з
тією чи іншою метою викоКупіяля-продаж у роздрібній торгівлі 239
ристання "їх. Наприклад, як бути, коли громадянин придбав у торговельного підприємства
трактор чи іншу техніку для власних побутових потреб, а фактично використовував у підприємницькій діяльності і навпаки. На наш погляд, вирішальне значення тут має надаватися не
лише меті придбання товару, а тому фактові, в якому статусі перебував громадянин, укладаючи угоду. Тобто, якою в угоді громадянин виступав стороною (покупцем) як підприємець, то
на його відносини з продавцем норми Закону України "Про захист прав споживачів" не повинні
поширюватися.
Ця проблема була менш гострою в Законі 1991 р., в якому давалися також визначення
понять "покупець" і "замовник". Так, покупцем визнавався громадянин, який набував продукцію
за договором купівлі-продажу, а замовником — громадянин, який замовляв роботи або
послуги. Законодавчі роз'яснення змісту цих термінів вносило більшу певність щодо кола
покупців і замовників, права яких мають захищатися за законодавством про захист прав
споживачів. Тому, враховуючи все викладене, можна зазначити, що споживач— це громадянин, який не як підприємець придбаває (набуває), замовляє, використовує або має намір
придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. При цьому під
власними побутовими потребами необхідно розуміти також потреби членів сім'ї, родичів, інших
осіб. Думається, що і в тих випадках, коли громадянин набував у роздрібній торговельній
мережі товар з метою майбутнього використання у підприємництві, але через певні обставини
фактично використовував для власних побутових потреб, він також має право на захист згідно
з Законом України "Про захист прав споживачів".
Відповідно до преамбули Закону продавцем є підприємство, установа, організація або
громадянин-підприємець, які реалізують товари за договором купівлі-продажу, а виконавцем —
підприємство, організація, установа або громадянин-підприємець, що виконують роботи або
надають послуги.
Наведені термінологічні визначення не можна визнати вдалими, адже за ними до продавців
чи виготовлювачів необхідно зарахувати будь-які підприємства, організації, установи
(громадяни-підприємці), в тому числі і ті, для яких торговельна діяльність, та чи інша діяльність
з надання побутових послуг
240
Глава 8
не є професійною, а має разовий або нерегулярний характер. Наприклад, цукровий завод
продає своєму працівникові автомашину, яка вже протягом кількох років була у користуванні
заводу. Законодавче термінологічне визначення поняття "продавець" дає підстави поширити
на дану угоду купівлі-продажу правила Закону України "Про захист прав споживачів". Однак,
навряд чи доцільно на таку угоду поширювати дію цього закону, адже споживче законодавство
за своїм призначенням має обмежену сферу регулювання і не повинно стосуватися продавців і
виконавців, які не є професіоналами у тому чи іншому виді діяльності і не займаються
роздрібною торгівлею чи наданням інших побутових послуг населенню.
Отже у випадках разового надання торговельних послуг громадянам суб'єктами
підприємництва — непрофесіонала-ми повинні діяти відповідні загальні норми цивільного
законодавства. За таких умов громадянин-покупець не матиме пільгових умов захисту, але
його права будуть все-таки захищені цими нормами цивільного права, яке однаковою мірою
захищає права і продавця, і покупця.
У преамбулі Закону розкривається також зміст договору, який розглядається як усна чи
письмова угода між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, строки, ціну та інші
умови, за якими здійснюються купівля-продаж, роботи та послуги, та який може оформлятися
квитанцією, товарним чеком або іншими письмовими документами. Майже у такій редакції
містилося термінологічне визначення в Законі 1991 р. Однак, в обох випадках не було
особливої потреби у такому термінологічному роз'ясненні, оскільки воно не додає нічого нового
порівняно з тим, що з цього приводу вже є у цивільному законодавстві.
Загалом же в Законі 1991 р. містилося 10 термінологічних визначень (споживач, покупець,
замовник, продукція, виготовлювач, виконавець, продавець, договір, державний стандарт,
нормативно-технічна документація), а в Законі 1993 р. їх стало 7 (споживач, виготовлювач,
виконавець, продавець, договір, недолік, істотний недолік). І все-таки не всі новели у цій
частині чи скасовані терміни виявилися виправданими. Так, передчасно законодавець
відмовився від роз'яснень термінів "державні стандарти", "нормативно-технічна докуКупівля-продаж у роздрібній торгівлі 241
ментація", безпідставно зберіг визначення договору. Але цілком обгрунтовано
запроваджені визначення термінів "недоліки" та "істотні недоліки".
Розділ 1 "Загальні положення" складається лише з двох статей (статті Л і 2) організаційнотехнічного змісту. Так, у ст. 1 зазначається, що законодавство України про захист прав
споживачів складається з цього закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно
до нього.
Безперечно, центральне місце у системі споживчого законодавства займає Закон України
"Про захист прав споживачів", норми якого становлять основний зміст споживчого права. Саме
він встановлює визначальні принципи правового регулювання відносин за участю громадянспоживачів та окреслює соціальне необхідні потреби і юридичне допустимі межі їх пільгового
захисту. Норми інших законів, зокрема про захист від недобросовісної реклами, про
запобігання монополізму, лише прямо чи опосередковано сприяють реалізації споживачами
своїх прав.
Особливе значення у системі споживчого законодавства мають норми ЦК України, які
встановлюють правила укладення договорів купівлі-продажу, підряду, схову та інших угод у
сфері побутового обслуговування, юридичну відповідальність за неналежне їх виконання чи
невиконання. Правильне додержання громадянином цих правил є надійною правовою гарантією захисту їх порушених прав як споживачів. Навіть незважаючи на те, що поки що діє
Цивільний кодекс 1963 р., окремі його норми зберігають своє праворегулююче значення й нині.
У проекті нового ЦК України чільне місце займають норми щодо захисту прав споживачів.
Однак у ньому вміщено лише норми цивільно-правової приналежності. Адміністративноправові норми мають бути об'єктивно відображені в адміністративному та інших галузях
законодавства. При цьому доцільно зберегти Закон України "Про захист прав споживачів", який
є комплексним нормативним актом і містить норми різних галузей права.
Важливе значення для захисту прав споживачів мають Положення про порядок
тимчасового припинення діяльності підприємств сфери торгівлі, громадського харчування і
послуг, які систематично реалізують недоброякісні товари, порушують правила торгівлі та
надання послуг, умови зберігання
242
Глава 8
і транспортування товарів; Положення про порядок вилучення неякісних товарів,
документів та інших предметів, що свідчать про порушення прав споживачів; Положення про
порядок припинення (заборони) господарюючим суб'єктам відвантаження, реалізації (продажу)
і виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, цю не відповідають вимогам
нормативних документів, затверджені постановою Верховної Ради України від 25 січня 1995
р.1. Зазначені Положення містять широкий спектр адміністративно-організаційних заходів,
спрямованих на припинення порушень господарюючими суб'єктами, які так чи інакше
призводять до реалізації споживачам неякісних товарів (послуг). Незважаючи на це, відповідні
норми цих Положень теж входять у систему споживчого законодавства, яке вже раніше ми
визнали комплексним законодавством.
У Законі "Про захист прав споживачів" 1991 р. ст. 1 містила ще ч. 2, в якій зазначалося, що
"у випадках, прямо зазначених у цьому Законі та інших законодавчих актах, заходи щодо
реалізації прав споживачів можуть регулюватися постановами Кабінету Міністрів УРСР".
Вилучення ч. 2 із ст. 1 Закону 1993 р. може створити враження про унеможливлення врегулювати окремі відносини з участю споживачів постановами Кабінету Міністрів України.
Насправді це не так, адже безпосередньо у тексті самого Закону 1993 р. є посилання на право
Кабінету Міністрів своїми актами регулювати деякі відносини.
Закон України "Про захист прав споживачів" безпосередньо передбачає право Кабінету
Міністрів України визна чати, встановлювати чи затверджувати:
1) порядок відбору у господарюючих суб'єктів сфери тор гівлі, громадського харчування і
послуг зразків товарів, сиро вини, матеріалів тощо (ст. 5);
2) порядок проведення контрольних перевірок правиль ності розрахунків із споживачами за
надані послуги та реалі зовані товари (ст. 5);
3) порядок накладення на господарюючих суб'єктів сфер торгівлі, громадського харчування
і послуг стягнень, перед бачених ст. 23 Закону (ст. 5);
' Голос України. — 1995. — 14 лютого.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 243
4) порядок та умови страхування службової особи державного органу у справах захисту
прав споживачів (ст. 10);
5) переліки сезонних товарів, гарантійні терміни за якими обчислюються з початку
відповідного сезону (ст. 13);
6) перелік товарів для обмінного фонду (ст. 14);
7) перелік товарів, що не підлягають обмінові (поверненню) з підстав, визначених Законом
(ст. 20);
8) правила торговельного, побутового та інших видів обслуговування (виконання робіт,
надання послуг).
Наведений обсяг компетенції Кабінету Міністрів України у сфері нормотворення не слід
розглядати як вичерпний. Думається, що правовий вплив Кабінету Міністрів України \ сфері
захисту прав споживачів може бути значно ширший, якщо це спрямовано на реалізацію цих
прав. Однак у будь-якому разі акти Кабінету Міністрів України не повинні суперечити Закону
України "Про захист прав споживачів" та іншим законам України. Безперечно, постанови
Кабінету Міністрів України мають велике значення для ефективної реалізації споживачами
своїх прав, визначених Законом України "Про захист прав споживачів", адже вони досить часто
встановлюють конкретний механізм захисту порушених прав.
Не можна недооцінювати значення нормативних актів різних міністерств і відомств,
зокрема Державного комітету України у справах захисту прав споживачів, Міністерства
зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державного комітету України по
стандартизації, метрології та сертифікації, Антимонопольного комітету України. Такі
нормативні акти мають юридичну силу лише за умови їх державної реєстрації у Міністерстві
юстиції України, яка здійснюється відповідно до Указу Президента України "Про державну
реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади" від 3
жовтня 1992 р.1.
Як свідчить практика, саме відомчі нормативні акти є найменш структурно організованими,
їх видають без додержання принципів побудови права, що ускладнює пошук та застосування їх
правових норм. Крім того, здебільшого саме відомчі нормативні акти нейтралізують
прогресивні, але де' Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України. -1995.— № 1. — Ст. 3.
244
Глава 8
кларативні норми того чи іншого закону шляхом встановлення складних формальних
процедур реалізації громадянами проголошених законами прав. Такій "нормотворчій"
діяльності слід встановити надійний заслін, зокрема проведенням правової експертизи
незалежними експертами за дорученням Мінюсту України.
Захист прав споживачів має здійснюватися також відповідно до вимог міжнародного права.
Так, згідно зі ст. 2 Закону України "Про захист прав споживачів", якщо міжнародним договором
України встановлено інші правила, ніж ті, що є в законодавстві України про захист прав
споживачів, то на її території застосовуються правила міжнародного договору.
З проголошенням Україною незалежності перед державою постала проблема створити
власну систему стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації, яка могла б працювати
в ринкових умовах, а також сприяла б входженню України у структури світової економіки і
торгівлі.
Основні принципи світової торгівлі сформульовано у Генеральній угоді з тарифів і торгівлі
(ГАТТ) та Угоді про технічні бар'єри в торгівлі (ТБТ). За цими угодами, кожна країна має право
встановлювати власне технічне регулювання в інтересах національної безпеки, запобігання
зловживанням, охорони життя, здоров'я та безпеки майна громадян, охорони навколишнього
середовища1. В Україні здійснюються необхідні заходи, спрямовані на приєднання до системи
ГАТТ/СОТ.
Центральне місце в Законі України "Про захист прав споживачів" займає розділ II "Права
споживачів та їх захист". Однак норми, які вміщені у цьому розділі, неоднорідні за своїм
праворегулюючим значенням. Їх умовно можна поділити на:
1) організаційно-правові, які визначають повноваження Держкомітету України у справах
захисту прав споживачів та інших органів державної виконавчої влади, обов'язки та відповідальність службових осіб державних органів і правовий захист службових осіб
Держкомітету у справах захисту прав споживачів та його органів (статті 5, 6, 7, 9 та 10);
' Див.: Кисельова Т. Технічне регулювання і рівноправність у торгівлі. // Урядовий кур'єр. —
1996. — 26 грудня.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 245
2) правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів — переддоговірні,
договірні та права у разі порушення умов договору (статті 3,11—16,18—20);
3) правозобов 'язуючі норми, які зобов'язують продавців, виконавців, виготовлювачів
забезпечити додержання певних вимог щодо якості товарів (послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні відносини із споживачами (статті 12 і 13);
4) праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникли між продавцями
(виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами договору, та визначають правові
наслідки порушення прав споживачів (статті 14,15, 17, 20 та 23);
5) правозахисні норми, які встановлюють організаційно-процесуальні способи захисту
порушених прав споживачів (статті 8, 9 та 24).
Такий поділ правових норм може сприяти їх раціональному застосуванню та подальшому
структурному вдосконаленню законодавства про захист прав споживачів. У Законі України
"Про захист прав споживачів" законодавець не завжди додержується принципу формування
статей з норм однорідного змісту. Окремі статті містять споріднені норми
правовстановлюючого, зобов'язального та іншого призначення, зокрема статті 13 і 14.
В розділі III, що складається з двох статей, законодавець визнав за громадянами право з
метою захисту своїх законних прав та інтересів об'єднуватися у громадські організації та
визначати їх повноваження.
Слід зазначити, що не всі статті Закону рівнозначні за своєю юридичною значимістю, а
доцільність введення до нього окремих статей викликає сумніви. Так, зайвою є ст. 10, якою
передбачається правовий захист службових осіб Державного комітету України у справах
захисту прав споживачів та його органів. Норми цієї статті за своїм змістом та призначенням
мають бути вилучені. Немає ніякої правової потреби також у розміщенні в зазначеному розділі
статей 6—9, які визначають у загальній формі повноваження, обов'язки та відповідальність
органів державної виконавчої влади та їх службових осіб щодо захисту прав споживачів, адже у
викладеній редакції вони не несуть повного юридичного навантаження.
246
Глава 8
Основним же недоліком розділу II Закону, на наш погляд, є те, що в ньому законодавець
розмістив різнорідні за своїм юридичним змістом та галузевою приналежністю статті матеріального 1 процесуального права. Різнорідність також притаманна їхньому внутрішньому
змістові. Звертає на себе увагу переобтяженість деяких статей великою кількістю норм
(наприклад, ст. 14 містить 12 пунктів, ст. 15 — 10 пунктів, ст. 16 — 7 пунктів, ст. 18 — 7 пунктів),
сформульованих багатослівне і непослідовно, що ускладнює сприйняття цих норм. Цьому
сприяла також спроба законодавців об'єднати норми по захисту прав споживачів у
торговельному та інших видах обслуговування громадян-споживачів.
Між тим, закон колишнього Союзу РСР "Про захист прав споживачів", хоч багато в чому не
збігається із Законом України "Про захист прав споживачів", все ж має такі самі недоліки 1, що
свідчить про недостатність наукового досвіду у цій галузі нормотворення. Однак, законодавцям
Російської Федерації в Законі "Про захист прав споживачів" від 5 грудня 1995 р.2 вдалося більш
раціонально і послідовно побудувати систему цього законодавчого акта. Він складається з
преамбули (майже ідентичній преамбулі українського Закону в редакції 1993 р., в якому не
знайшлося легального визначення поняття "стандарт"), глави 1 "Загальні положення", глави 2
"Захист прав споживачів при продажу товарів споживачам", глави 3 "Захист прав споживачів
при виконанні робіт (наданні послуг)" та глави 4 "Державний і громадський захист прав
споживачів".
Аналізуючи обидва закони (український і російський), на наш погляд, є підстави відзначити,
що збігаючись змістовно, вони містять істотні структурні розбіжності. При цьому оптимальнішими уявляються окремі рішення, запропоновані в Законі Російської Федерації, зокрема
ті, що стосуються його структурної побудови. Юридичне виправданим, насамперед,
1 Цей закон складався з преамбули 1 трьох розділів ("Загальні положення", "Права
споживачів та їх захист", "Громадські об'єднання споживачів"), які налічували 18 статей. Такий
самий поділ притаманний фактично й українському Закону, крім кількості статей.
2 Ведомости сьезда народных депутатов Российской Федерации. — 1992. — № 15. — Ст.
766.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 247
є розмежування правового захисту споживачів у торговельному обслуговуванні та в інших
видах обслуговування.
З урахуванням викладеного, на наш погляд, доцільно було б внести відповідні зміни до
чинного Закону України "Про захист прав споживачів"
§ 5. Гарантійні та інші строки (терміни) як способи підвищеного захисту прав
споживачів
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" виготовлювач
(виготівник) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару, в тому числі
комплектуючих виробів, протягом гарантійного терміну1, встановленого законодавством, а в
разі його відсутності — договором2.
При цьому гарантійні терміни на комплектуючі вироби повинні бути не менші, ніж
гарантійний термін на основний виріб, якщо інше не передбачено законодавством чи
договором.
Наведена норма не може бути визнана вдалою, оскільки з неї однозначно не випливає, що
таке забезпечення "нормальної роботи" товару є обов'язком виготовлювача. Проте якщо
виходити з назви ст. 13 — "Гарантійні зобов'язання", то відповідно це є обов'язком
виготовлювача. У випадках,
1 У сучасній юридичній літературі наполегливо обґрунтовується думка про незбіг
юридичного значення понять "строк" і "термін". Відповідно у проекті ЦК України строком
визнається період у часі, зі сплином якого пов'язана певна дія або подія, що має юридичне
значення, а терміном — момент у часі, з настанням якого пов'язана певна дія або подія, яка
має юридичне значення. Думається, що дана проблема зумовлена особливостями української
мови оскільки, зокрема, у російській мові подібного розмежування у термінології не існує. Тому
в паній праці поняття "гарантійні терміни", "терміни придатності"" вживатимуться у розумінні,
ідентичному традиційним поняттям "гарантійні строки", "строки придатності".
2 У первісній редакції п. 1 ст. 6 Закону "Про захист прав споживачів" було сформульовано
так: "Виготовлювач забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) продукції, в
тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого
законодавством, державними стандартами та іншою нормативно-технічною документацією, а в
разі їх відсутності — договором".
248
Глава 8
передбачених законодавством, встановлення гарантійного терміну є обов'язковим для
виготовлювача (водночас і для продавця). Очевидно під законодавством тут слід розуміти
стандарти, технічні умови, які вимагають встановлення гарантійних термінів для певної
категорії виробів.
Дещо інший підхід щодо встановлення та змісту гарантійного терміну зафіксований у Законі
Російської Федерації "Про захист прав споживачів", у ст. 5 якого зазначається: "Виготовлювач
(виконавець) вправі встановлювати на товар (роботу) гарантійний термін — період, протягом
якого у випадку виявлення в товарі (роботі) недопіку виготовлювач (виконавець, продавець)
зобов'язаний задовольнити вимоги споживача". Таким чином, якщо в Російській Федерації
зазначений закон надає право виготовлювачеві встановлювати на ті чи інші товари гарантійний
термін, то українське законодавство передбачає обов'язковість для виготовлювача
законодавче встановлених гарантійних термінів, хоч і не визначає коло таких товарів.
Вважаємо, що в цьому аспекті українське законодавство має переваги, адже обов'язковість
встановлення гарантійних термінів щодо певної категорії товарів сприяє ефективнішому
захистові прав споживачів.
Однак подальший аналіз п. 1 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" не дає
підстав для її загальної позитивної оцінки, зокрема в тій частині, в якій стверджується, що
виготовлювач "забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару".
Думається, що в даному випадку законодавець поклав на виготовлювача надто широкі обов'язки, які він не зобов'язаний здійснювати і які фактично не забезпечуються нормами примусу.
Різний підхід до визначення суті гарантійного терміну простежувався в юридичній літературі
радянського періоду. Зокрема гарантійний строк (термін) розглядався в одних випадках як
строк, протягом якого покупець у разі виявлення недоліків проданої речі має право вимагати
безоплатного усунення зазначених дефектів або заміни її річчю належної якості, або
повернення речі і витребування сплаченої суми1, в інших— як строк, протягом якого
' Див.: Советское гражданское право. — М., 1968. — Т. 1. — С. 282;
Советское гражданское право. — М., 1985. — Т. 1. — С. 283 та ін.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 249
боржник (продавець) відповідає перед кредитором за доброякісність переданої речі 1.
У сучасній цивільно-правовій літературі спостерігається тенденція до підтримки поняття
гарантійних строків, сформованого в літературі радянського періоду, незважаючи на наявність
законодавчого визначення поняття гарантійного терміну. Відповідно вважається, що суть
гарантійного строку полягає в тому, що при виявленні у продукції протягом гарантійного строку
відступів від умов договору про якість покупець на свій вибір може вимагати передбачених
законом дій2. Така підтримка має підґрунтя, адже на виготовлювача (продавця) можуть бути
покладені не будь-які, а цілком конкретні обов'язки, передбачені законом.
Необхідно визнати некоректним в юридичному розумінні застосування поняття "нормальна
робота" товару, оскільки фактично йдеться про обов'язок виготовлювача (продавця)
гарантувати покупцеві можливість використання придбаного товару за призначенням. Тому, з
урахуванням викладеного, гарантійний термін можна визначити як термін, встановлений
законодавством або договором, протягом якого виготовлювач (продавець) зобов'язаний
забезпечити споживачеві можливість використати придбаний товар за призначенням, а у разі
виявлення протягом цього терміну недоліків — задовольнити вимоги споживача, передбачені
законом.
У Законі України "Про захист прав споживачів" не визначаються товари, на які обов'язково
мають встановлюватися гарантійні терміни. Думається, що в обов'язковому порядку повинні
встановлюватися гарантійні терміни на всю побутову електроніку та іншу складну побутову
техніку, що певною мірою запобігатиме побутовому травматизмові. У цьому законі мали б бути
визначені орієнтовні критерії щодо обов'язковості встановлення гарантійних термінів.
Не визначає Закон України "Про захист прав споживачів" ні мінімальний, ні максимальний
розмір гарантійного строку. Що стосується максимального гарантійного строку, то тут не
1 Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М., 1984. — С. 58—59.
2 Див.: Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. — Львів, 1993. — С. 4—20; Цивільне
право. Загальна частина. — К., 1995. — С. 201; Гражданское право Украйну. — Ч. 1. —
Харьков, 1996. — С. 248.
250
Глава 8
повинно бути ніяких обмежень, адже виготовлювач чи продавець можуть його збільшувати
на власний розсуд, що лише сприятиме підвищенню рівня захисту прав споживачів. Інша
справа, яким має бути мінімальний гарантійний строк? Для відповіді на це запитання доречно
звернутися до первісної редакції Закону 1991 р., у ст. 6 якого зазначалося, що всі види
продукції повинні мати гарантійний строк, а якщо його не встановлено, слід вважати, що
продукція має строк гарантії 18 місяців, який обчислюється від дати продажу або, якщо її не
вказано, від дати випуску продукції.
Наведена редакція ст. 6 Закону 1991 р. не була позбавлена огріхів. Так, недоцільним
уявляється правило про встановлення гарантійних строків на всі види продукції, оскільки для
простих (технічно не складних) виробів у цьому немає потреби, надто завищений був
гарантійний строк (18 місяців) для тих випадків, коли виготовлювач (продавець) не встановив
самостійно певного гарантійного строку. І все-таки ця норма стимулювала виготовлювачів до
встановлення певного гарантійного строку, який міг бути і менший ніж 18 місяців.
Не дає відповіді на поставлене питання і проект нового ЦК України, в якому також немає
критеріїв для встановлення мінімальних розмірів гарантійних строків. Однак, чинний ЦК
України може дати підстави для певних висновків. Так, відповідно до ст. 235 ЦК (у редакції від
15 липня 1994 р.) покупець має право заявити продавцеві претензію з приводу того, що він не
зробив застереження щодо недоліків проданої речі, на яку не встановлений гарантійний строк,
якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців, відносно нерухомого майна — не пізніше
трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або коли майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі/продажу — з дня
укладення договору купівлі-продажу.
Подібна норма міститься у п. 4 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів". У ньому
записано, що стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлено, споживач має право
пред'явити продавцеві відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців,
а щодо нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх споживачеві. Особливістю
цієї норми є те, що _тут можливість пред'явлення претензійних вимог не поставлена у
залежність
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 251
від того, чи зробив продавець застереження щодо недоліків, чині.
Наведений шестимісячний (трирічний щодо нерухомості) строк, хоч і названий
претензійним, але цілком правомірним може бути висновок, що будь-яка річ має зберігати свої
функціональні можливості, тобто зберігати якості, обумовлені при укладенні договору. Тому
можна припустити, що за загальним правилом гарантійний строк у будь-якому разі не повинен
бути менший ніж шість місяців, адже гарантійні строки засвідчують підвищені зобов'язання
продавця щодо якості продаваних товарів. Як правило, гарантійні строки на складну побутову
техніку встановлювалися один рік і більше. Водночас іноді встановлювалися гарантійні строки
менші ніж 6 місяців, зокрема щодо взуття та інших швидкозношуваних
виробів1.
Якщо законодавство встановлює певний гарантійний строк, то виготовлювач або
продавець безперечно має право його збільшувати. Думається, що дане правило бажано було
б закріпити в Законі України "Про захист прав споживачів", оскільки це сприяло б підвищенню
конкурентоспроможності товарів.
Принципово новий підхід до встановлення строків пред'явлення вимог у зв'язку з
недоліками проданого товару закладено у проекті нового ЦК України. Так, відповідно до ст. 710
проекту ЦК України, якщо на товари не встановлено гарантійний строк або строк придатності,
вимоги, пов'язані з недоліками, покупець може пред'явити за умови, що недоліки у проданому
товарі були виявлені в розумний строк, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна — не
пізніше ніж через три роки з дня передання товару покупцеві, якщо триваліші строки не
визначені законом або договором. Хоч даний строк і не називається претензійним, але сумнівів
у тому, що він є саме таким не може бути. Якщо це так, то дворічний строк, встановлений для
пред'явлення вимог у зв'язку з недоліками проданого товару (фактично претензії), є надмірно
високий. За таких умов може виявитися, що гарантійний строк, як спосіб підвищеного захисту
прав
1 Правила обміну взуття вітчизняного виробництва і імпортного, придбаного в магазинах
державної і кооперативної торгівлі від ЗО січня 1980 р.
252
Глава 8
покупців, буде в багатьох випадках менший порівняно із загальнопретензійним або
дорівнюватиме йому1.
Запропонована норма запозичена з Віденської конвенції 00Н про договори купівлі-продажу
товарів 1980 р., ст. 39 якої встановлює обов'язок покупця заявити претензію про
невідповідність товару законним або договірним умовам у розумний строк після виявлення або
можливого виявлення покупцем цих невідповідностей, але у будь-якому разі у строк, який не
може перевищувати 2 років. У Віденській конвенції не передбачається, щодо яких товарів
претензійний строк може бути менший 2 років, а також немає прямого застереження щодо
можливості поширення цього правила на товари з гарантійним строком.
В Україні, як у державі з перехідною економікою, такий строк може виявитися надто
великим, адже загальновідомо, що рівень якості товарів забезпечується насамперед науковотехнічним рівнем виробництва. Між тим, навіть в індустріальне високорозвинутих країнах з
обережністю підходять до визначення претензійних строків. Так, у Франції встановлюється
"короткий строк" для пред'явлення претензії щодо неналежної якості товару, який у судовій
практиці становить кілька місяців, у ФРН — 6 місяців. Правда, в англо-американському праві
діє "розумний строк", який у США не може перевищувати 2 років2.
Норми Віденської конвенції відображені і в новому Цивільному кодексі Російської
Федерації. Так, у ст. 477 цього кодексу записано, що якщо на товар не встановлено
гарантійний строк чи строк придатності, вимоги, пов'язані з недоліками товару, можуть бути
пред'явлені покупцем за умови, що вони були виявлені в розумний строк, але в межах двох
років з дня передачі товару покупцеві або в межах тривалішого строку,
Як свідчить аналіз технічної документації на вироби, що реалізуються у роздрібній торгівлі,
гарантійні строки на вироби вітчизняного виробництва (в тому числі і радянського періоду)
здебільшого коливаються в межах 1—3 років. Так, на парасольку (ЖСз к ПА) він встановлений
12 місяців, на канцелярську друкарську машинку "Листвиця" — 24 місяці, на
електросоковижималку СВП-2 — ЗО місяців, на холодильник "ОКА-6М" — 36 місяців.
Див.: Гражданское и торговое право капиталистических государств- — М„ 1993. — С. 332.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 253
якщо такий встановлений законом або договором купівлі-продажу.
На наш погляд, запровадження в Україні такого критерію претензійного порядку як
звернення покупця з претензією у "розумний строк" було б передчасним, адже історично у
правовій системі СРСР і УРСР він ніколи не застосовувався, не мав і не може мати у
правозастосовчій практиці свого реального юридичного тлумачення. Не можна не враховувати
й того, що в товарообігу перебувають товари як тривалого, так і короткотривалого
користування, для яких практично неможливо фізичне використання протягом дворічного
строку. Тому введення ст. 235 ЦК УРСР претензійного 6-місячного строку було цілком
обгрунтованим, а застосування на практиці підтвердило правомірність вибору. Виготовлювачі,
які можуть забезпечити високу якість виготовлюваної продукції, завжди мають можливість
самостійно встановити підвищені гарантійні зобов'язання або передбачити їх у договорі з
покупцями.
Слід відзначити, що претензійний строк — це строк для добровільного задоволення вимог
покупця, який виявив недоліки у межах цього строку.
Крім того, покупець має право задовольнити свої вимоги в судовому порядку в межах
строків позовної давності (до речі, також скорочених).
Заради справедливості варто зазначити, що в новому ЦК РФ закріплення загального
дворічного претензійного строку має певний позитивний аспект, який знайшов своє
відображення у п. 5 ст. 477, згідно з яким покупець несе відповідальність і за недоліки, виявлені
у товарі, на який встановлено гарантійний строк, і поза межами гарантійного строку, але в
межах загального претензійного дворічного строку. Таким чином, за такого підходу немає сенсу
встановлювати гарантійний термін менший ніж 2 роки. Однак така норма також не може бути
абсолютно і єдино правильною, адже є багато виробів, які за такий строк зношуються і
потребують або оновлення, або заміни.
Гарантійний строк зазначається в паспорті на товар, на його етикетці чи у будь-якому
іншому документі, що додається до товару. Гарантійні строки обчислюються з дня роздрібного
пропажу. Однак на сезонні товари (одяг, хутряні вироби, взуття та інші) гарантійний строк
обчислюється з початку відпо254
Глава 8
відного сезону, що встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994
р. Згідно з цією постановою затверджено перелік сезонних товарів, гарантійні строки для яких
обчислюються з початку відповідного сезону, а саме: на одяг, хутряні та інші вироби веснянолітнього асортименту — з 1 квітня, осінньо-зимового асортименту — з 1 жовтня; на взуття
зимового асортименту — з 15 листопада по 15 березня, весняно-осіннього асортименту — з 15
березня по 15 травня, літнього асортименту— з 15 травня по 15 вересня.
Захист прав споживачів на якісний товар здійснюється також шляхом встановлення
термінів придатності і термінів служби (експлуатації).
Відповідно до п. 2 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" термін придатності
встановлюється для медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфю-мернокосметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і
становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього середовища, який
зазначається на етикетках, упаковці або в Інших документах, що додаються до них при
продажу, і який "вважається гарантійним терміном". На відміну від гарантійного терміну, термін
придатності обчислюють від дати виготовлення (а не від дати продажу), яка також має бути
вказана на етикетці або в інших документах і визначається або часом, протягом якого товар
придатний для використання, або датою, до настання якої товар придатний для використання.
Законодавець фактично визнав термін придатності гарантійним терміном, що було
підтримано і в юридичній літературі1. Однак з таким підходом не можна погодитись, адже ці
терміни мають абсолютно різне призначення, неоднаковий початок перебігу та різні правові
наслідки закінчення цих термінів.
Різниця між ними Насамперед полягає в тому, що якщо з перебігом гарантійного терміну
товар може не втрачати своїх властивостей і може використовуватися в майбутньому
впродовж невизначеного часу, то з перебігом терміну придатності товар, як правило, втрачає
свої властивості, що
Див.: Кройгор В.А. Защита прав потребителя. — Харьков, 1996.
С. 15.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 255
робить неможливим його використання за призначенням. Крім того, якщо у товарі виявлено
недоліки у період дії гарантійного терміну їх можна усунути шляхом ремонту, однак, як
правило, не можна виправити недоліки, які виявлено в товарах у межах терміну придатності.
Цей висновок підтверджує Закон України "Про якість та безпеку харчових продуктів і
продовольчої сировини" від 23 грудня 1997 р.1, згідно зі ст. 1 якого "строк придатності
харчового продукту до споживання — проміжок календарного часу, визначений виробником
цього продукту", протягом якого показники харчового продукту повинні відповідати нормам і
правилам, чинним в Україні, у разі додержання відповідних умов зберігання. Як бачимо, у
цьому законі строк придатності не отожнюеться з гарантійним терміном (строком).
У законодавстві, зокрема про торговельну діяльність, досить часто вживається поряд з
поняттям "термін придатності" поняття "термін реалізації" (пункти 29, ЗО, 40 і 41 Порядку
заняття торговельною діяльністю і правил торговельного обслуговування населення). При
цьому не проводиться правового розмежування між цими поняттями. Дещо інший підхід
спостерігається у Правилах продажу продовольчих товарів, затверджених наказом МЗЕЗторгу
України від 28 грудня 1994 р. № 237, в яких зазначаються лише строки реалізації окремих груп
продовольчих товарів. Це відповідно створює враження відсутності взаємозалежності між ними
та їх повну самостійність. Насправді це не так, оскільки терміни придатності і терміни реалізації
тісно взаємопов'язані. Встановити термін реалізації товару у торговельній мережі неможливо
без визначення відповідними нормативними приписами термінів придатності, тобто первісним
є термін придатності, а похідним — термін реалізації.
Так, згідно з п. 1.7 Правил продажу продовольчих товарів кожна партія продукції має
супроводжуватися документами, в яких зазначаються дата виготовлення і час виходу хліба з
печі, від якого відраховується строк реалізації. Проте і термін придатності за Законом України
"Про захист прав споживачів" має обчислюватися від дати виготовлення. Однак на практиці
термін реалізації може виявитися меншим, порівня' Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 19. — Ст. 98.
256
Глава 8
но з терміном придатності. Наприклад, торговельне підприємство одержало 1 квітня 1996
р. макаронні вироби, виготовлені 1 січня 1996 р„ на які встановлено 12-місячний термін
придатності. За таких умов залишковий термін реалізації торговельним підприємством даного
товару становить дев'ять місяців. У зв'язку з цим постає також питання про можливість збігу
кінцевих термінів придатності і реалізації. На нашу думку, термін реалізації має
встановлюватися таким чином, щоб для використання проданого товару залишався певний
термін придатності, адже продаж його у момент закінчення терміну придатності фактично
позбавляв би споживача можливості використати цей товар. Однак у будь-якому разі у
Правилах продажу продовольчих товарів має бути враховано положення законодавства про
захист прав споживачів, яке надасть юридичного значення термінам придатності, а не
термінам реалізації. Це можна зробити шляхом визначення співвідношення цих понять або
заміни терміну реалізації на термін придатності.
Закон України "Про захист прав споживачів" передбачає ще один термін — термін служби
товару. Так, виготовлювач зобов'язаний забезпечити можливість використати товар за
призначенням протягом терміну його служби, передбаченого нормативним документом або
встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності таких термінів —
протягом 10 років. Для цього він повинен забезпечити технічне обслуговування та гарантійний
ремонт товару, а також випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне
обслуговування та ремонт, у необхідних обсягах і асортименті запасних частин протягом усього
терміну його виробництва, а після зняття з виробництва — протягом терміну служби, в разі
відсутності такого терміну — протягом 10 років (ст. 12).
Термін служби товару не є гарантійним терміном, протягом якого виготовлювач
зобов'язаний безоплатно усувати виявлені недоліки в товарі та забезпечувати використання
його за призначенням. Такий обов'язок покладається на виготовлювача (продавця) лише у
межах гарантійного терміну.
Звертає на себе увагу той факт, що термін служби товару (термін експлуатації) може
визначатися на розсуд виготовлювача. Думається, що експлуатаційний термін нині у будьякому разі не може бути менший за гарантійний термін.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
257
І все ж таки редакція ст. 12 Закону спонукає виготовлювачів самостійно встановлювати
терміни служби товару, адже за таких умов вони можуть встановити їх значно меншими 10
років, знижуючи до мінімально можливих. З метою запобігання штучному заниженню термінів
служби та підвищення ефективності захисту прав споживачів бажано було б, щоб
Держстандарт визначив мінімальні межі термінів служби особливо важливих для населення
товарів (зокрема, побутової техніки). Уявляється також надто завищеним максимальний термін
служби у тому разі, коли він не встановлений виготовлювачем. Встановлення такого
максимального терміну служби має здійснюватися з урахуванням особливостей того чи іншого
виду товару.
§ 6. Правові способи та порядок відновлення прав споживачів, які придбали товар
неналежної якості
Способи відновлення прав споживачів, порушених внаслідок придбання ними товарів
неналежної якості, визначені вже в проаналізованій нами ст. 14 Закону України "Про захист
прав споживачів" під кутом зору застосування до продавця цивільно-правових санкцій за
продаж такого товару. Проте є потреба повторити зміст цієї статті.
Таким чином, при виявленні недоліків-товару чи його фальсифікації протягом гарантійного
чи інших термінів, установлених правилами чи договором як обов'язкові для сторін, покупець
має право за своїм вибором вимагати від продавця або виготовлювача (виготівника):
а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на Їх виправлення
споживачем чи третьою особою;
б) заміни на аналогічний товар належної якості;
в) відповідного зменшення його купівельної ціни;
9 О. Дзера
258
Глава в
г) заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
д) розірвання договору та відшкодування збитків.
Перелічені вимоги, які може пред'являти покупець до продавця, і становлять можливі
способи відновлення його порушених прав у зв'язку з придбанням товару неналежної якості. З
наведеного тексту випливає, що покупець має право на свій розсуд пред'явити будь-яку з
перелічених вимог і у будь-якій послідовності. Ці вимоги у разі пред'явлення їх продавцеві,
виготовлювачеві відповідно кореспондуються в обов'язок цих осіб виконати їх. Водночас для
продавця вони являють собою міру відповідальності та інші цивільно-правові санкції, які у разі
невиконання у добровільному порядку можуть бути реалізовані у примусовому порядку
судовими органами.
Звертає на себе увагу той факт, що лише в одному випадку з п'яти (підпункт "д") прямо
передбачається право покупця (споживача) вимагати відшкодування заподіяних йому збитків,
причому у тому разі, коли він приймає рішення розірвати договір купівлі-продажу. У покупця
можуть виникнути збитки і в інших випадках, не пов'язаних з вимогою про розірвання договору.
Наприклад, на період ремонту придбаного з дефектами автомобіля (продавцем, споживачем,
третіми особами) покупець змушений був узяти у прокатному пункті в оренду автомобіль, щоб
продовжувати здійснювати свою професійну чи іншу діяльність. Стаття 14 Закону не дає
однозначної відповіді щодо можливості стягнення з продавця витрат по орендній платі. Не
містить відповіді на це питання і ст. 234 ЦК України, текст якої дещо відрізняється від ст. 14
Закону. Однак, на наш погляд, немає ніяких перешкод для застосування загальних положень
цивільного законодавства про те, які і в якому обсязі мають відшкодовуватися збитки (статті
203 і 215 ЦК). Це означає, зокрема, що відшкодуванню підлягають витрати, зроблені
кредитором (у такому випадку — споживачем), втрата або пошкодження його майна, а також
неодержані доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання.
На думку деяких юристів, при застосуванні за бажанням покупця правила ст. 234 ЦК
України про безоплатне усунення продавцем недоліків у речі чи відшкодування витрат покупця
на їх виправлення можливе задоволення додаткових вимог про відшкодування збитків,
2
59
спричинених, зокрема, простоєм
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
речі (неможливість її використання)1. Підставою для такого висновку є ухвала судової
колегії у цивільних справах Верховного Суду України, якою було задоволене позов колгоспу ім.
Мічуріна Хустського району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства
матеріально-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення недоліків проданої
речі і збитків, заподіяних простоєм тракторів, на підставі загальних норм ЦК України, що
регулюють правовідносини за договором купівлі-продажу (зокрема, статей 233 і 234)2. Такий
підхід до вирішення даної проблеми в юридичній літературі і судовій практиці безумовно
заслуговує на підтримку і цілком прийнятний при вирішенні спорів за участю споживачів. Однак
з метою усунення можливих сумнівів щодо можливості відшкодування збитків при застосуванні
правил підпунктів "а", "б", "в", "г" п. 1 ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів" у ній
має бути закріплено застереження про право покупця (споживача) вимагати в усіх цих
випадках стягнення збитків, завданих йому придбанням товару неналежної якості. Така
пропозиція узгоджується із сформованою в Україні судовою практикою, узагальненою в
постанові Пленуму Верховного Суду України ”Про практику розгляду цивільних справ за
позовами про захист прав споживачів" від 12 квітня 1996 р.3, в якій зазначено, що "при
вирішенні питання про відповідальність та про наявність і розмір збитків, заподіяних
споживачеві у зв'язку з недоліками товару (робіт, послуг), суду належить виходити як із
загальних, так і зі спеціальних норм законодавства (статей 263,271,326,337,341,347,403,410,
412, 419,420 та 422 ЦК), а також з умов укладеного сторонами договору". Однак, як бачимо,
серед перелічених спеціальних статей ЦК України не згадуються статті, що регулюють
відносини купівлі-продажу. І це не випадково, адже у цих статтях практично немає норм, які б
встановлювали якісь особливі правила щодо меж відповідальності продавця та обсягу
відшкодовуваних збитків у зв'язку з продажем покупцеві товару неналежної якості. Очевидно
законодавець не визнав за необхідне встановити
' Див.: Цивільне право. —4.2.— К„ 1996. — С. 68.
2 Право України. — 1992. — № 1. — С. 88—89.
3 Правовісник. Постанови Пленуму Верховного Суду України (січень 1995 р. — червень
1996 р.). — 1996. — № 1. — С. 102—114.
9*
Глава 8
щодо цих відносин особливе правове регулювання, хоч підстави для цього існують.
З огляду на сказане, не можна визнати абсолютно досконалими з цього питання рішення,
запропоновані у проекті нового ЦК України. Так, відповідно до ст. 708 проекту ЦК покупець,
якому передано товар з недоліками, щодо яких не було зроблено застереження, має право на
свій вибір зажадати від продавця:
1) співмірного зменшення купівельної ціни;
2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.
У разі ж істотного порушення вимог щодо якості товару покупець також має право
відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми
або зажадати заміни товару неналежної якості на товар, що відповідає вимогам договору. У
всіх зазначених випадках покупець має право на відшкодування завданих йому збитків.
Водночас у ст. 738 проекту ЦК України закладено принципово іншу концепцію відновлення
прав покупця у разі продажу йому через систему роздрібної торгівлі товару неналежної якості,
згідно з якою покупець (вважай — споживач) має право зажадати від продавця або
виготовлювача виконання лише трьох вимог, а саме:
безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення
покупцем чи третьою особою;
заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий
товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
помірного зменшення купівельної ціни.
При цьому у зазначеній статті взагалі не передбачається можливість стягнення збитків при
пред'явленні покупцем перелічених вимог. Можна було б припустити, що у цих випадках мають
застосовуватися загальні правила вже згадуваної ст. 708 проекту ЦК України. Однак такий
висновок щодо співвідношення змісту статей 708 і 738 проекту ЦК є лише припущенням,
правомірність якого в судовій практиці може викликати сумнів. Тому для позитивного
вирішення даної проблеми у ст. 738 проекту ЦК необхідно було б зробити спеціальні заКупівля-продаж у роздрібній торгівлі
261
стереження про допустимість відшкодування збитків, заподіяних покупцеві, в усіх
зазначених у ній випадках.
В статті 14 Закону України "Про захист прав споживачів" законодавець окремо наголошує,
що стосовно непродовольчих товарів, що були у використанні та реалізовані через роздрібні
комісійні торговельні підприємства, вимоги споживача, зазначені у п. 1 ст. 14, задовольняються
за згодою продавця. Дану норму було внесено в Закон 1993 р. Таку новелу аж ніяк не можна
визнати вдалою. Вона не лише суперечить основоположним принципам споживчого права, а й
ст. 234 ЦК України, яка не ставить у залежність реалізацію прав покупця у разі придбання
товару неналежної якості від факту перебування чи не перебування товару до продажу у
користуванні.
ЦК України встановлює загальне правило про відповідальність продавця за не застережені
ним недоліки. Дане правило має повною мірою стосуватися також торговельної діяльності,
здійснюваної комісійними магазинами. Звільнення комісійних магазинів від відповідальності за
продаж товарів з не застереженими недоліками суперечить принципам цивільного права, яке
встановлює правові наслідки у разі порушення тих чи інших умов договору, та порушує
загальновизнані права споживачів. Комісійний магазин не повинен нести невигідні ті чи інші
правові наслідки лише щодо застережених ним покупцеві недоліків. Інформація про це має
бути доведена відповідним чином до покупця (наприклад, у приймальній квитанції, окремій
угоді тощо). У Правилах комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджених наказом
МЗЕЗторгу України від 13 березня 1995 р. відсутня така дискримінаційна норма. Однак у п. 5.5
Правил записано:
Товари, що були у користуванні, придбані в комісіонера, можуть бути повернуті назад лише
за згодою комісіонера"1. Безумовно, у такій редакції наведена норма суперечить нормам ЦК
України, які регулюють відносини купівлі-продажу, незважаючи на те, що вона стосується
товарів, які вже були у користуванні.
Дещо по-іншому була вирішена дана проблема в законодавстві радянського періоду. Так,
відповідно до п. 2.2 Правил
Бизнес. — 1995. — № 12.
262
Глава 8
торгівлі в комісійних магазинах по продажу промислових товарів, затверджених наказом
Міністерства торгівлі СРСР від 12 серпня 1968 р.1, речі, куплені в комісійному магазині, назад
від покупців не приймалися, за винятком нових речей з дефектами, не виявленими під час
прийняття речей на комісію, якщо річ поверталася не пізніше 48 годин після її купівлі. Тобто
законодавство радянського періоду також не захищало належним чином права покупців, які
купляли товари в комісійних магазинах. Це дає підстави вважати, що консерватизм у вирішенні
проблеми прав покупців товарів у комісіонерів у Законі України Про захист прав споживачів"
успадковано від радянської правової системи2.
Правомірність наших міркувань підтверджується змістом ст. 738 проекту ЦК України, у якій
передбачається, що покупець, який придбав непродовольчі товари, що були в користуванні і
реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був поінформований
продавцем, має право пред'явити зазначені в п. 1 цієї статті вимоги, якщо придбані товари
мали істотні недопіки, не застережені продавцем. Думається, що прийняття такого положення
буде кроком уперед щодо захисту прав споживачів. Певною мірою першим кроком у цьому
стало внесення змін до Правил комісійної торгівлі наказом МЗЕЗгоргу України від 8 липня 1997
р.3. Зокрема, п. 2.6 Правил доповнено такою нормою:
"Стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлені, покупець має право пред'явити
продавцю (виробнику) відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом 6 місяців від
дня передачі товарів покупцеві". Звичайно, дана норма стосується лише нових товарів.
Закон України "Про захист прав споживачів" встановлює відповідний порядок реалізації
споживачем (покупцем) прав у разі придбання ним товару неналежної якості. Так, згідно з п. 2
ст. 14 Закону вимоги споживача, визначені у п. 1 цієї статті, пред'являються за вибором
споживача: продавцеві—
' Основные правила торговли. — М., 1976. — С. 404.
2 Сказане не стосується товарів, переданих комісійними магазинами, на які збереглися
гарантійні терміни. Вимоги щодо недопіків таких товарів задовольняються на загальних
підставах.
3 Урядовий кур'єр. — 1997. — 6 листопада
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 263
за місцем купівлі товару, виготовлювачеві або підприємству, що виконує їх функції, — за
місцезнаходженням споживача.
Таким чином, законодавець визнає три категорії суб'єктів, зобов'язаних виконувати вимоги
покупців (споживачів). При цьому наведена норма сформульована таким чином, що надає
покупцеві право обрати зобов'язану особу (продавця, виготовлювача чи їх представника).
Звичайно, споживачам зручніше звертатися з відповідними вимогами до продавця, якщо
торговельне підприємство розташоване за місцем їх проживання.
Закон окремо наголошує, що зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача
виконують також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здій-
снюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції
покладено на підставі договору, а функції представників підприємств-виготовлювачів
виконують їх представництва та філії, створені виготовлювачем з цією метою, або
підприємства, які виконують вказані вимоги за договором з виготовлювачем. У Законі не
йдеться про те, чи може покупець за наявності в його місцезнаходженні представника
продавця чи виготовлювача звернутися зі своїми вимогами безпосередньо до них. Оскільки в
законодавстві прямої заборони щодо цього немає, то відповідь має бути лише позитивною.
Безперечно, лише споживачеві належить право вирішувати до кого необхідно звернутися з
вимогою про відновлення його порушених прав.
Закон зобов'язує продавця, виготовлювача (підприємство, що виконує їх функції) прийняти
товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги. Звичайно такий обов'язок
зазначених відповідальних осіб не спід розуміти буквально, адже вимога, з якою звертається
споживач до цих осіб, є не що інше як претензія, тобто правова форма для добровільного
відновлення порушених прав. Незважаючи на це, законодавець детально регламентує порядок
реалізації споживачем пред'явлених вимог, а водночас і порядок вчинення дій продавцем,
виготовлювачем (їх представником).
Так, за наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає негайному
задоволенню, а в разі потребі перевірити його якість — протягом 14 днів або за домовленістю
сторін. Коли ж необхідний товар у продавця відсутній, вимога споживача має бути задоволена
у двомісячний термін
264
Глава 8
з часу відповідної заяви. Якщо ж таку вимогу задовольнити у встановлений термін взагалі
неможливо, споживач має право за своїм вибором пред'явити продавцеві, виготовлювачеві (їх
представникові) інші вимоги, передбачені Законом України "Про захист прав споживачів".
Відповідно до п. 4 ст. 14 цього закону вимога споживача начебто має формалізуватися у
вигляді заяви, хоч і не сказано якої — письмової чи усної. На наш погляд, це має бути
письмова заява. Наявність її сприятиме захистові інтересів споживача, вона також підтверджує
момент звернення споживача до продавця, що має значення для виявлення терміну
перебування речі в ремонті.
Законодавець враховує також можливі коливання цін. У разі задоволення вимог споживача
про заміну товару з недоліками на аналогічний товар належної якості, ціна на який змінилася,
перерахунок вартості не проводиться, а при заміні товару з недоліками на такий же товар іншої
моделі перерахунок вартості має здійснюватися виходячи з цін, що діяли на час обміну. Якщо
споживач вирішив розірвати договір, то у разі підвищення ціни на товар, розрахунки
проводяться виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги, а в разі
зниження ціни — виходячи з вартості товару на час купівлі (ст. 14).
У разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець
зобов'язаний замінити їх на якісні товари або повернути споживачеві сплачені ним гроші, якщо
вказані недоліки виявлені в межах терміну придатності (п. 6 ст. 14). Як бачимо, щодо
продовольчих товарів неналежної якості у покупця обсяг вимог значно менший, порівняно з
обсягом прав споживача (покупця) промислових товарів. У деяких випадках такий підхід
законодавця цілком виправданий. Так, немає ніякої потреби зобов'язувати продавця,
виготовлювача усувати недоліки продовольчого товару, адже зробити це практично
неможливо через біологічні, хімічні, смакові та інші його властивості.
Значно важче пояснити відсутність у Законі посилання на можливість звернення покупця з
вимогою відшкодувати заподіяні йому збитки. Цю прогалину може заповнити ст. 17 Закону
України "Про захист прав споживачів", згідно з якою шкода, заподіяна життю, здоров'ю або
майну споживача товарами, що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 265
інші недоліки, підлягає відшкодуванню у повному обсязі, якщо законодавством не
передбачено вищої міри відповідальності. Однак і в цьому випадку виникають певні проблеми,
оскільки якщо продовольчим товаром неналежної якості майну споживача завдана шкода (а це
маловірогідно), то більш логічним було б застосування ст. 14 Закону, яка такої можливості, про
що вже було зазначено, не передбачила. Не вносять визначеності у вирішення даної проблеми
також Правила продажу продовольчих товарів, у п. 12 яких є лише загальна фраза про те, що
у разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець зобов'язаний
замінити їх на якісні або повернути споживачеві сплачені ним гроші. Тут теж не йдеться про
право споживача на відшкодування збитків. Можна в даному випадку застосувати й загальні
положення цивільного законодавства про відповідальність за неналежне виконання боржником
зобов'язання. Однак у будь-якому разі проблема відшкодування споживачам збитків, завданих
продовольчими товарами неналежної якості, ще потребує подальшого законодавчого
вирішення.
Закон України "Про захист прав споживачів" зобов'язує продавця, виготовлювача
безоплатно усунути недоліки товару (непродовольчого) протягом 14 днів з моменту
пред'явлення відповідної вимоги споживача або за згодою сторін в інший термін (п. 7 ст. 14). За
бажанням споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) аналогічний товар
незалежно від моделі. Для цього виготовлювач разом з продавцем зобов'язані на договірній
основі передбачити обмінний фонд товарів. Постановою Кабінету Міністрів України від 19
березня 1994 р. затверджено Перелік товарів, з яких складається обмінний фонд1. До цього
Переліку включено: телевізори, магнітоли, магнітофони, радіоприймачі, холодильники, морозильники, пральні машини, в'язальні машини, пилососи, електропраски, електроміксери,
електросоковижималки. При цьому за кожний день затримки усунення вимоги про надання
аналогічного товару та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений термін
(14 днів) споживачеві виплачується неустойка у розмірі одної вартості товару.
' Бизнес.— 1994.—№ 12.
266
Глава і
Встановлення для продавців і виготовлювачів в імперативній формі обов'язку щодо
створення обмінного фонду товарів безумовно вигідне для споживачів. Водночас не можна
погодитись з категоричністю цього правила, яке не передбачає ніяких винятків, не враховує
особливостей перехідної економіки та ступеня готовності до його впровадження торговельними підприємствами. Загальновідомо, що сьогодні здійснюють (і будуть здійснювати)
торгівлю побутовою технікою як великі спеціалізовані чи універсальні підприємства
(супермаркети, універмаги), так і невеликі малопотужні магазини, особливо в сільській
місцевості, які не спроможні створити такі обмінні фонди. До того ж, як свідчить практика,
створюються вони лише у великих містах за участю виготовлювачів та потужних торговельних
підприємств з великим товарообігом і високим рівнем технічної оснащеності та торговельного
обслуговування. Тому, на наш погляд, недоцільно зобов'язувати усіх продавців створювати
обмінні фонди товарів, оскільки так чи інакше право споживачів користуватися ними у
більшості випадків практично нездійсненне, а водночас і завідомо матеріально не забезпечене.
Тому доцільно було б визначити відповідну категорію торговельних підприємств, для яких
створення обмінного фонду товарів було б обов'язковим, наприклад з урахуванням товарообігу
та кількості працюючих. Такі обмінні фонди прагнутимуть створювати добровільно також ті
підприємства, які претендують на високий рівень торговельного обслуговування.
На забезпечення прав споживачів спрямована норма, згідно з якою при усуненні недоліків
шляхом заміни комплектуючого виробу або складової частини товару, на які встановлено
гарантійні терміни, гарантійний термін на новий комплектуючий виріб і складову частину
обчислюється від дня видачі споживачеві товару після ремонту (п. 7 ст. 14 Закону). Що
стосується основного виробу, то тут діє загальне правило ст. 13 Закону про те, що при
виконанні гарантійних ремонтів гарантійний термін збільшується на час перебування товару в
ремонті. Цей час має обчислюватися від дня, коли споживач звернувся з вимогою про усунення
недоліків. За таких умов подовжується період, протягом якого здійснюватиметься підвищений
захист прав споживача.
Законодавець надає споживачеві також право пред'явити виготовлювачеві вимогу про
безоплатне усунення недоліків
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі
267
товару і після закінчення гарантійного терміну, але в межах встановленого терміну служби
(коли ж такий не був встановлений — протягом 10 років) ? якщо в товарі були виявлені істотні
недопіки, допущені з вини виготовлювача (п. 8 ст. 14 Закону). У разі невиконання цієї вимоги
споживача у 14-денний чи інший термін, обумовлений сторонами, споживач має право за своїм
вибором пред'явити виготовлювачеві інші вимоги, встановлені п. 1 цієї статті. Прагнення
законодавця встановити максимальні пільгові умови реалізації споживачами прав у разі
придбання ними товарів неналежної якості заслуговує на повагу і всебічну підтримку, але за
умови, що ці пільги не є надмірними та економічно й технічно обгрунтовані. Зазначена норма
може бути прийнятною для легкових автомобілів, мотоциклів, іншої техніки довготривалого
використання. Водночас існують такі промислові товари, які повністю зношуються протягом 10річного терміну. Не враховує закон і умов та інтенсивності використання товару (наприклад, у
автомобілів — обсягу кілометражного пробігу)1. Отже, дана проблема потребує економікотехнічного обгрунтування, а відповідно і подальшого правового врегулювання.
Згідно з п. 9 ст. 14 Закону "Про захист прав споживачів" вимоги споживача розглядаються
після пред'явлення споживачем квитанції, товарного чи касового чека або іншого письмового
документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійні терміни, —технічного паспорта чи
іншого документа, що його заміняє. В Законі, однак, нічого не сказано про те, чи є обов'язковим
подання споживачем заяви (претензії), оскільки законодавець в основному говорить про
звернення споживача до продавця, виготовлювача з тими чи іншими вимогами. Однак, у якій
об'єктивні формі має бути викладена ця вимога, відповіді немає. Враховуючи, що з моментом
звернення споживача з відповідними вимогами пов'язані певні правові наслідки (термін
ремонту, заміни товару, нарахування неустойки тощо), це звернення має супроводжуватися
поданням відповідної заяви, яка з правової точки зору може бути визнана претензією.
Водночас ця претензія підтверджує здійснення продавцем чи виготовлювачем відповідних
витрат
' Подібна норма закріплена також V Законі РФ "Про захист прав споживачів'.
268
Глава 8
по виправленню недоліків товару, відшкодуванню збитків тощо. Звичайно, немає ніяких
юридичних перешкод для задоволення вимог споживача і без такої письмової претензії, що
цілком допустимо, копи між сторонами не існує спору щодо правомірності цих вимог. В інших
же випадках подання відповідної претензії є необхідною умовою захисту споживачем своїх
порушених прав.
Для визначення порядку пред'явлення претензій споживачами корисно звернутися до
загальних положень цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 235 ЦК України "покупець
вправі заявити продавцеві претензію з приводу недоліків проданої речі, що не були
застережені продавцем до її передачі, негайно по їх виявленню, але не пізніше шести місяців з
дня передачі речі (крім будинків). Покупець, який придбав річ в роздрібній торговельній
організації з гарантійним строком може пред'явити продавцеві претензію з приводу недоліків
проданої речі, що перешкоджають її нормальному використанню, протягом цього гарантійного
строку" (ст. 236 ЦК).
У законодавстві України та в юридичній літературі загальновизнаним є правило, що у
спорах, де одним з учасників є громадянин (крім відносин з перевезень та надання послуг),
пред'явлення претензій не є обов'язковим. Інше правило діє щодо спорів, які виникають з
цивільних відносин між юридичними особами, для яких обов'язкове досудове пред'явлення
претензій (наприклад, статті 5 і 6 АПК України), якщо інше не передбачено законом1.
Відповідно до наведених статей 235 і 236 ЦК України і в цих випадках покупець не
зобов'язаний пред'являти претензію, тобто він може відразу ж після виявлення недоліків
звернутися до суду, який не має право відмовити у прийнятті позовної заяви покупцягромадянина.
Не передбачено якогось спеціального претензійного порядку розгляду заяв споживачів і в
проекті нового ЦК України. У ст. 710 проекту ЦК встановлено лише загальні претензійні строки.
Зокрема, відповідно до п. 2 цієї статті у разі, якщо на товари не встановлено гарантійного
строку або строку придатності, вимоги, пов'язані з недоліками, можуть
' Див.: Цивільне право. — Ч. 1. — 1995. — С. 202; Гражданское право Украины. — Ч. 1. —
1996. — С. 248; Луць В.В. Строки захисту цивільних прав. — Львів, 1993. — С. 4—20.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 269
бути пред'явлені покупцем за умови, що недоліки в проданому товарі були виявлені у
розумний строк, але в межах двох років (щодо нерухомого майна — трьох років) з дня передачі
товару покупцеві, якщо триваліші строки не встановлені законом або договором, а стосовно
товарів з гарантійними строками — у межах гарантійного строку (строку придатності). Як
бачимо, принциповою новелою тут є встановлення загального максимального дворічного
претензійного строку, з чим ми вже раніше висловили незгоду.
Найповніше сформульовано вимоги, яким має відповідати претензія, у відносинах між
юридичними особами в ст. 6 АПК України1. Однак для пред'явлення претензій споживачами
немає потреби у встановленні подібних вимог. Головне, щоб у ній містилися дані про заявника,
виявлені недоліки та вимоги, які ставить споживач перед продавцем, виготовлювачем.
Правове значення претензії полягає насамперед у впливі на перебіг строку позовної
давності. Так, позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо вона не заявлена або день її заявлення
встановити неможливо — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для
за-явлення претензії (ст. 237 ЦК). Такий спеціальний порядок встановлення перебігу
скороченого шестимісячного строку стосується претензій, які пред'являються у зв'язку з
недоліками проданої речі відповідно до ст. 235 ЦК України та з приводу недоліків речі,
проданої з гарантійним строком відповідно до ст. 236 ЦК. На нашу думку, цей порядок має
застосовуватися також у випадках продажу торговельними підприємствами (громадянамипідприємцями) товарів з недоліками, на які не встановлено гарантійні строки, покупцямспоживачам, адже ці відносини не врегульовані Законом "Про захист прав споживачів". Тому
момент перебігу строку позовної давності має визначитися за правилами цивільного законодавства.
Стаття 711 проекту ЦК України передбачає річний строк позовної давності, який
пропонується обчислювати з дня
' В юридичній літературі претензією вважається вимога кредитора до боржника про сплату
боргу, штрафу, відшкодування збитків, усунення недоліків, що випливають з порушення
боржником зобов'язання. Див.:
Юридичний словник-довідник. — К., 1996. — С. 526.
270
Глава 8
виявлення недоліків у межах встановлених законом строків, а якщо на товари встановлено
гарантійний строк — з дня їх виявлення протягом гарантійного строку (строку придатності). І
хоч строк позовної давності пропонується збільшити від 6 місяців до одного року, він всеодно
вважатиметься скороченим. Немає також принципових заперечень проти такого збільшення
строку позовної давності. Але необачно й надалі його збільшувати, адже продаж товарів з
недоліками — це особливий вид порушення зобов'язань, для яких встановлення тривалих
претензійних і позовних строків не сприятиме захистові прав покупців, не спонукатиме їх до
своєчасного виявлення недоліків товару, до ретельного огляду покупок.
Стаття 24 Закону України "Про захист прав споживачів" проголошує судовий захист
порушених прав споживачів. При цьому споживачі за своїм вибором подають позови до суду за
місцем свого проживання або за місцем перебування відповідача, за місцем заподіяння шкоди
або за місцем виконання договору. Крім того, споживачі звільняються від сплати державного
мита за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Все це, безумовно, полегшує реалізацію
споживачами наданих їм прав.
Звертатися з позовами в інтересах покупців-споживачів мають право також органи
Державного комітету у справах захисту прав споживачів. За статистичними даними, цими
органами у 1996 р. було виявлено лише 229 випадків порушеного порядку обміну товарів та
подано ними до судових органів 236 позовних заяв, з яких 203 суд задовольнив1. Порівняно
невелику кількість позовних заяв можна пояснити лише тим, цю переважна кількість вимог
споживачів задовольняється в позасудовому порядку, в т. ч. завдяки втручанню органів у
справах захисту прав споживачів.
' Див.: Звіт Держкомзахисту про основні показники органів у справах захисту прав
споживачів за 1996 р.
Глава 9. Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації
Приватизація — це відчуження майна, що перебуває у державній власності та власності
Автономної Республіки Крим на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Правовою
формою такого відчуження є договір купівлі-продажу, за яким продавець зобов'язується
передати відповідний об'єкт приватизації у приватну чи колективну власність покупцеві, а
покупець — прийняти цей об'єкт, сплатити за нього певну грошову суму, виконати інші
обов'язки, передбачені законодавством про приватизацію чи обумовлені сторонами.
У зв'язку з тим, що укладення договору купівлі-продажу об'єктів приватизації та виконання
основних його умов є важливим етапом процесу зміни відносин власності на засоби
виробництва, цей договір має відповідні особливості щодо його сторін, змісту та порядку
укладення.
Сторони договору купівлі-продажу об'єктів приватизації. Згідно із статтями 6,7 і 8
Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про приватизацію майна державних
підприємств" від 19 лютого 1997 р.1 та статтями 4 і 5 Закону України "Про внесення змін і
доповнень до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)" від 15 травня 1996 р.2 продавцями державного майна у процесі приватизації
виступають: щодо об'єктів за' Голос України. — 1997. — 20 березня. 2 Там само. — 1996. — 7 серпня.
272
Глава 9
гальнодержавної власності — Фонд державного майна України, його регіональні відділення
та представництва в районах і містах, щодо об'єктів власності Автономної Республіки Крим —
органи приватизації в Автономній Республіці Крим, щодо об'єктів комунальної власності —
органи, що їх створюють відповідні місцеві ради.
Покупцями об'єктів приватизації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи
без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України; юридичні особи інших
держав; господарські товариства, створені для участі у приватизації громадянами, в тому числі
членами трудового колективу. Господарське товариство членів трудового колективу
підприємства, що приватизується, засновується на підставі рішення загальних зборів, у яких
брало участь більше як 50% працівників підприємства або їх уповноважених представників. У
разі приватизації майна, зданого в оренду, покупцем може виступати орендар державного
майна.
Поряд з іншими юридичними особами та громадянами орендарями можуть бути
господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства,
його структурного підрозділу відповідно до Закону України "Про внесення змін і доповнень до
Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 14 березня 1995
р.1, або організації орендарів, створені членами трудового колективу державного підприємства,
організації, їх структурних підрозділів відповідно до Закону України "Про оренду майна
державних підприємств та організацій" від 10 квітня 1992 р.2 Необхідно зазначити, що
покупцями майна, зданого в оренду, виступають саме організації орендарів (чи господарське
товариство), а не орендні підприємства. В арбітражній практиці трапляються випадки, коли до
арбітражних судів за захистом своїх прав, пов'язаних з приватизацією державного майна,
звертаються саме орендні підприємства, які не є суб'єктами приватизації. Отже, їхні позови
пред'явлено безпідставно і задоволенню не підлягають.
Не можуть бути покупцями: юридичні особи, у майні яких частка державної власності
перевищує 25%; органи держав№ 15. — Ст.
99.
' Відомості Верховної Ради України. — 1995. 2 Там само. — 1992. — № ЗО. — Ст. 416,
Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації 273
ної впади; працівники державних органів приватизації (крім випадків використання ними
приватизаційних паперів); юридичні особи, майно яких перебуває у комунальній власності;
органи місцевого самоврядування; особи, яким відповідно до чинного законодавства
заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів). Відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого
1991 р.1 забороняється займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям;
службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ,
арбітражного суду, державного нотаріату, органів державної влади та управління, які
здійснюють контроль за діяльністю підприємств; особам, яким суд заборонив займатися
певною діяльністю до закінчення терміну, встановленого вироком суду; особи, які мають
непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.
Форма та порядок укладення договору купівлі-продажу державного майна залежать
від способу приватизації відповідного об'єкта.
Якщо приватизують об'єкти малої приватизації шляхом викупу, продажу на аукціоні, за
конкурсом, а також продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі
приватизації, договір купівлі-продажу укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному
посвідченню та реєстрації відповідною місцевою радою, як того вимагають ст. 27 Закону
України "Про приватизацію майна державних підприємств" і ст. 23 Закону України "Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Шляхом викупу або продажу на аукціоні, за конкурсом приватизуються згідно із Законом
України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" цілісні
майнові комплекси невеликих державних підприємств, віднесених Державною програмою
приватизації до групи А;
окреме індивідуально-визначене майно; об'єкти незавершеного будівництва та
законсервовані об'єкти.
Фонд державного майна У країни, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві
ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об'єктів, які перебувають відпо' Закони Украины. — К., 1996. — Т. 1.
274
Глава а
відно у загальнодержавній власності, власності Автономної Республіки Крим та
комунальній власності і підлягають продажу на аукціоні, за конкурсом чи викупу.
На підставі таких переліків і поданих покупцями заяв на приватизацію відповідного об'єкта
орган приватизації приймає рішення про приватизацію підприємства.
Згідно з п. 6 ст. 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)" з моменту прийняття рішення про включення об'єкта до одного з
переліків об'єктів, що підлягають приватизації відповідним способом, щодо цього об'єкта
припиняється дія частин 3, 5 та 6 ст. 10, частин 1 і 3 ст. 12, ч. 2 ст. 24, ч. З ст. 25 Закону
України "Про підприємства в Україні" у частині купівлі, продажу, передачі, обміну, здачі в
оренду, надання безоплатно, списання майна та вчинення деяких інших дій.
Крім того, з моменту прийняття рішення про приватизацію державного майна функції
управління цим майном переходять до відповідного органу приватизації згідно з п. 8 Указу
Президента України "Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні" від
ЗО грудня 1994 р. № 824/94, п. З Указу Президента України "Про єдину систему органів
приватизації в Україні" від 19 лютого 1994 р. № 56/94.
У зв'язку з цим рішенням Вищого арбітражного суду України від 11—12 листопада 1997 р.
по справі № 1/43 було визнано недійсною постанову Кабінету Міністрів України "Про передачу
до власності міст об'єктів соціально-економічної інфраструктури, що перебувають у
загальнодержавній власності" від 26 червня 1995 р. № 453 в частині передачі майна бази
продовольчих і промислових товарів м. Вугледара, орендованого підприємством "Угольок" до
комунальної власності м. Вугледара, оскільки з 16 травня 1995 р., тобто з дня прийняття
рішення про включення орендного підприємства "Угольок" до переліку об'єктів малої
приватизації (наказ Донецького регіонального відділення Фонду державного майна України №
1804), функції по управлінню майном бази продовольчих і промислових товарів м. Вугледара
перейшли до Донецького регіонального відділення Фонду державного майна України. Крім
того, з цієї ж дати (16 травня 1995 р.) передача зазначеного майна забороняється
вищезгаданою ст. 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)".
Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації 275
З моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка
до приватизації, строк якої має не перевищувати двох місяців.
У процесі підготовки об'єкта до приватизації за рішенням органів приватизації проводиться
оцінка його вартості відповідно до Методики оцінки вартості майна при приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 1996 р. № 9611, у відповідних
інформаційних бюлетенях, місцевій пресі та інших друкованих виданнях, визначених органами
приватизації, публікується інформація про об'єкт малої приватизації.
Відповідний орган приватизації не пізніше як за 15 днів з дня прийняття рішення про
затвердження переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, публікує перелік
таких об'єктів. У переліку має бути зазначено назву об'єкта приватизації та його
місцезнаходження.
Викуп застосовують щодо об'єктів малої приватизації, не проданих на аукціоні, за
конкурсом; включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу; зданих
в оренду, якщо право на викуп було передбачено договором оренди, укладеним до набрання
чинності Закону України "Про оренду державного майна".
Порядок викупу об'єктів малої приватизації, включених до переліку об'єктів, що підлягають
приватизації шляхом викупу, а також об'єктів малої приватизації, не проданих на аукціоні, за
конкурсом визначає Фонд державного майна України.
Викуп об'єкта оренди здійснюється відповідно до договору оренди з правом викупу та
чинного законодавства. Згідно з п. 9 Декрету Кабінету Міністрів України "Про приватизацію
цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в
оренду"2 (із змінами, внесеними законом М6 3875-12 від 26 січня 1994 р.3) приватизація цілісних
майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду з
правом викупу за укладеними до набрання чинності цим Декретом (тобто до 8 липня 1993 р.)
договорами оренди, в яких було визначено
' Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 1996. — № 10.
2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № ЗО. — Ст. 337.
3 Там само. — 1994. — № 18. — Ст. 303.
276
Глава 9
умови викупу (ціна, порядок, терміни та засоби платежу), здійснюється на умовах,
передбачених договорами. Якщо в договорах оренди, укладених з правом викупу до набрання
чинності цим Декретом, умови викупу не визначено і орендар не дає згоди на приватизацію
державного майна, зданого в оренду, сторони договорів оренди, визнані такими відповідно до
законодавства України, протягом півтора року з дня набрання чинності цим Декретом повинні
внести до вказаних договорів належні зміни і доповнення. Якщо у договір оренди з правом
викупу вказаних змін і доповнень у зазначений термін не внесено, орендар втрачає право на
викуп об'єкта приватизації.
Президент України Указом "Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації
України" від ЗО грудня 1994 р.1 (із змінами, внесеними Указом Президента від 2 червня 1995 р.
№ 417/952) надав ще одну можливість організації орендарів, товариству покупців, іншим
юридичним особам, створеним працівниками орендного підприємства (структурного підрозділу
орендного підприємства, що виділяється в окремий об'єкт приватизації), яке є об'єктом групи А,
в тому числі такого, договором оренди якого не передбачено право на викуп, приватизувати
орендоване майно, якщо вони до 1 вересня 1995 р. подали у встановленому порядку про це
відповідну заяву. З 1 вересня 1995 р. приватизація зазначених об'єктів малої приватизації
здійснюється на загальних підставах.
Порядок викупу орендованого майна відповідно до згаданого Указу встановлювався
Положенням про порядок визначення та застосування способів приватизації щодо об'єктів
малої приватизації, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 2 лютого 1995
р. № 1023.
Продаж об'єктів на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець,
який запропонував у ході аукціону максимальну ціну. Продаж об'єктів за конкурсом — спосіб
приватизації, за якого власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови
подальшої експлуа' ЗУП. — 1994. — Вип. 4. 2 Там само. — 1995. — Вип. 2.
Правові аспекти приватизації в України: 36. законодавства з питань приватизації. — «.,
1996. — С. 143.
Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації 27І
тації об'єкта (некомерційний конкурс) або за рівних фіксованих умов найвищу ціну
(комерційний конкурс).
За ЗО календарних днів до дати проведення аукціону, конкурсу в інформаційних бюлетенях
органів приватизації, місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами
приватизації, публікується інформація про об'єкти, що підлягають продажу на аукціоні, за
конкурсом, яка має містити відомості, зазначені у ст. 15 Закону України "Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
З моменту опублікування інформаційного повідомлення покупцеві надається можливість
попередньо ознайомитися з об'єктом приватизації.
Якщо під час продажу об'єкта не надано зазначену вище інформацію, об'єкт може бути
знято з торгів на вимогу будь-кого з учасників аукціону.
Організатором аукціону може бути орган приватизації або уповноважена ним юридична
особа. Уповноважена юридична особа діє згідно з угодою між органом приватизації та цією
особою.
Для участі в аукціоні, конкурсі з продажу об'єктів приватизації юридичні та фізичні особи
подають заяву до органів приватизації, сплачують реєстраційний внесок, розмір якого не може
перевищувати розміру одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та вносять
кошти у розмірі 10 відсотків початкової ціни продажу. Зазначені кошти вносяться шляхом
безготівкового прорахування коштів на відповідний розрахунковий рахунок. Якщо покупець
бажає взяти участь у купівлі кількох об'єктів, розмір коштів визначається на основі суми
початкової ціни цих об'єктів.
Для участі в аукціоні, конкурсі покупці відповідно до п. З ст. 17 Закону України "Про
приватизацію невеликих державних підприємств ( малу приватизацію)" одержують квитки
учасників аукціону, які мають містити такі відомості:
номер, під яким покупець бере участь у торгах;
назву об'єкта, у торгах якого бере участь покупець;
умови проведення аукціону.
Щоб одержати квиток на участь в аукціоні необхідно мати:
документ, що посвідчує фізичну особу або представника юридичної особи, їх
повноваження, квитанцію про сплату реєстраційного внеску, документ про внесення коштів у
розмірі 10 відсотків початкової ціни продажу, декларацію про до278
Глава 9
ходи (для громадян України) в разі придбання об'єкта приватизації за рахунок коштів;
нотаріально посвідчені копії установчих документів — для покупців — юридичних осіб.
Відомості про учасників аукціону, конкурсу вносяться до книги реєстрації окремо щодо
кожного об'єкта, який підлягає приватизації, і мають містити порядковий номер (відповідно цо
реєстрації), прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи або представника юридичної особи
(назву юридичної особи), номер рахунку, назву та адресу банківської установи, до якої
зроблено внески.
Приймання заяв на участь в аукціоні припиняється за три дні до початку аукціону.
Продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом проводиться за наявності двох і
більше покупців.
Якщо на участь в аукціоні ніхто не подав заяву, орган приватизації приймає рішення про
зменшення початкової ціни на ЗО відсотків та про повторний продаж об'єкта на аукціоні.
Якщо на участь в аукціоні подав заяву один покупець, об'єкт може бути приватизований
шляхом викупу цим покупцем.
Аукціон проводить ведучий (ліцитатор). Він описує об'єкт приватизації та умови його
продажу. Початком торгів вважається момент оголошення початкової ціни продажу об'єкта.
Якщо протягом трьох хвилин після триразового оголошення ціни не буде запропоновано
вищу ціну, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує про придбання об'єкта тією
особою, яка запропонувала найвищу ціну.
В арбітражній практиці відомий випадок порушення цієї вимоги під час проведення 6
вересня 1995 р. аукціону з продажу об'єкта незавершеного будівництва у смт Богородчани
Івано-Франківської області. Учасником аукціону став ПП "Семтранс" разом з двома іншими
учасниками, претендентами на придбання об'єкта незавершеного будівництва. Ліцитатор
описав об'єкт та оголосив стартову ціну 440 млн крб. Далі ціна збільшувалася. Коли ліцитатор
оголосив ціну 580 мпн крб., два учасники аукціону опустили квитки і вищу ціну не
запропонували. ПП "Семтранс" погодився на цю ціну. Оскільки пропозицій щодо вищої ціни не
надійшло, ліцитатор по закінченні 3 хвилин після оголошення останньої ціни 580 млн крб.
повинен був зробити оголошення про придбання
Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації 279
об'єкта ПП "Семтранс" особою, яка запропонувала найвищу ціну. Однак він запропонував
ПП "Семтранс" придбати об'єкт за 4,5 млн крб., на що отримав відмову. Після цього ліцитатор
зняв об'єкт з торгів і у протоколі аукціону причиною, з якої не був проданий об'єкт приватизації,
вказав: змова покупців, що не передбачено чинним законодавством України.
Арбітражний суд Івано-Франківської області рішенням від 11—12 червня 1996 р. визнав
аукціон таким, що відбувся і зобов'язав представництво Фонду державного майна у Богородчанському районі укласти договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва з ПП
“Семтранс". Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України залишила це
рішення в силі своєю постановою від 6 грудня 1996 р., бо чинне законодавство не містить
норм, які б обмежували права покупця, що запропонував на аукціоні найбільшу ціну, а
суб'єктивна думка ліцитатора про змову покупців не може бути підставою для зняття спірного
об'єкта з аукціону та для відмови в укладенні договору купівлі-продажу.
Під час проведення аукціону його учасники піднімають квитки учасника з номером, що
повернутий до ліцитатора, і називають свою ціну.
Якщо під час аукціону протягом 3 хвилин після оголошення початкової ціни продажу покупці
не виявляють бажання придбати об'єкт приватизації, ліцитатор має право зменшити ціну
об'єкта, але не більше як на ЗО відсотків. Якщо і після зменшення ціни покупці не виявляють
бажання придбати об'єкт, торги припиняються.
Підвищення початкової ціни здійснюється шляхом надбавок, запропонованих учасниками
аукціону.
Під час аукціону ведеться протокол, до якого вносяться початкова ціна продажу об'єкта,
пропозиції учасників аукціону, відомості про учасників аукціону, результат торгів, ціна продажу,
відомості про фізичну або юридичну особу, яка одержала право на придбання об'єкта.
Після оголошення покупця, який придбав об'єкт приватизації, ліцитатор та покупець
підписують протокол у двох примірниках. Один примірник протоколу передається до
відповідного органу приватизації, а другий видається покупцеві. Цей протокол є документом,
що посвідчує право покупця на укладення договору купівлі-продажу.
280
Глава 9
Для проведення конкурсу утворюється конкурсна комісія з фахівців, експертів,
представників місцевої ради та трудового колективу об'єкта, що його приватизують, у складі
5—9 чоловік.
Голову конкурсної комісії призначає орган приватизації наказом, яким одночасно
затверджується склад комісії.
Комісія утворюється у 25-денний термін з моменту прийняття рішення про приватизацію
об'єкта за конкурсом.
Орган приватизації у 3-денний строк з дня прийняття цього рішення направляє до
організацій та установ повідомлення про направлення їх представників для роботи у складі
комісії. Ці повідомлення є обов'язковими для керівництва організацій та установ. У 3-денний
строк з дня одержання повідомлення вони зобов'язані направити до органу приватизації
відповідну особу з оформленим дорученням.
Відповідний орган приватизації та конкурсна комісія укладають угоду на проведення
конкурсу з продажу об'єкта приватизації.
Основні завдання комісії: визначити умови та строки про ведення конкурсу, прийняти від
покупців заяви та інші доку менти на участь у конкурсі, зареєструвати учасників конкурсу,
забезпечити ознайомлення їх з об'єктом приватизації, розглянути пропозиції учасників
конкурсу, визначити остаточного переможця конкурсу, скласти протокол про результати
конкурсу та подати його до відповідного органу приватизації. Положення про конкурсну комісію
з продажу майна затверджено наказом Фонду державного майна від 17 травня 1993р.№2191.
Умови та термін проведення конкурсу конкурсна комісія визначає протягом 2 місяців після її
утворення. Ці умови та термін проведення конкурсу затверджує орган приватизації.
Для участі у конкурсі покупець подає особисто чи надсилає до конкурсної комісії заяву за
встановленою формою та план приватизації об'єкта, що має містити відомості про назву та
місцезнаходження об'єкта, який він бажає придбати, про покупця, запропоновану покупцем
купівельну ціну об'єкта, зобов'язання щодо умов конкурсу, додаткові зобов'язання щодо
подальшої експлуатації об'єкта.
* Правові аспекти приватизації в Україні: 36. законодавства з питань приватизації. — С.
281.
Договір купівлі-продажу об'єктів приватизації 281
Кінцевий термін для прийняття заяв на участь у конкурсі — сім днів до початку проведення
конкурсу.
Якщо на участь у конкурсі ніхто не подав заяву, орган приватизації приймає рішення про
зміну умов конкурсу та повторний продаж об'єкта за конкурсом.
Якщо на участь у конкурсі подав заяву один покупець, об'єкт може бути приватизований
шляхом викупу цим покупцем.
Конкурс здійснюється за два етапи. На першому етапі оголошується попередній
переможець конкурсу. Інформація про його пропозиції доводиться до всіх учасників конкурсу.
Якщо протягом 5 робочих днів від них не надходять додаткові пропозиції, попередній
переможець оголошується остаточним переможцем. За наявності інших пропозицій
проводиться додаткове засідання конкурсної комісії, яка розглядає додаткові пропозиції
учасників конкурсу та визначає остаточного переможця.
Робочі засідання конкурсної комісії є закритими. Рішення про визначення попереднього та
остаточного переможців конкурсу приймається 2/3 голосів присутніх членів комісії та
оголошується на відкритому засіданні за участю всіх покупців.
Після закінчення засідання конкурсна комісія складає протокол, в якому зазначаються такі
відомості:
умови конкурсу;
пропозиції учасників конкурсу;
мотивації вибору переможця;
відомості про учасників конкурсу.
Протокол підписують усі члени конкурсної комісії, після чого його надсилають до
відповідного органу приватизації, а також учасникам конкурсу.
Результати конкурсу затверджує орган приватизації.
Не пізніше як у 5-денний термін з дня затвердження органом приватизації результатів
аукціону, конкурсу між покупцем і продавцем укладається договір купівлі-продажу об'єкта
приватизації.
Відповідно до ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)" порушення правил оголошення та проведення аукціону, конкурсу,
282
Глава 9
передбачені цим законом, можуть бути підставою для
визнання судами недійсними угод, укладених на аукціоні конкурсі.
Так, рішенням арбітражного суду м. Києва від 26 квітня 1996 р. був визнаний недійсним
протокол засідання конкурсної комісії від 4 жовтня 1995 р. № 9 у частині визначення переможця некомерційного конкурсу з продажу майна державного пі